Невгамовна Пчілка

Вона була матір’ю Лесі Українки, і вже це само по собі викликає природну зацікавленість, адже завжди здається, що батьками великих особистостей також повинні бути якісь незвичайні люди. Зрештою, в цьому випадку так воно й є.

Олена Пчілка (справжні ім’я та прізвище — Ольга Драгоманова-Косач) залишила слід в українській літературі, публіцистиці, етнографії. Вона видавала журнал «Рідний край» (1906—1914) з додатком «Молода Україна», брала найактивнішу участь у культурному та громадському житті, вже за радянської влади була членом-кореспондентом Всеукраїнської академії наук. Її літературні твори не назвеш першорядними, але вона сама, як особистість, була справжнім оригінальним мистецьким твором, колоритним і вартим захоплення. Народилася і виросла в дворянській родині в Гадячі на Полтавщині (рідний брат — Михайло Драгоманов, відомий український мислитель, громадський та літературний діяч). Вийшла заміж за чиновника і громадського діяча Петра Косача, дійсного статського радника (цей чин дорівнює генерал-майору в армії). У них було шестеро дітей, найбільш відома з яких — Лариса, Леся Українка (до речі, саме мати придумала цей псевдонім, коли дівчинка була ще зовсім малою). В родині Косачів справжнім «генералом» була таки дружина, а не чоловік. Вдачу Олена Пчілка мала тверду й рішучу (в цьому Леся вдалася в матір). В ній дивним чином поєднувалися хутірський консерватизм і фемінізм (для якого, здається, тоді ще й назви не придумали). Чоловіки побоювалися її. Відомий київський професор Володимир Перетц казав: «Це та баба, якій чорт черевички на вилах подає!» — тобто, навіть чортові боязно до неї близько підступитися.

Чоловік її був цілковитою протилежністю дружині — хазяйновитий, спокійний і поміркований. Одна з характерних для нього фраз: «Тільки не треба форсірувати!» А його дружина якраз любила форс-мажорні обставини, пригоди й дискусії. Про спокійне ведення господарства та про кошти на виховання й лікування дітей, на видавничі проекти своєї невгамовної дружини дбав саме він, Петро Косач. А пані Пчілка зневажала гроші, вважала їх за щось негідне для людини шляхетського стану. Казала: «Що, справді, дивитися на ті гроші? Ну їх к чорту!». Американців не шанувала — за їхній прагматизм. Але й людей, у яких нема грошей, не дуже вітала. Навіть на свого зятя, Лесиного чоловіка, Климентія Квітку, довго дивилася байдуже, бо зять був бідний. А втім, саме Квітка допомагав їй видавати журнали та книжки, коли Пчілка збідніла, а її чоловік давно помер.

Вона належала до тієї старої української інтелігенції, що до радянської влади ставилися з неприхованою зневагою. За це її навіть арештували 1920 року в Гадячі, але невдовзі відпустили. Коли почалися переслідування української інтелігенції, Пчілку збиралися знову арештувати, її не врятувало б навіть ім’я Лесі. Але коли чекісти прийшли до старої письменниці, вона вже не вставала з ліжка. Їй дали спокійно померти. Це сталося восени 1930 року.