Кожному треба починати з самого себе

— Українська Конституція творилася не лише в 1996 році. Це вже був завершальний етап. А розпочався процес одразу після проголошення незалежності й тривав усі 90-ті роки. Тривав дуже тяжко. Україна прийняла свою Конституцію однією з останніх республік колишнього СРСР. За цей період було запропоновано декілька сотень проектів Основного Закону. Серед них були і проекти, які висували політичні партії, і навіть прості громадяни. Коли я працював співголовою робочої групи Конституційної комісії, то майже щодня отримував листи від простих людей із їхніми пропозиціями. Фактично кожен тоді хотів взяти участь у розробці Основного Закону. Але суперечностей було безліч. Найгостріші з них — з чого розпочати Конституцію, що має бути в преамбулі. Український народ чи народ України? Яким повинен бути парламент? Однопалатним чи двопалатним? Який статус повинні мати територіальні одиниці держави? Дуже багато виникало суперечностей та проблем з приводу того, якою має бути державна мова в Україні — лише українська чи й інші мови.

Про ухвалення Конституції мріяли більшість депутатів іще першого скликання. Як експерт, я також брав участь у групі, яку створив Анатолій Матвієнко, котрий був депутатом першого скликання. Але коли сформували парламент другого скликання, ми постали перед проблемою різкого загострення суперечностей між гілками влади, між парламентом і Президентом. Президентська гілка влади ще тільки утверджувалася і, звісно, претендувала на ті повноваження, які раніше не були їй властиві. Отоді постало питання Конституційного договору, який повинен був вирішити суперечності між двома гілками влади. Його прийняття було певною мірою завуальованим прикриттям усіх наявних проблем, але не вирішенням їх. Ми їх загнали в «підпілля». А підкилимна боротьба тривала. В таких умовах розпочався конституційний процес.

— На той час я був головою комісії Верховної Ради з прав людини та національних меншин, представляв фракцію «Центр». Це певною мірою і справило враження на інших депутатів, бо в мене з усіма колегами були рівні, шанобливі стосунки. Голова Верховної Ради Олександр Мороз запросив мене до себе на дачу, і ми почали обговорювати проблеми конституційної комісії. Він тоді сказав, що хотів би, щоб я взявся за цю роботу, що він мені довіряє з огляду на мою роботу в комісії з кримських проблем. Хоча О. Мороз не залишився повністю задоволеним результатами моєї роботи. Пам’ятаю його фразу, знову-таки у нього на дачі: «Я тебе просив, щоб ти зробив проект Конституції, а ти мені підсунув байстрюка». Звісно, жодна політична сила не могла бути задоволена проектом Конституції. Вона мала компромісний характер, і стала компромісною лише за ніч.

Щоб було зрозуміло, в яких умовах працювала конституційна комісія, хотів би зачитати декілька фраз зі стенограми її першого засідання. Після гострого виступу депутата Анатолія Пейгалайнена, головуючий, Президент України Леонід Кучма сказав: «Я звик, коли мене не перебивають. Коли я виступаю, я все-таки Президент. Якщо у вас є таке у Верховній Раді, будь ласка, не переносьте це і сюди». Тобто кожен уже вважав себе «батьком Конституції». Коли почали обговорення, підключився О. Мороз і запропонував, щоб від кожної політичної сили було представлено до конституційної комісії чотири представники, четверо від Президента і двоє від судової гілки влади. А координатором цієї групи О. Мороз запропонував призначити мене «як крайнього» (так і записано в стенограмі).

Робоча група зібралася досить оперативно, але вже в перший день виник перший конфлікт. Міністр юстиції (Сергій Головатий) заявив, що він керуватиме всім процесом. Але я заперечив, адже мені потрібно буде звітувати перед парламентом, і запропонував йому брати участь у роботі комісії, як усі.

Невдовзі дуже гостро постала ще й така проблема: не встигали завершити роботу, як члени робочої групи бігли доповісти Л. Кучмі, які вони «святі й добрі».

— Жодного разу не доповідав про те, як триває сам процес. А коли Олександр Мороз запитував, як рухається справа, говорив: «На мій погляд, нормально, але потім подивимося».

— Наприклад, роздавав депутатам тексти Конституцій усіх держав-членів ООН. На той час я ще був експертом ООН з прав людини і періодично виїжджав до Женеви на засідання підкомісії. У Женеві в бібліотеці ООН підготував монографію щодо державних та офіційних мов у різних державах світу, й передав О. Морозу. Потрібно було надати такі дослідження, які були б зрозумілі депутатам. А ще підготував добірку матеріалів з історії розвитку двопалатного парламенту у світі, державної символіки, автономій у різних державах. Також готував для народних депутатів порівняльні таблиці, приміром, про що йдеться у Декларації про державний суверенітет України та проекті Конституції. Моє завдання було не повчати депутатів, а надати їм додатковий фактаж.

У робочій групі працювали різні депутати. Одні брали досить активну участь — наприклад, як Іван Заєць, і представники від судової влади. Була й така категорія депутатів, які з’являлися на засідання робочої групи лише перед журналістами. Часом піднімалися члени однієї фракції чи політичної сили й говорили, що не братимуть участі в засіданні, й зникали. Мені потрібно було шукати якісь варіанти, звертатися до керівників фракцій, і це, звісно, затягувало роботу. Після доповіді проекту Конституції у Верховній Раді було створено робочу групу з остаточного доопрацювання проекту і передачі його на затвердження парламенту.

— Так. Коли вирішували проблему державної символіки, близько опівночі мене запросив до себе О. Мороз і попросив очолити робочу групу з символіки. І я тоді назвав тих депутатів, яких хотів би запросити до цієї групи — і тих, хто категорично проти символіки, і тих, хто за. Намагався переконати депутатів, що держава не відбудеться без державних символів. Бо коли не дамо прізвище, ім’я і по батькові, то немає і людини, як такої. А десь близько четвертої ранку О. Мороз «перекинув» мене на групу по Криму, яку очолював Євген Марчук.

— За одну ніч із ялинки та верби зробили телеграфний стовп. Голосування з голосу можливо хіба що на рівні засідання партії. Навіть коли приймається закон, це неприйнятно. А коли приймається Основний Закон держави — й поготів. Порушено було систему, яка потім і почала даватися взнаки. Не треба наговорювати на Конституцію, а треба пам’ятати про дзеркало з байки Крилова — «Нечего на зеркало пенять, коли рожа крива». У мене було відчуття радості, що нарешті прийняли Конституцію, але ейфорії не було, я навіть не пішов фотографуватися. Бо відчував, що ця Конституція сповна не спрацює. У нас дуже низька правова культура у вищих посадових осіб. Не кажу про широкий загал, про простих людей. Бо, починаючи від перших осіб, Конституцією нехтували, нею не керувалися. А керувалися своїми особистими бажаннями.

Це мені нагадує вислів німецького канцлера Бетмана-Гольвега, який говорив: «Я так дію, бо завжди знайду професора міжнародного права, який виправдає мої дії». І зараз, коли роблять глибокі помилки, знаходиться «професор міжнародного права», який обгрунтовує ці помилки.

Лунає дуже багато нарікань на Конституцію 1996 року. Але ніколи не чув, щоб нарікали на себе, що не дотримувалися цієї Конституції. Не важко назвати тисячу і один приклад, коли вищі посадовці нехтували Конституцію. У ній записано, що її норми є нормами прямої дії. А як багато у нас рішень суду, де використовуються норми Конституції як норми прямої дії? У Конституції записано найпрогресивніші положення у сфері прав людини. Але чому Україна вийшла фактично на перше місце за кількістю порушень цих прав у Європейському суді з прав людини? Тому, що Конституція погана, чи тому, що державні структури нехтували конституційні положення?

Зараз приймемо нову Конституцію, але ситуація буде та ж сама. Бо в нас немає відчуття відповідальності за те, що Конституція — це той закон, приклад виконання якого повинні показати передусім Президент, Прем’єр-міністр, народні депутати.

Коли йдеться про цей дуже вразливий документ у житті держави, треба кожному починати з самого себе. Бо навіть якщо сам Бог напише для нас Конституцію, то його ангели в Україні не будуть переконані, що вони повинні її дотримуватися.

— Таких пропозицій не надходило. Бо чудово розуміють, що я ніколи не буду в ролі того «професора», про якого говорив канцлер Бетман-Гольвег. Для мене Конституція це трохи інше, ніж документ, у якому втілюються суб’єктивні наміри високопосадовців.

— Ні, не вірю в те, що нова Конституція буде прийнята нинішнім парламентом, бо новий парламент перепише її під новий розклад сил. Який вихід із цієї ситуації? Насамперед заспокоїтися і вирішити ті кардинальні питання, які сьогодні не дають можливості нормально функціонувати гілкам влади. Звичайно, Конституція потребує змін. Але найбільше змін потребують ті вищі посадові особи, які зобов’язані її дотримуватися. Як тільки щось не виходить — винна Конституція. Чим нижча правова культура у державних керівників — тим частіше змінюється Конституція. Не можна перетворювати Конституцію на меню в ресторані, де кожен, хто зайшов, вибирає те, що захоче.