Є історії, які не знаєш, як починати: з початку чи кінця. Ця — саме така. Тому спробую розповідати одночасно дві історії. Одну, яку знав Володимир Йосипович Сирота, і другу, яку відкрили у службі розшуку Червоного Хреста України. Зазвичай людям хочеться зазирнути в майбутнє, щоб дізнатися, що на них чекає попереду. А Володимир Йосипович завжди мріяв зазирнути в минуле, щоб зрозуміти, хто він і якого роду-племені.

Дитинство

— Я пам’ятаю, як ми стояли на цвинтарі: я, сестри Елізабет і Неллі. Когось ховали. Тепер розумію, що маму. Ще пам’ятаю, як Елізабет довго нас кудись вела. Я просився на руки, а вона лупала мене по попі: «Іди сам». Ішли ми довго. Було нудно і трохи холодно. Під вечір дійшли до будинку, де бігало багато дітлахів. На прощання Елізабет сказала: «Я скоро прийду. Тільки залагоджу деякі справи».

Більше Володимир Йосипович її не бачив. Так він разом з сестрою Неллі опинився в дитячому притулку. Він не пам’ятає, якою мовою спілкувалися діти. Здається, виховательки говорили німецькою і чеською. Володимир Йосипович досі пам’ятає окремі чеські слова: картопля, хліб... У пам’яті збереглося, як вони разом із сестрою ховалися від авіанальотів у сусідній церкві. Як спускалися взимку на санчатах з гірки. Як він збив з ніг директрису Фраузелю (очевидно, фрау Зелю), і як вона сердито махала йому ковінькою... А ще пам’ятає, як одного дня до притулку прийшли бійці Червоної Армії і почали оглядати дітей. Виховательки плакали і пояснювали дітям, що їх забирають. Як їх садили в автобус і знову кудись довго везли...

Як розповіла провідний спеціаліст служби розшуку Червоного Хреста України Людмила Миколаївна Обухова, Володимир Йосипович Сирота звернувся до них 2005 року. Він просив розшукати старшу сестру Елізабет, з якою розлучився під час Другої світової війни, ймовірно на території Німеччини. Таке прохання службу розшуку не здивувало. Щотижня там фіксують близько 300 подібних звернень. Але випадок з Володимиром Йосиповичем був особливий. Річ у тім, що він майже нічого не знав про своє життя до 1945 року, коли разом зі старшою сестрою Неллі опинився у Львівському спеціальному дитбудинку № 1: як звали його батьків і куди вони зникли, де сім’я мешкала в Україні (і чи мешкала тут узагалі), як діти опинилися, як тоді казали, на ворожій території. Навіть коли він народився, Володимир Йосипович не відав. Щоб знайти хоч яку-небудь інформацію про себе, він звертався до численних інстанцій, і в результаті отримав відповідь від Львівського дитбудинку. Власне, то був список із 75 дітей, яких 2 грудня 1945-го переправили з перевірно-фільтраційного табору № 290 в місті Влашим (тоді Чехословаччина) до Львова. У тому списку були Володимир і Неллі.

— У перевірно-фільтраційному таборі ми жили в казармі. Там я вперше відчув до себе якесь презирливе ставлення. Зрозумів, що мене за щось ненавидять. У таборі було багато солдатів, мабуть, колишніх військовополонених. Вони багато випивали, стріляли одне в одного у п’яних сутичках. Ми жили в окремому приміщенні, і за нами доглядали дівчата (теж військовослужбовці). Їм також перепадало від тих солдатів. І серед ночі до нас вдиралися, і били їх, і... Пам’ятаю, як дівчата кричали і плакали.

Через півроку 2 грудня 1945 року дітей завантажили в товарний вагон і відправили військовим ешелоном в Україну. Володимир Йосипович пам’ятає, що вони їхали у вагоні, де зберігалися харчі. І молоденькі виховательки «цупили» шоколадки, печиво, цукор, щоб підгодувати маленьких «німців». Вже пізніше з офіційної довідки він дізнався, що серед вивезених дітей більшість були — українці, а ще — кілька росіян, білорусів і поляків. Навпроти його та ще кількох імен — національності вказано не було... Проте всім дітям, що прибули «від Гітлера», судилося надовго стати «фріцами».

Дітей розподілили на дві групи: народжених до 1938 року і молодших. Володимир Йосипович з сестрою потрапили до старшої групи. 15 грудня 1945 року групу розмістили на ночівлю у Львівському спецдитбудинку № 1. «Привели нас на вечерю. Дали чай і чорний хліб. Нам у найпершому притулку теж давали чорний хліб. Тільки він був солодкий... На цьому вечеря закінчилася. Було трохи дивно, бо раніше нас годували краще. І одяг у нас був непоганий. А як ми роздяглися і повлягалися, чую серед ночі якийсь гамір. Щось відбувається...»

Місцеві мешканці дитбудинку, сироти, що пережили війну і втратили на ній своїх батьків, вирішили, що їхня війна ще не закінчилася. А ворог (маленькі «фріци») спокійно спить на сусідніх ліжках. Одне слово, на «фріців» напали, відлупцювали, а одяг відібрали. Зранку вихователі побачили новоприбулих голими, побитими і заплаканими. Залишилися на «фріцах» тільки трусики. Володимир Йосипович згадує, тоді йому видали... солдатські кальсони. Прорізали на боках дірки для рук, пояс зав’язали на шиї. Так він і ходив.

Завуч Ковальова зрозуміла, що далі залишати своїх і «чужих» дітей під одним дахом небезпечно. Тому їх перевели із загального корпусу в окреме приміщення, окремо годували і окремо виводили на прогулянку. «Я пам’ятаю, що всі місцеві на нас кричали, плювалися. Я відчував таке приниження. Там я дізнався, що у мене є прізвище. Ковальова сказала, що маю відгукуватися, коли кажуть Гільсман. Зрозумів, що є таке поняття, як національність. Спочатку я вважав себе німцем, потім — євреєм. Нам щодня читали книжки російською мовою, писали на дошці російські букви. Ми вчилися говорити російською...».

Зворотний відлік

Спочатку Людмила Обухова вирішила знайти найстарших зі списку дітей, щоб отримати інформацію про їхнє перебування у Влашимі. Та марно. У той саме час служба звернулася до Червоного Хреста Росії, де зберігають картотеку стосовно дітей, які перебували у спеціальних дитбудинках в до- і післявоєнний період. З Росії надійшла відповідь: у картотеці дані про Володимира і Неллі є. Але після тієї відповіді запитань стало ще більше. За різними джерелами вказувалися різні прізвища дітей: Гільсмаєр, Гельцман, Гільцмаєр... У даних про Неллі були відмінності у році народження. А ще вказувалося, що діти народилися в Мелітополі. Згодом з’ясувалося, що майже вся отримана інформація була хибна... Водночас служба зробила запит до Міжнародної служби розшуку, куди зазвичай звертається, коли необхідна інформація про осіб, вивезених на примусові роботи. У 50-х роках в Німеччині набув чинності закон, який зобов’язував роботодавців давати списки остарбайтерів, які в роки Другої світової були у них в наймах. На жаль, ці списки не повні, але в цьому разі саме вони зрушили пошук з мертвої точки. У списку, складеному 8 лютого 1950 року, згадувалися Гільцмаєр Елізабет, Неллі і Вольдемар. У цьому документі було вказано дати їх народження, а також місце. Елізабет народилася в Херсоні, а Неллі та Володимир в Альтенау та Кронау (нібито на території Росії). Окрім того, в інформації про Елізабет вперше згадувалися батьки: батько — Йоган, мешкав у Кронау до 1938 року, мати Емма — в дівоцтві Тільман (народилася в Будапешті). Документи свідчили, що мати померла в листопаді 1943 року в таборі міста Заац (Судетен). Було також записано, що до війни Елізабет мешкала в селі Іванівка Краснодарського краю. Остання інформація на деякий час повела розшук у хибному напрямку. Принаймні у Краснодарському краї знайти сліди родини Гільцмаєрів не вдалося. А ось із Чехії прийшла така новина: в архіві збереглося свідоцтво про смерть Емми Хіцмеєрової (в дівоцтві Дільманової), мадярки (!). Також службу повідомили, що Емму поховано на цвинтарі містечка Жатець. І хоча могилу не позначено, точно відомо місце: поруч зі цвинтарною стіною.

За кілька місяців німецьку групу відрядили до новоствореного дитячого будинку в місті Бібрка Львівської області. І вже там, починаючи з 3-го класу, діти почали відвідувати загальноосвітню школу. З того часу зберігся знімок (див. фото). Його зробив чоловік однієї з виховательок. Це фото Володимир Йосипович береже все життя. А ось найцінніше для нього —втратив. Фото поховальної процесії. Мабуть, то був похорон його матері. Сирота дав знімок на зберігання своєму другові Леонідову Міллеру, якого, як і себе, вважав німцем.

До речі, в німецьких архівах віднайшовся ще один цікавий документ про... натуралізацію. 1943 року через тиждень після смерті матері Елізабет, Неллі і Вольдемара було визнано арійцями, оскільки вони народилися в німецьких поселеннях на території Росії. Але де ці Кронау і Альтенау? З історії відомо, що в Україні німецькі колонії були на території нинішньої Херсонської області. Проте з тої саме історії відомо, що в той час на карті України не було такої адміністративної одиниці. Тож документи, які стосуються сімейства Гільцмаєрів, шукали в архівах одразу кількох областей: Херсонської, Миколаївської, Дніпропетровської та Одеської. А через центральний державний історичний архів Києва дізналися, що сучасна назва населеного пункту Кронау — селище міського типу Високопілля, а Альтенау — село Пригір’я Високопільського району Херсонської області. Отож природно, що саме з Херсона почала надходити потрібна інформація: «В метричній книзі херсонського міського відділу РАЦС по місту Херсону за 1929 рік є актовий запис про народження Гільцмаєр Еттели Янушівни». Так Елізабет перетворилась на Еттелу... Віднайшлися також метричні записи про Володимира і Неллі. Тож нарешті Володимир Йосипович дізнався, коли саме він може святкувати день народження. На жаль, його сестра Неллі цієї звістки не дочекалася...

У 50-х роках дитячий будинок розформували. Старших дітей розподілили по ремісничих училищах. Володимир потрапив до Львова вчитися на слюсаря з ремонту промислового обладнання, Неллі — в Станіславську область (нині Івано-Франківську) на швачку. 1954 року Володимир приїздив до сестри, щоб разом зустріти Новий рік. 1 січня вони сфотографувалися на пам’ять. Потім у біографії Сироти — робота на Львівському автобусному заводі й армія. У Неллі — заміжжя, переїзд до Києва, народження дитини і розлучення. Після армії Володимир Йосипович вирішив їхати до сестри у Київ. Бо на всьому білому світі у нього більше не було рідної людини. А що таке Київ у 50-х? Нема роботи без прописки, нема прописки без роботи. Єдиний спосіб влаштуватися в Києві — іти на роботу в міліцію. «А я тоді ментів дуже не любив. Скільки разів вони нас ганяли на танцях, коли ми, дитбудинківські «фріци», влаштовували бійки. На той час ми вже навчилися і захищатися, і нападати... Та ось одного дня прийшов до мене дільничний Петро Климентійович П’ятницький, колишній фронтовик, та й каже: «Знаєш, синку, мені про тебе розповідали. Я думав, куди тебе прилаштувати на роботу, але ж ти не за лімітом. Іди до нас працювати»... Ну що робити. Подумав я, подумав, та й пішов оформлювати документи. Зібрав усі характеристики, пройшов комісію, коли це Петро Климентійович каже: «Хоче тебе побачити начальник райвідділу Октябрського (на Жовтневий район почали перекладати пізніше) району». Як зараз його пам’ятаю — Михайло Петрович Чепіль, підполковник, також фронтовик. Каже: «Сідай, синку. Розповідай про себе». А що розповідати? Біографія коротка. От він і питає: «А чому ти хочеш у міліцію? Тільки чесно». Подумав я і сказав чесно: «Бо в Києві у мене сестра. Я хочу бути поруч з нею, бо, крім неї, у мене більше нікого немає». А він: «Ось за це я тебе візьму в міліцію. За відданість. Але розумієш, є одна проблема — твоє прізвище. На єврея ти ніби не схожий, а з таким прізвищем у міліції буде складно». Це вже почався період боротьби з космополітизмом. Тоді прийом на роботу в КДБ, МВС, ЦК для євреїв був обмежений. Одне слово, в міліцію я влаштувався ще зі старим прізвищем. Але за кілька днів викликав мене кадровик і сказав, щоб я їхав у РАГЗ і змінював прізвище: «Не треба Винокуров, Виноградов. Ти ж — сирота. От і будь Сиротою!». Отак я став сиротою і за прізвищем.

Батько

За віком батько Володимира Йосиповича підпадав під призов. Отож служба розшуку звернулася до Центрального архіву міністерства оборони РФ, щоб підтвердити або спростувати факт призову батька на війну. Відповідь була негативна. Враховуючи, що останні відомості про батька датувалися 1938 роком, Людмила Миколаївна припустила, що доцільно звернутися до головного інформаційного центру МВС України. І відповідь перевищила всі сподівання. З’ясувалося, що в херсонському архіві управління СБУ зберігається справа на Гільцмаєра Януша Павловича, який народився 12 липня 1888 року в місті Гаром-Сент-Керест (Угорщина) і за станом на 1938 рік мешкав у селі Високопілля, що було центром Фріц-Геккертівського району Миколаївської області. Працював завідувачем земельного відділу райвиконкому. 1938 року Януша Гільцмаєра було заарештовано. У протоколах допиту та в анкеті заарештованого вказано, що на момент арешту він мав сім’ю: дружина — Емма Іванівна, доньки Етта, Марія (!!!), Неля, син Володимир. Отже, була ще одна сестра, якої Володимир Йосипович навіть не пам’ятає! Можливо тому, що під час війни вона залишилася на території України?!

Щодо біографії Гільцмаєра, то з його слів записано, що народився він у сім’ї робітника. Батько помер, коли Янушу було 7 років. З 1911-го по 1913 рік Януш перебував на службі в угорській армії унтер-офіцером. Брав участь у Першій світовій війні. 1914 року на галицькому фронті потрапив у російський полон. Направлений до Сибіру (Березівка) за Байкал. У сибірських таборах для військовополонених перебував до 1918 року, а тоді добровільно вступив до Червоної Армії, де служив до 1921 року командиром взводу та помічником командира роти. 1919 року під час служби в Червоній Армії вступив до лав ВКП(б). Про родичів Януша з його слів записано, що в Америці мешкає його рідний брат Михайло. А сестри Анна і Марія мешкають в Угорщині. Заміжні. Є дані, що в 1935—1936 роках Гільцмаєр працював головою сільської ради в селі Пригір’я Фріц-Геккертівського району, з 1937 року завідувачем земельного відділу цього ж району. Після арешту 13 квітня 1938 року утримувався в херсонській в’язниці. Обвинувачений за статтями 54-2, 54-10, 54-11 як учасник контрреволюційної німецької націоналістичної організації. Проводив антирадянську агітацію серед німецького населення Фріц-Геккертівського національного німецького району. Також проводив роботу з організації повстанських груп в тилу Червоної Армії у випадку війни. Рішенням особливої трійки засуджений до розстрілу. Вирок виконано 1 листопада 1938 року. Місце поховання у документах не вказано. Гільцмаєр Януш Павлович посмертно реабілітований.

А що розшукуваний був членом партії, то в одному з російських архівів зберігся його реєстраційний бланк з детальною інформацією, яку Януш Павлович викладав особисто, та його знімком (!). В цій анкеті він називав себе угорцем. Писав, що вільно володіє двома мовами: угорською та російською. Писав, що має родичів в Угорщині (тепер Володимир Йосипович намагається їх розшукати. Щоправда, місцевість, де народився його батько, нині належить... Словаччині).

Тепер я знаю, що у мене одразу кілька національностей: натуралізований як німець, за метрикою — мадяр... Тепер намагаюся самостійно продовжувати пошук. Річ у тім, що є документи, розшукувати які Червоний Хрест не має можливості, бо вони стосуються генеалогічного пошуку. Тому в архіви доводиться звертатися особисто. З Росії відповідь приходить завжди і швидко, а з наших архівів часто доводиться чекати по кілька місяців, якщо взагалі така відповідь надходить. Наприклад, з того самого Херсона.

Замість епілогу

Ось так майже чистий аркуш заявки про розшук перетворився на грубу теку документів. І пошук триває. На жаль, головне прохання Володимира Йосиповича Сироти (чи то Володимира Янушевича Гільцмаєра) виконати так і не вдалося. Як склалася доля Елізабет — не відомо. Мало того, пошук розширився. Адже тепер слід шукати ще й Марію! Вона не була з матір’ю в німецьких таборах. За віком могла бути трохи молодша за Елізабет і старша за Неллі. Володимир Йосипович і служба розшуку Червоного Хреста України сподіваються, що, можливо, хтось із старожилів Херсонської області пам’ятає цю родину і може надати ще якусь інформацію. Хоча навряд чи вдасться дізнатися, як Емма Тільман, мадярка з Будапешта, опинилася в Україні. І чому разом з дітьми потрапила до Чехословаччини. Що змусило її видати своїх дітей за німців і прохати натуралізації. Можливо, передчуття скорої смерті. І розуміння, що притулок для німецьких дітей — єдиний шанс на виживання. Можливо, після натуралізації Елізабет вирішила податися до Німеччини? Одне слово, у цій справі ставити крапку зарано.