Тривога, пекучий біль сковують серце, коли бачиш, слухаєш повідомлення із Донецького краю, особливо — Слов’янська.
Байдужих тут не повинно бути, бо йдеться про долю України, горе і страждання, пролиту людську кров, сотні смертей. Почуте, побачене розбавляю особистими спогадами.
У другій половині шістдесятих минулого століття доля звела мене з Донеччиною. Будували ми тоді Слов’янську теплову електростанцію. Перші враження від міста, яке дало назву електростанції, були якнайкращими: простір, білі українські хати, що потопали у квітучих садах, — це була дивовижа для галицького хлопчини. А які там жили люди! Прості, щирі, з відкритими душами і серцями. Навіть натяку не було на якесь несприйняття «чужинців».
Після роботи на будові поспішав відпочити на березі Сіверського Дінця. Боже, яка то була краса неземна! Дубовий гай, тихий плин річки, чиста, як сльоза, вода, напоєне пахощами лісових трав повітря... Створювалося враження, що ці краєвиди зійшли з полотен Сергія Васильківського чи Петра Левченка. Недаремно Слов’янщину називають донецькою Швейцарією!
Потім була армія. Вона дарує нових друзів. Я заприятелював із хлопцем зі Слов’янська на прізвище Осика. Де нині перебуває мій армійський товариш? Чи не зачепила його ця братовбивча війна?..
Уже в зрілому віці довелося поправляти здоров’я у Слов’яногірську. Зцілювали лікарі та природа. Бо не тільки Карпати та Крим відомі своїми оздоровницями. На Донецькій землі я знову ніби повернувся у молоді роки, відчувши гордість за свою країну та народ.
Не можу не згадати і той факт, що з цим мальовничим краєм пов’язане життя і творчість мого Учителя, письменника-шістдесятника, публіциста, вченого Станіслава Цетляка, який викладав у педінституті. Хочу вірити, що серед тих, хто зі звірячим оскалом на обличчі та автоматом у руках, прикриваючись дітьми, ходить по Донецькій землі, немає його учнів. Адже він засобами мови та літератури, своєї творчості вчив студентів любити свій край, людей, Україну.
І нині цей земний рай зруйнували, запалили російські зайди на чолі з Гіркіним, Пономарьовим, запроданцем Здрилюком. До цієї когорти належать також місцеві сепаратисти із Нелею Штепою, яка увірувала, що вона «хазяйка цієї землі, володарка міста». Та історія і справедливість розсудили по-іншому!
Моя розповідь про особисте була б неповною, якби я не згадав про уродженця Слов’янська Михайла Петренка, автора поезії «Дивлюсь я на небо», яка стала народною піснею. Він бачив перед собою інше небо, ясне чисте, безхмарне!
Російські окупанти та доморощені запроданці дивляться на те саме небо через приціл кулеметів.
У першому випадку маємо велич, славу та безсмертя, а в другому — ганьбу, прокльони і забуття.
Та я впевнений, що майбутнє — за Михайлом Петренком та більшістю мешканців Слов’янська!

Львів.