Знайдено україномовну копію Конституції Пилипа Орлика

Днями до київського Музею гетьманства було передано унікальну знахідку — україномовну копію Конституції Пилипа Орлика. Як зазначила його директор Галина Ярова — цей документ посяде достойне місце в постійній експозиції музею на тему «Пилип Орлик — автор першої Конституції України» та додала, що науковці і студенти можуть ознайомитися з ним уже сьогодні.

Передав цю єдину відому україномовну копію Орликової Конституції до музею український історик Олександр Алфьоров, котрий минулої зими віднайшов її у Російському державному архіві давніх актів (Москва). До цього вважалося, що Конституція Пилипа Орлика існує лише в латинському списку, який зберігається у Національному архіві Швеції. Тож деякі представники московської історичної школи навіть заявляли: це — фальшивка. Однак теперішня знахідка не тільки вщент розбиває обвинувачення, а й дає можливість припустити, що її протягом кількох років (з 1710 по 1714) застосовували на практиці на Правобережній Україні.

До речі, якщо латиномовний список цього документа називається «Пакти та Конституція прав і вольностей Війська Запорозького» (від чого й пішла назва Конституція Пилипа Орлика), то писану староукраїнською (руською) мовою копію цього документа названо як «Договори і постановлення».

Розпочинається україномовний список Конституції словами: «Нехай станеться на вікопомную Війська Запорозького і всього народу Малоросійського славу і пам’ять». Зауважимо, що в тексті Конституції поряд із назвою «Мала Русь» також вживаються назви «Україна» та «Військо Запорозьке». Загалом дослідник зазначає, що попередній аналіз знайденого тексту вказує на ідентичність україномовного та латиномовного списків. Проте цінність віднайденої копії ще й у тому, що, будучи написаною староукраїнською мовою, вона є важливим джерелом для мовознавців. До слова, уже сьогодні можна дійти висновку, що україномовний текст був незрозумілий для тогочасних мешканців московської держави, тож, за словами О. Алфьорова, перекладачі залишили на полях документа чимало приміток. Зокрема, слово «поспільство» ними витлумачене як «общественность, свободные люди». Утім, здається, що у цьому випадку потрібно було ще витлумачити, що ж означають такі поняття, як громадськість чи вільні люди.

Відповідаючи на запитання, як цей документ потрапив до російських архівів, дослідник припустив, що знайдена копія Конституції Пилипа Орлика більш як 60 років —до 1775 року — зберігалася на Запорізькій Січі. Однак внаслідок знищення за наказом російської імператриці Катерини ІІ Січі, архів запорожців потрапив до рук російських військ. Пізніше, у 1800 році, ці документи було описано та передано на зберігання до російських архівів. Саме тому у спільній з «Договорами і постановленнями» архівній справі було зшито акт присяги гетьмана Пилипа Орлика на Євангелії про непорушність прийнятого закону, королівську грамоту шведського короля Карла XІІ, у якій він визнає цю Конституцію та обрання Орлика гетьманом. Там само історик знайшов досі невідомий лист Карла XІІ до кошового отамана Запорізької Січі Якима Богуша, в якому король тричі запевняє січове товариство стосовно своїх намірів

 продовжувати війну з Московською державою.

Нагадаємо, що ухвалена в 1710 році Конституція Пилипа Орлика — це перша у світі демократична конституція, котра передбачала чітке розділення влади на законодавчу, виконавчу та судову. Для прикладу, конституцію США було прийнято у 1787 році, а Франції і Польщі — у 1791 році. Та хоч з часу ухвалення Орликової Конституції минуло майже 300 років, чимало її положень актуальтні й донині. Не вдаючись до детального аналізу, зазначимо, що цей документ складається із преамбули та 16-ти статей.

Спочатку укладачі Конституції подають коротку історію українського народу, котрий, визволившись при гетьмані Б. Хмельницькому з польського підданства, піддався з ним під самодержавну руку Московської держави, сподіваючись, що вона, як єдиновірна, «дотримає обов’язків своїх у договорах та статтях, відбитих та присягою стверджених, і вічно збереже Запорозьке військо та вільний народ малоросійський непорушно при правах та вольностях під своєю обороною». Однак після смерті Хмельницького Московська держава «численними винайденими способами намагалася надвередити і до решти зруйнувати військові права та вольності, які сама ж потвердила, і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмо». Тоді Запорозьке військо «вимушене було кров’ю та відвагою боронити цілість своїх прав та вольностей». А вже за гетьмана Івана Мазепи Московська держава, «бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом на добро», хотіла «перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати в свою область, права і вольності поламати, Запорозьке низове військо викоренити і ймення його навіки згладити, чого явні були і під сей час знаки, докази й початки», — йдеться в преамбулі. Саме тому гетьман Іван Мазепа, «поставивши правдою та ревністю цілість Вітчизни, прав та вольностей військових», наслідуючи попередника свого Богдана Хмельницького, віддався в оборону шведського короля Карла Дванадцятого. Після смерті І. Мазепи, під час спільної ради генеральної старшини та послів від війська Запорозького та Низового, було одноголосно вибрано гетьманом Пилипа Орлика. А оскільки «колишні гетьмани Запорозького війська, лишаючись під московськими самодержцями, осмілювалися присвоювати собі над слушність і право самодержавну владу, якою були значно надвередили давні порядки, права та вольності військові не без всенародного утяження», то генеральна старшина, кошовий отаман та все Військо Запорозьке, прагнучи запобігти надалі такому безправству, склали угоду, котрої мали дотримуватися й інші гетьмани, які будуть потім.

У статті один Конституції зазначається, що першою має бути справа про святу право-славну віру східного сповідання. «Для більшої поваги першоначального в Малій Русі митрополичого престолу київського і для кращого управління духовних справ, має той таки ясновельможий гетьман після звільнення ним Вітчизни від московського іга справити в апостольській константинопольській столиці первісну екзаршу владу, щоб через те поновилися подання і синівське послушенство згаданому апостольському константинопольському трону», — йшлося у ньому. Наступні пункти стверджували непорушну цілісність кордонів України та визначали стосунки з сусідніми державами.

Далі визначалися принципи взаємодії та поділу влади на три гілки: законодавчу, виконавчу та судову, визначався окремий статус військової скарбниці. Зокрема, до складу законодавчої влади (Генеральної ради) мали входити генеральна старшина, городові полковники та з кожного полку «по одному визначному вислуженцю із людей розважливих і заслужених», котрі «добропорядно, без жодного приватного свого й чужого порядку, респектів, без душепогибної заздрості та ворожнечі, зобов’язані будуть радити і так прозірливо, щоб не було нічого в тих радах до применшення гетьманської честі, до публічного утяження та розору і, не дай Боже, пагуби Вітчизні».

При цьому, «якщо ж у діях гетьмана буде спостережено щось незгідного справедливості, хибного щодо військових прав і вольностей чи зловорожого Вітчизні», то члени Генеральної ради мали використати свободу голосу, щоб стримати гетьмана від зневаги отчистих прав і вольностей. Водночас гетьман не міг би одноосібно кого-небуть карати, навіть якщо вони справді в чомусь провинилися, а повинен таку справу (кримінальну чи некримінальну) передати на розгляд Генерального суду. Що стосується фінансів, то за рішенням гетьмана і згодою загалу мав бути обраний генеральний підскарбій (чоловік значний і заслужений, маєтний і порядний, який би сумлінно опікувався з відома гетьманового військовою скарбницею, пильнував млинів і доходів та обертав їх на громадські потреби, а не на власний зиск), а сам гетьман «не повинен мати жодного права і не зазіхати ані на військовий скарб, ані на надходження до військової скарбниці, не обертати їх на власну користь, а вдовольнятися власними чиншами і доходами, передбаченими для гетьманської особи й булави».

Також цією угодою визначалися права всіх верств населення України: козацтва, селян, міщан, купецтва, усієї людності на території полків. Зокрема, гетьман повинен був недремно пильнувати і докладати особливого старання, щоб простим козакам і посполитим не чинилось надмірних утисків, спустошливих поборів і здирств, «оскільки ті надужиття спонукають люд покидати обжиті місця і пускатися у чужі краї, аби пошукати собі поза межами вітцівської землі життя без тих прикрощів». Хіба це нагадує теперішні часи, коли українці, рятучись від численних поборів чиновників, вирушають на заробітки у чужі краї? Отож гетьман зобов’язувався викорінювати ці надужиття та й сам мав остерігатися, щоб не давати поганого прикладу для наслідування іншим. «Усе те лихо — утиски й грабунок бідного посполитого люду — корениться у честолюбстві захланних хабародавців. Не маючи на те ані прав, ані заслуг, а лише керовані жадобою власного зиску, вони заходяться купувати військові і посполиті посади, здобуваючи гетьманську прихильність принадами хабарів, і таким чином допинаються поза вільними виборами проти права і слушності до найвищих гідностей — полковничої булави й інших посад. Тому суворо постановляємо, щоб ясновельможний гетьман не лакомився на жодні подарунки чи обіцянки і нікому не доручав полковничої булави чи інших військових і посполитих посадах з огляду на особисті стосунки та щоб силоміць на ті посади нікого не нав’язував», — йшлося в документі.

А хіба не відбиває нинішні проблеми України стаття 14 Орликової Конституції, у якій звертається увага, що «дехто, вирядившись у подорож з власної потреби чи бажання, примушують городових і сільських отаманів справляти собі невластиві почесті: підносити дари й забезпечувати харч, напої, транспорт, супровід і варту. (...) Якщо ж городові чи сільські отамани не в змозі задовольнити ті забаганки, то вимагачі таки правлять свого, вдаючись до брутальної лайки і нагайки, щоб змусити урядовців для залагодження справи власкавити їх грошовими дарами. (...) Між тим і самі отамани, жадаючи собі похвали й намагаючись заручитися милістю і прихильністю сановних подорожніх, — насамперед у своїх приватних, а не у громадських справах — всіляко догоджають зверхникам і їхнім слугам. А не раз оті городові й сільські отамани і самі чигають на можливість полакомитися під приводом гостинності: раденько запрошують подорожніх, котрим достатньо і пригорщі харчу й питва, на пишну гостину. Там доволі напиваються різноманітних напоїв, а харчі розподіляють поміж собою, долучаючи усе це в облікові книги поміж видатки, і таким чином не лише обтяжують посполитим повинності і збільшують їм чинш, а допроваджують таки до крайнього зубожіння». Отож документ зобов’язує «вносити в облікові книги лише ті випадки, що пов’язані з поїздками у конкретній справі: хто з чиєю подорожною відбував подорож та якими вигодами користувався», а можливі розтрати щоб відшкодовувалися з власних коштів підскарбія міста.

Також Конституція захищала «нужденний люд», якому через утиски та непомірні здирства «незмога й приступити до ярмарку, аби продати яку дрібницю для порятунку від нужди чи що для домашньої потреби пристарати без ярмаркового мита. А як трапиться попастися на якійсь дрібній провині, то вже оберуть оті ярмаркові комісари до нитки». Отож ярмаркові комісари мали стягувати мито лише з осіб, які зобов’язані його сплачувати, а не з убогих людей, котрі приїжджають на ярмарок, аби щось дешево продати чи прикупити для власних потреб.

На жаль, викладені в Орликовій Конституції прогресивні ідеї було поховано під майже 300-літнім московським ігом, у надії на визволення з-під якого й укладався цей документ. Однак чимало з цих ідей і сьогодні не втратили своєї актуальності та чекають на законодавче втілення. Важливо лише, щоб покликані ухвалювати знакові для українського народу рішення, робили це «чесно й щиро, не дбаючи про жодний зиск — свій власний чи інших осіб, — відкинувши лихі заздрощі і мстиві намисли, давати слушні поради в такий спосіб, щоб не заподіяти тим (...) шкоди справам Вітчизни»,