«Працюй і не дбай за прославу земну, і Бог тобі допоможе!»

Хоча, якщо бути вже зовсім чесним, то про це більше розмірковували люди, наближені до влади, а для пересічних громадян Писарчук асоціюється із зовсім іншими речами, які для простоти сприйняття можна обмежити двома позиціями: наданням робочих місць для 17 тисяч львів’ян і колосальною меценатською діяльністю. Остання проявляється не лише в тому, що, приміром, на Золочівський замок, відновлення якого триває років вісім, «пішло» не менш як 20 мільйонів гривень, а й тим, що в людини, яка потрапила в тяжку скруту, завжди запитують: «А в Писарчука просили допомоги?». Як про останню інстанцію кажуть, бо якщо вже він відмовить, то — «чорна» біда...

І ось за такого навантаження і в ситуації, коли значно спокійніше, за рівнем відповідальності, засідати в парламенті (якщо вже туди потрапив), ніж на місцях дивитися людям у вічі, стає відомо про рішення Петра Писарчука балотуватися на посаду міського голови Львова.

— А що, заможний чоловік живе на безлюдному острові? І якщо навкруги безладдя, то можна бути щасливим зачинившись у своєму обійсті? Це як? За паркан не зазирати? У мене ж є діти, внуки, я хотів би залишити їм краще життєве середовище. Як і загалом усім львів’янам. Що ж до ризиків, то мій життєвий досвід каже: якби я розмірковував над ними, то ніколи нічого не зробив би, і «Південного» не було б. Коли я починав цю справу, ніхто в неї не вірив. Тому мене не лякають ризики. Якщо буде довіра людей і нормальна команда, то всі ці проблеми подолаються, як і корупційні схеми. Вони теж не вічні.

Дуже хочеться довести людям, що за міського голови — ефективного господарника і патріота Львова місто може по-справжньому розквітнути. Часто згадую Георгія Кірпу, який починав свою діяльність на залізниці, коли там панував повний безлад, бартерні схеми, зарплату платили гречкою, основні фонди були зношені, вокзали зруйновані. І ця людина за чотири роки змінила обличчя залізниці, і ніби змінила людей — вони розправили плечі і горді були з того, що є залізничниками. А я мрію, щоб львів’яни відчували гордість за те, що живуть в такому надзвичайно красивому місті. І щоб не з дутих, куплених показників (як є нині) місто було визнано найкращим в Україні для життя громадян, а в реаліях!

Якщо бути абсолютно відвертим, то фактично за тих сім років, що я у Верховній Раді, років зо три не ведеться нормальної роботи. Це марно втрачений час. Політиканство, всілякі блокування, революції, розгони Верховної Ради. І це хоч і гірка, а правда.

Одним депутатство дає якісь засоби до існування, другим — якийсь захист і престиж. Для мене це тяжка ноша, бо я отримав другий раз життя, і те, що я його так марно витрачаю (їду до Києва, тиждень ми там сидимо і я відчуваю, що нічого не зробив корисного), мене мучить.

— Чого ж, матеріальна скрута позначилася і на моїй долі, та я ніколи не соромився жодної роботи. Я ж народився в бідній селянській родині. Автобус до нашого села пустили, коли я був у п’ятому класі. Пам’ятаю, як ціла школа вибігла дивитися на цей автобус. Тобто видряпувався я із самого низу. Змінювалися системи, була радянська, якось я там виживав, і був не останньою людиною, змінювалися президенти, міністри... Кравчук, Кучма, Ющенко. Та знаю: якщо я працюю і мої помисли не є темними, то собі в цьому світі раду дам. Хоча мене хотіли і вбити (бачите, який перекошений ходжу!), і до сьогоднішнього дня маю купу заздрісників. Та ще й не в тій політичній силі, яку любить Галичина, опинився!

— Вважаю це абсолютною неправдою. Якщо подивитися не з дилетантської точки зору, а зі знанням справи, то хоч як мені прикро, але для підтримки іміджу України як європейської держави в Донецьку робиться більше, ніж у Львові. Хоч би як ми розказували, що любимо Україну, але найкращий футбольний стадіон в Європі збудовано в Донецьку. Є люди, які кажуть, що там суцільна біда, що там немає роботи. А я знову кажу, що це неправда. Бо якщо із Львівської області, яка має 2 мільйони населення, півмільйона виїхали на заробітки до Росії чи в Європу, то з Донецької області, де налічується 6 мільйонів, до кризи працювали за кордоном лише близько 100 тисяч осіб.

На мою думку, ідеальних партій не буває, але навіщо Партію регіонів «малювати» бандитською та злодійською і, як то кажуть, промоскальською (кажу мовою оригіналу)? Це політики наші, а вірніше, політикани галицькі впевнені, що немає іншої думки, правди, політичної сили, святішої за їхню. Звісно, що вони бояться альтернативної думки, хоч і кажуть, що великі демократи. Але цим завдають величезної шкоди Україні. Бо Україна така крихка, тендітна держава, що треба просто хухати на неї. Адже одна частина України 300 років була у складі Австро-Угорської імперії, друга — у складі Російської. Це, хочеш-не хочеш, — інша ментальність, інші вікові традиції. Однак уже нема імперій, а Україну ділять. І хто? Мені прикро з цього — наші рідні партії. Це моя абсолютно свідома позиція. Комусь там це не подобається, хтось там мене проклинає, щось у мій бік вигукує... Та все це минеться. Через 20, 30, 40 років буде інший час, інші люди, інші оцінки. І колись хтось, може, скаже: Писарчук робив добре, бо він працював на об’єднання України

Я не хочу принижувати Львівщину, бо я — галичанин, і всіма фібрами душі люблю рідний край. І мені боляче, що не ми сьогодні є прикладом такої негаласливої, а ділової, конкретної любові до України. Тому нам не треба ліпити ворогів одне з одного. Так, донеччанам можна багато чого навчитися від нас. Але треба скинути пиху і сказати, що й нам є чого повчитися від них. І я гадаю, що всі ті балачки, які роз’єднували державу, сіяли якісь страхи й упередження, вони, слава Богу, вже в минулому, і сьогодні ця тема вже не буде визначальною.

У нас на Львівщині, справді, не було ще такої серйозної, відповідальної, зубастої та ідейної команди, як нині. Мені дуже приємно, що дедалі більше людей, особливо молодих, успішних бізнесменів, тягнуться до Партії регіонів. Я думаю, що результати виборів, які ми матимемо наступного року, будуть набагато кращі.

Хочемо, щоб Партію регіонів на Львівщині представляли успішні, знакові люди, котрі мислять як справжні громадяни України. Попри той ярлик, про який ішлося, ми не хочемо рвати на собі сорочку і розказувати, як любимо нашу землю, а просто показати, що в нашій партії є люди, які зможуть змінити ситуацію в нашому регіоні на краще.

— Люди вже змінилися. Вони наїлися тої брехні, та дуже шкода, що таку велику ціну заплачено за прозріння, за науку. Більшість людей, я не кажу всі, розуміють, що країна — одна, що її потрібно об’єднувати, що нема ідеальних партій, однак працювати треба. Але я знаю одне: якби люди довірили мені, моїй команді якийсь шматочок влади, то я б зі шкіри дерся, щоб довіру виправдати, не розчарувати їх. Бо розвалити дуже легко, а щоб побудувати, потрібно багато часу.

— Ви поставили запитання, а я на нього не маю відповіді. Мене просто доля до цього підвела. Не те, щоб я обмірковував і вираховував, це була абсолютно спонтанна річ. Я народився за 18 кілометрів від Золочева, і місто це було перше, в якому я у своєму житті побував. Пам’ятаю, як з моєю покійною бабцею ми йшли через гори і ліси, і коли я прийшов перший раз до Золочівського залізничного вокзалу (а було мені 9 років), то мені здалося, що потрапив в інший світ. Це — звичайна споруда, але такою дивовижною в моїй пам’яті закарбувалася. (Вокзал зберігся, я ще покійного Кірпу просив, щоб він його відреставрував, і будова до сьогоднішнього дня чи не в найкращому стані у місті.) Потім я довший час до Золочева не заїжджав, а коли були вибори 2002 року і я балотувався по моєму рідному Золочівському, Перемишлянському і Миколаївському районах, то їздив на зустрічі і якось потрапив у Золочівський замок. До речі, там була колись тюрма, і люди замок оминали. Я ще пам’ятаю, як бабця мені казали (в неї якісь родичі сиділи, і вона носила передачі), що кров текла струмочком із того замку. А щоб не було чути людських криків, заводили дизель без глушника. І весь час той дизель працював... А в часи, коли вже я приїхав, то з ініціативи Бориса Візницького розпочалася реставрація замку. Практично самотужки директор Львівської галереї мистецтв усе це робив.

І мене завели до цього замку, і я подивився на тих людей, на їхню працю. Які то були ентузіазм і здвиг! Це був якийсь світлий острів! Бо завжди їздиш по селах і бачиш, що панують у них розпач, відчай, безвихідь. А там я побачив зовсім іншу атмосферу, зовсім інші підходи. Ніхто ні на що не жалівся, люди просто хотіли зробити корисну справу. А як почали дівчатка, які там працювали, розповідати, який той замок був за давнини, його історію! Я роззявив рота і думаю: «Боже мій! Який я темний чоловік! І який це гарний задум». І відтоді почав допомагати.

— Та хто рахує, там ще треба вкладати і вкладати. А що важливо — у всьому стільки душі Візницького, і це неоціненно. (Я ж буваю там наїздами, щоправда, мій помічник Ігор Гринків тим замком опікується.) Сімдесят з лишнім років чоловікові, а він і собі спокою не дає, й інших у спокої не залишає. І це, як на мене, зразок для наслідування. Ви ж подивіться, скільки він усього пережив, скільки здійснив, і не здається! Кожного разу, як бачу, думаю: який же ви енергійний і який життєлюб, Борисе Григоровичу! І хоч би хто приїхав до нього, з яких регіонів і яких партій, — це визнає. Оце і є мій рецепт життєвий — у нього треба вчитися! Роби добро, працюй для людей і не думай про всілякі там винагороди і прославу земну, і тобі Бозя допоможе!

— Моя сім’я, діти. А ще... Давайте підемо в бібліотеку Василя Стефаника і побачимо, скільки там здорової, хорошої молоді. Переповнені зали і мисляча, читаюча юнь. Кожен із них собі обрав таку лінію поведінки. Я не песиміст, щоб стверджувати, що так уже в нас все безнадійно. Бо є прекрасна молодь, я впевнений у тому. І кращі її представники через якийсь час візьмуть на себе відповідальність у державі і зроблять її кращою.