Кому вигідна стратегія стримування реформ?

Пригадуються слова одного з прем’єр-міністрів про те, що треба хутко встигнути в останній вагон потяга, який прямує до Євросоюзу. Це було сказано з посмішкою впевненої людини, яка знає, як це зробити та має для цього всі можливості. Де зараз цей потяг — зрозуміло...

Малюючи «райдужні» перспективи «завтрашнього раю» в Україні, доморощені політики й досі навіть пунктиром не визначили шлях до нього. Фантазії вистачає лише на «шедеври» з гаслами на кшталт київських біг-бордів: «Нас врятує людина-трудівник». По-перше, кого це нас, по-друге, чому взагалі «трудівник» має знову когось рятувати і, нарешті, кому й від кого потрібно рятуватись? І такими перлами сьогодні рясніють всі міста і села нашої держави. Нагадаю лише деякі: «Право вибору, або вибір без права», «Український прорив», «МИ — потужна молода команда», «Скажи владі правду», «Здолаємо руїну — врятуємо Україну» тощо.

Немає бажання копирсатись у біографіях їх авторів, але вочевидь, саме вони представляють якраз той незначний прошарок суспільства, якому є що втрачати, передусім, існуючий статус та пов’язані з ним привілеї. Як більшість «еліти» здобувала його — секрет Полішинеля: одні прогиналися до самого «не хочу», інші купували з дядіних рук за безмежну відданість політичному сюзерену. Результати цих політичних оборудок український народ давно відчуває на власній шкурі.

Новонароджена численна армія «номенклатурних» посадовців, розмивши державу, перетворили владу на ринок платних послуг, а посаду — на «містове» на цьому ринку. Постійна критика з парламентської трибуни та різних кабінетів ніщо інше, як намагання менеджерів від партій та влади відвернути увагу від того, що, по суті, «режим» залишився тим самим, з тими самими можливостями «самореалізації». Різниця в тому, що раніше самореалізація залежала від номенклатурного коридору, який формували організаційні відділи райкомів партії, а тепер цей коридор визначають партійні менеджери й чиновники, які обслуговують партійні еліти. Тож не дивно, що українські політики давно забули про «честь, доблесть і славу...».

Утім, проблема не в менеджерах та їх креатурах, а в самій державі та її ролі й місці по відношенню до суспільства.

За теорією держави і права, держава по відношенню до суспільства має знаходитись не «в» суспільстві і не «над» суспільством, а десь збоку і лише в позиції, коли вона не має можливості й не повинна «мати» суспільство за допомогою своїх інститутів, а обережно і розсудливо впливати на робочий ритм, настрій, дух, творче та наукове натхнення суспільства.

Звичайно, є держава. Але держава, яка має всіх і все, що бажає мати, не звертаючи уваги на «єдине джерело влади в Україні», яке «здійснюється владою безпосередньо через органи державної влади та органи місцевого самоврядування», власне, має представляти суспільство у відносинах з державою через свої громадські об’єднання.

Хто нині представляє в Україні державу у відносинах з народом? Простий державний службовець, причому на всіх рівнях. Як він трудиться «у поті чола», знає кожний. Виникла парадоксальна ситуація, коли талановита молодь, не маючи можливостей для самореалізації чесним шляхом, намагається поповнити лави чиновників з мрією зробити кар’єру з чиновницького крісла. Як результат, безліч амбіційних «митрофанушок» нізвідки вигулькують на різні посади й одразу усвідомлюють себе в ролі благодійників, яким віднині всі винні. З цього приводу доцільно згадати слова Богдана Хмельницького, що до булави ще треба й голову. На жаль, у цьому процесі державного впливу не відчувається. Виникає враження, що не тільки кожна гілка влади працює самостійно, а й всі міністерства та відомства, з підпорядкованими їм структурами, знаходяться в «автономному плаванні» й не бачать берегів.

Недостатній інтелект керівного складу, більшість якого є чиїмись висуванцями, породжує безвідповідальність через відсутність права на самостійне прийняття рішень. Ось тому й немає впливу держави на процеси формування власного ефективного власника.

Можна провести просте тестування на предмет спроможності багатьох політиків взагалі думати та прораховувати кроки для стійкого розвитку держави і суспільства. Якщо вони справді ті, за кого видають себе, то нехай дадуть відповідь на запитання, яке є базовим для розуміння нинішньої ситуації: «Не чим, а Чому ми відрізняємось від розвинених країн? Чому слова у нас заступають думки і переконання? Чому навіть передове, роками випробуване в європейських країнах, ми відкидаємо, або намагаємось переробити під себе, або внести зміни, які не дають результатів?

Примітивний підхід до розв’язання проблем суспільства з боку політиків призводить до збайдужіння більшої частини суспільства до всіх «демократичних» процесів. А якщо до цього додати ще і політичний конформізм більшості політиків, то стає зрозумілим, чому нема позитивних зрушень у бік будь-якого реформування...

Відповідь на запитання: «Чому ми відрізняємось від розвинених та розумних?» у відсутності гармонійного поєднання наших базових норм і Конституції з рівнем нашої свідомості і усвідомлення необхідності виправлення помилок, отриманих завдяки нинішній моделі державного управління та побудови системи влади.

Мало у кого є бажання (особливо в авторів Основного Закону) визнати, що Україна через 18 років незалежності перебуває у «рудиментарному» процесі становлення нашого базового законодавства і Основного Закону держави. На жаль, можемо констатувати, що в більшості випадків прийнята у 1996 році Конституція України залишилась «гарним маніфестом, протоколом намірів прогресивної частини українського суспільства, тоді як реальне життя грунтувалось на інших принципах, зокрема, свавіллі влади щодо власного народу. Суспільне життя сьогодні перебуває у невідповідності з Конституцією. Статті 5, 71 Основного Закону не відповідають змісту з таких причин: народ, як «джерело влади», не бере прямої участі у формуванні гілок влади, передусім виконавчої, що є істотним та необхідним моментом для співпраці держави (державних органів) з територіальними громадами та органами місцевого самоврядуванням. Адже донині влада на місцях не може переконливо відповісти на запитання, хто керує в державі. Нагальна потреба у зміцненні вертикалі влади назріла давно. Та на заваді — відсутність бажання виконувати чітко визначені розмежування повноважень не тільки між Президентом та Прем’єр-міністром, а й між гілками влади на місцевому рівні. А відтак є вірогідність, що постійні чвари невдовзі опустяться на міжвідомчий та міжрегіональний рівень (до речі, в Сумах вони вже давно точаться по зростаючій). Що буде потім — важко навіть уявити.

Можна погоджуватися, можна — ні з тезою, що для випробування і оцінки зафіксованої в Конституції нової моделі правління в Україні потрібен час. Питання в одному: «Скільки?» Безглуздо розраховувати на те, що колись в Україні з’явиться концепція соціально-економічного розвитку, яка дасть поштовх для проведення очікуваних реформ державотворення та правотворення (йдеться про адміністративно-територіальну, судово-правову, адміністративно-правову реформи, а також реформу правоохоронних органів та реформу місцевого самоврядування). Необхідність збалансованості відносин між центром і регіонами вже калатає у двері, і може бути відновлена лише у рамках реформування місцевого самоврядування. А хто ствердно скаже, що під час формування моделі парламентсько-президентської влади не проявляться риси волюнтаризму з боку керівних осіб парламенту, з огляду на їхній «досвід» у блокуванні трибуни, виведення з дії самого парламенту, на ті правила гри, які діють при обиранні депутатів та формуванні робочих органів парламенту.

Формула «Президент=Прем’єр-міністр=Верховна Рада=Конституційний Суд=Верховний Суд» як конструкція влади, її система, структура, зміст, фаховий склад давно себе вичерпала й дискредитувала. Скорочення формули до трикутника «Президент=Верховна Рада=Верховний Суд» з його наповненням реальною турботою про пересічного громадянина — єдиний можливий підхід до розв’язання проблем та проведення послідовних реформ.

Щоб уникнути негативних наслідків відомчого чи чийогось власного інтересу під час проведення реформ, маємо західний досвід, який необхідно спроектувати на окрему територіальну громаду регіонів: у наших умовах східну і західну. З урахуванням кількісного складу наших чиновників, можна не сумніватись у тому, що у рамках бюджетного фінансування вдасться без перешкод провести й судово-правову реформу, реформу правоохоронних органів і місцевого самоврядування. Але ж треба з чогось починати.

«Здійснюючи перший крок, давайте зробимо переоцінку. Ми — нація, яка має уряд, а не навпаки... У нашого уряду є ті повноваження, яким наділив його народ. Тому час зупинитись і дати задній хід збільшенню уряду, який розрісся за межі узгодження з тими, ким цей уряд керує», — сказав Президент США Рональд Рейган.

Дуже прикро, що в нашій державі на облаштування міністерських кабінетів виділяється більше коштів, ніж на окремі соціальні програми.

У 2005 року владою проголошена необхідність розробки та прийняття низки законодавчих актів, які б розвинули конституційні норми та забезпечили ефективну дію нової конституційної моделі, включаючи вироблення проекту нової редакції Конституції з подальшим її всенародним обговоренням та прийняттям на всеукраїнському референдумі.

Всеукраїнські збори представників місцевого самоврядування, що відбулися у квітні 2005 року, парламентські слухання у Верховній Раді України 12 жовтня 2005 року на тему «Децентралізація влади в Україні. Розширення прав місцевого самоврядування», міжнародна конференція «Реформування територіальної організації влади: національний та міжнародний досвід» (жовтень 2005-го) — визнали, що нинішнє українське місцеве самоврядування функціонує в умовах обмеження державою його прав і можливостей, що призводить до розбалансованості його функцій та повноважень з фінансовим забезпеченням.

На переконання громадських організацій, у цьому малоприємному періоді — єдиним виходом, який спроможний примирити громаду з владою, є внесення змін до Конституції або поправок до наступних виборів усіх рівнів з вирішенням наступних питань: хто повинен керувати в державі й очолювати виконавчу владу — «ЦК» в особі Президента та його секретаріату, чи «Рада Народних Комісарів» на чолі з Прем’єр-міністром? Зараз таке двовладдя спостерігається.

А що таке вибори народних депутатів на основі загального, рівного та прямого виборчого права за ст. 71 Конституції? Це швидше «штурм» парламентських крісел представниками десятків партійних списків. Тож їх більш коректно назвати виборами народних обранців на основі загального, рівного та непрямого виборчого права за списками від політичних партій та блоків.

Для посилення ролі місцевого самоврядування доцільне створення регіональних парламентів, які б об’єднували певні регіони для необхідності консолідації фінансових ресурсів у розв’язанні соціальних проблем та інвестування спільних проектів. Хоч як парадоксально, але реальне об’єднання України можливе за умови розмежування владних повноважень між центром та регіональною владою, обраною за принципами Європейської хартії місцевого самоврядування...

Чому в деяких областях голови облдержадміністрацій змінюються з періодичністю в один рік? Чиї вказівки вони мають виконувати — Прем’єра чи Президента? Тож чому б на даному етапі розвитку державності не передбачити прямі вибори голів виконавчої влади областей?

На думку громадських об’єднань, тільки вільні, таємні, загальні, рівні та прямі вибори керівників областей за мажоритарною системою відповідають духу Конституції, інтересам самої влади та принципам Європейської хартії про місцеве самоврядування.

А як, скажіть, за нинішніх умов забезпечити задекларовану ст. 55 Конституції України гарантію кожному громадянину на звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод, якщо держава навіть неспроможна забезпечити справедливого розгляду цих звернень, не кажучи вже про виконання судових рішень. Чи не тому більшість пересічних українців у пошуках справедливості, як і раніше, звертаються не до судів, а до «авторитетів».

Об’єднання громадських організацій «Громадянська асамблея» також вважає, що ініціатором реформування чинної Конституції до виборів повинні виступити центристські партії, які по-справжньому мають продемонструвати свою народність. Без цих перемін відсутній самий сенс виборцям брати участь у виборах будь-якого рівня.

З огляду, що нині лише «джерело» влади має можливість визначити господарів крісел, найактивніші «демократи» вже роблять спроби здійснити можливий добір голосів електорату за рахунок новостворених громадянських рухів. Чому лізуть поперед батька? Щоб залишити в політиці ті самі «знайомі обличчя». Звідси брак свіжого подиху, а лише «перегар» 18-річного застою.

Чимало політиків мріють жити, а багато вже й живе, у своїх маєтках на березі Женевського озера. Та не всі з них здатні зрозуміти, що таких озер в Україні безліч. Потрібно лише створити умови, щоб вони стали «женевськими»...

Суми.