В Україні більш як 1 мільйон 200 тисяч хворих на цукровий діабет, із них 180 тисяч інсулінозалежних. Національна програма «Цукровий діабет» завершилася 2007 року. Чергова, розрахована до 2012 року, перебуває на узгодженні в різних відомствах. Писали її до кризи, й обсяг фінансування передбачали на рівні 6 мільярдів гривень на п’ять років. Після ревізії Мінфіну цю цифру скоротили до 2 мільярдів, розповів в інтерв’ю «Лікарняному листку» директор Українського науково-дослідного центру ендокринної хірургії, член президії ВГО «Український Медичний Союз», професор Олександр Ларін.
— На Заході вже давно цукровий діабет — спосіб життя, а не хвороба. Головне — його компенсувати і зменшити кількість ускладнень. В Україні понад 5 тисяч ендокринних ліжок. Стільки не треба. Стаціонар потрібен для лікування ускладнень цукрового діабету, реанімації та інтенсивної терапії. Інше можна лікувати амбулаторно. Наше завдання — зменшити кількість стаціонарних ліжок, а гроші, що вивільнилися, спрямувати на фінансування ендокринологічних діагностичних центрів, які мають бути в кожному районі.
— Це щоб зекономити кошти?
— Не тільки. І в інтересах хворого. У середньому перебування у стаціонарі — три тижні. За цей час пацієнт дотримується режиму, їсть три-чотири рази на день, спить, не нервує. Йому нормалізують цукор і виписують. Людина повертається до звичного способу життя — стресів, робочого ритму, перекусів на ходу — і все лікування — нанівець. Не можна пацієнта виривати зі звичного для нього щоденного ритму життя.
В європейських клініках пацієнт перебуває лише декілька днів після операції на щитовидній залозі або надниркових залозах. Потім його вдома відвідує лікар або патронажна сестра або ж він сам приходить на огляд до поліклініки. Усі рахують витрати (і клініка, і пацієнт), а страхові компанії контролюють якість медичної допомоги.
— Що заважає вам налагодити таку само систему медичної допомоги?
— За 15 років у нашій системі охорони здоров’я, по суті, нічого не змінилося: як фінансували ліжко у стаціонарі, так і фінансують. Наприклад, середня тривалість перебування в стаціонарі ендокринного хворого — 10—14 днів. Завдяки новим технологіям лікування, цей час можна скоротити вдвічі. Але нам платять не за пролікованого пацієнта, а за виконання ліжко-дня.
— І на це в держави є гроші?
— Я б не сказав. На всі спеціалізовані установи, науково-дослідні центри дали лише 12 мільйонів гривень. Начебто гроші на медицину виділяють, але Мінохоронздоров’я якось дивно їх розподіляє.
Цього року порівняно з 2008-м тільки на медикаменти збільшили фінансування на 9 відсотків, хоча ціни підскочили щонайменше на 30 відсотків. Сьогодні лише харчування хворого на добу коштує від 40 до 45 гривень. А на це виділяють утричі менше грошей. Викручуйся як хочеш.
— Багато років говорять про реформу системи охорони здоров’я в нашій країні. Чи можлива ця реформа в принципі?
— Як мені здається, насамперед необхідно реалістично підійти до аналізу ситуації в медицині на даному етапі. І довести фінансування галузі до рівня розвинених країн — близько 7—10 відсотків від ВВП, (а не близько 3 відсотків від ВВП, як сьогодні в Україні).
Я не розумію, якщо в держави не вистачає грошей на охорону здоров’я, чому чесно про це не сказати. З початку кризи нам кажуть: шукайте інвесторів. Інвестдоговір, підготовлений Мін-охоронздоров’я, передбачає, що інвестор дає гроші на розвиток медустанови, але водночас держава не гарантує йому купівлю частини акцій цієї установи. Не розроблена сама інвестиційна політика — незрозуміло, що одержить інвестор. Потрібно змінювати форму господарювання наших медичних установ, дати їм самостійність. Сьогодні ми не можемо розподіляти гроші, що їх виділяє Мінохоронздоров’я, з урахуванням наших потреб, а тільки використовувати їх, як розписано відомством, постатейно. Це стосується і позабюджетних коштів, одержуваних від страхових компаній, і госпрозрахункової діяльності медустанови. Нам дозволена госпдіяльність, але вона не може перевищувати 25 відсотків від загального державного фінансування на рік. Якщо перетнути цю межу, то можна втратити бюджетні кошти. І що тоді?
— Які операції проводять на базі вашого центру ендокринної хірургії?
— В центрі роблять майже сто лапароскопічних (без розрізу черевної порожнини) операцій на надниркових залозах на рік, близько 900 операцій на щитовидній залозі, з яких 45 відсотків становить рак щитовидки, і 80 операцій на паращитовидних залозах...
На базі центру робиться більш як три тисячі біопсій на рік. До того ж проводимо дослідження з маркерами на предмет доброякісності та злоякісності пухлин щитовидної залози. Використання цих методик дає змогу поставити діагноз із точністю до 98 відсотків. Краще витратити 200—300 гривень на ці дослідження, ніж безпідставно проводити операцію на щитовидній залозі, витратна частина якої (без оплати праці лікаря) становить 15—20 тисяч гривень. В Європі вартість такої операції — від 10 до 24 тисяч доларів.
Зауважу, в Україні щорічно робиться понад 12 тисяч операцій на щитовидній залозі. До того ж більш як 30 відсотків хворих могли б обійтися без оперативного втручання.
— Назвіть лідерів серед захворювань ендокринної системи?
— На першому місці — цукровий діабет. Потім ідуть патології щитовидної залози та ожиріння.
— Ожиріння вражає й українців теж?
— Авжеж, це тепер не тільки біда американців, а й наша. Причини: спосіб життя, фаст-фудівська їжа, малорухомість. Практично не пропагуються здоровий спосіб життя, заняття спортом. Ми ще не розуміємо, що, ведучи здоровий спосіб життя, робимо грошові нагромадження. Як? Та ми ж просто не витрачатимемося на аптеку.
