Хабар ціною у життя

У парламенті знову замайорів, мов стяг минулого, проект закону про посилення кримінальної відповідальності за окремі злочини. Документом пропонується застосовувати смертну кару до убивць, розбійників, контрабандистів, бандитів, терористів, хабарників та до тих, хто торгує людьми. Крім того, вводиться покарання у вигляді довічного позбавлення волі за згвалтування, насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом, за розбещення неповнолітніх, грабіж, шахрайство тощо. Запровадження в кримінальному судочинстві більш суворих каральних заходів, на думку авторів законопроекту, пов’язано з тим, що в динаміці злочинності намітилася тенденція до зростання тяжких та особливо тяжких злочинів. 

Дані судової статистики свідчать, що в Україні тільки за останні три роки кількість засуджених за умисне вбивство, до яких застосовано покарання у вигляді довічного позбавлення волі, становить понад півтори тисячі осіб. У структурі кримінальних покарань частка засуджених, які перебували в місцях позбавлення волі за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів, становила майже сто тисяч осіб. Характерним є те, що значна частина з них — наркомани.

Розірвати цей злочинний ланцюг, вважають противники монетарних санкцій, можливо лише шляхом посилення кримінальної відповідальності за особливо небезпечні злочини — смертної кари.

Тема боротьби зі злочинністю є своєрідною рамкою, через яку можна ефективно подати будь-яку політичну ідею, репрезентувати інтереси певних прошарків суспільства, партій чи окремих громадян. Ця тема надзвичайно важлива, бо вчинені злодіяння справді несуть в собі реальну загрозу національній безпеці, дискредитують саму ідею державної незалежності України, принципи демократії і законності.

Уявлення членів нашого суспільства про добро і зло, про справедливість і несправедливість, про совість і сенс життя лежать в основі моральних і правових норм, які є ключовими для громадян країни. Останні складалися віками і ґрунтувалися на визнаних загальнолюдських цінностях, втілювались у народних звичаях, традиціях, обрядах, в правилах поведінки тощо. Це торкалося кожного члена суспільства, у тому числі злочинця і судді: перший чинить зло, скоюючи протиправні дії, а другий чинить зло у разі призначення несправедливого покарання. Як відомо, людині властиво не тільки дотримуватись, а й порушувати правові норми, що вона й робить свідомо чи несвідомо, з умислом чи з необережності. І там, де право не в змозі переконати особу в необхідності дотримання його вимог, якщо вона не хоче поважати закон, то відповідною реакцією є встановлення покарання. Застосування каральних заходів залежить від того, які соціальні, політичні, культурні, моральні погляди панують у суспільстві. Не випадково історія дає нам безліч прикладів еволюції покарань, яка залежала головним чином від зміни суспільного ладу та вибору засобів боротьби зі злочинністю. Звідси система покарань створювалася і формувалася в законах у відповідності до домінуючих поглядів на цю боротьбу і відбивала певні етапи розвитку суспільства. Сам факт соціальної неефективності покарання досить показовий і змушує шукати шляхи вдосконалення. Проте одним з найсуворіших покарань для винної особи було застосування смертної кари за вчинення особливо тяжких злочинів проти суспільства, коли з урахуванням особи злочинця та інших обставин вбачалося, що застосування більш м’якої міри покарання, аніж страта, є недостатньо ефективною.

Класична соціалістична доктрина переважно відкидала застосування вищої міри покарання. Її кримінальна теорія схилялася до того, щоб надавати перевагу не помсті, а виправленню та перевихованню. Незважаючи на це, смертна кара існувала протягом майже всієї історії СРСР, за винятком коротких періодів 1917, 1920 та 1947 — 1950 рр. і застосовувалася згідно з КК України за 17 видів злочинів, у тому числі й таких, які не включали вживання насильства. Однак Україна, сповідуючи моральні правила, намагалася ще в пострадянську епоху використати всі гуманістичні ідеї при призначенні покарання, які напрацювало людство. Для цього Україна у 1989 році стає співавтором Другого Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, спрямованого на скасування смертної кари, який був ратифікований Україною лише у 2007 році. Така ситуація пов’язана з тим, що повне вилучення смертного покарання з радянських законів залежало не тільки від аспекту соціально-правової та економічної політики держави, а й від громадської думки, яка склалася у той час не на користь скасування вищої міри покарання. І парламент з цією оцінкою мусив рахуватися, оскільки законодавство за будь-яких політичних і соціальних розкладів є найповнішим відображенням волі виборців. Тим паче, що основною ілюстрацією того, як слід підходити до покарання злочинців, був колишній Радянський Союз, який, піддавшись революційній ейфорії, тричі скасовував смертну кару, а потім під тиском історичних подій та об’єктивних обставин знову відновляв її. Однак від часу проголошення незалежності України в державі почали складатися певні передумови для внесення в карну політику істотних коректив. І тоді, коли в динаміці злочинності намітилася тенденція до скорочення тяжких злочинів, Україна 17 червня 1992 року значно звузила число злочинів і коло осіб, стосовно яких повинна застосовуватися смертна кара. До їх переліку віднесли деякі державні злочини, а також злочини проти соціалістичної та особистої власності, проти життя, здоров’я, волі і гідності особи, службові злочини. Незважаючи на таке схвальне зрушення, все-таки кількість смертних вироків та їх виконань в Україні залишалася значною і в абсолютному обчисленні, і в пропорції до чисельності населення країни. Всупереч міжнародним рекомендаціям фактично замовчувалася статистична інформація про осіб, засуджених до смертної кари, а також кількість виконаних та скасованих за апеляцією смертних вироків, кількість випадків, коли приймалися рішення про помилування від застосування смертної кари, дата виконання вироку і місце поховання страченого. Україна на той час встановила власні правила, які обмежували публічний доступ до такої інформації, опинившись в числі небагатьох країн, які не відреагували на анкету з цього приводу, підготовлену та опубліковану в березні 1995 року Комітетом Ради Європи з правових питань та прав людини.

Надалі з успішним розвитком цивілізаційних процесів поетапно змінювалася і філософія покарань. Основним мірилом кари став розподільний аспект справедливості, в основу якого було покладено індивідуалізацію покарання в залежності не лише від об’єктивної сторони діяння, а й від суб’єктивних даних особи, яка засуджувалася за вчинення злочину.

Щоб зрозуміти нам, як діяти з покаранням злочинців, необхідно мати уявлення про те, що відбувається в суспільстві, які соціальні та економічні процеси підштовхують ті чи інші прошарки населення до тих чи інших вчинків, який стан злочинності — в державі та ін. Безперечно, сьогодні в Україні склалася кризова ситуація, яку слід назвати великою українською депресією. Співвідношення між грошовими доходами найбільш і найменш забезпечених груп населення різниться в десятки раз. Падіння життєвого рівня переважної більшості населення негативно впливає на демографічні процеси в Україні. За умов соціально-економічної нестабільності, зниження правосвідомості населення та девальвації моральних цінностей, коли окремі форми протиправної поведінки стали розглядатися як допустимі й навіть повсякденні, поширився кримінальний професіоналізм, жорстокість та зухвалість при скоєнні злочинів, їх корислива спрямованість, рекет, торгівля людьми, зброєю, вбивства на замовлення. Природно, що така ситуація не могла не слугувати підґрунтям для значного рівня злочинності, тяжких і особливо тяжких злочинів.

Не випадково, що за такої ситуації майже шістдесят відсотків населення вважають за необхідне знову впровадити вищу міру покарання за окремі види злочинів. Слід зазначити, що за відновлення страти особливо небезпечних злочинців обстоюють не лише наші пересічні громадяни, а й окремі державницькі та громадські інституції держав світу. Лише нещодавно парламент Гватемали зняв мораторій на виконання смертних вироків, який діяв майже сім років. А в Ліберії на законодавчому рівні рік тому ввели смертну кару за розбійні напади, терористичну діяльність та захоплення заручників. Серед держав, які зберігають і застосовують смертну кару впродовж тривалого періоду, є США, Японія, Сінгапур, Саудівська Аравія, КНР та ряд інших країн.

Останнім часом все більше лунає закликів і в нашому суспільстві про те, щоб покарання злочинців зробити більш жорстким, особливо коли йдеться про правопорушення, які становлять реальну загрозу життю і здоров’ю людини, національній безпеці. Практично це означає, що проблема повернення смертної кари, незважаючи на гучну пропаганду гуманізму до злочинців у вітчизняних та закордонних засобах масової інформації, до цього часу ще не втратила своєї актуальності. Життя підтверджує, що сьогодні існують соціальні та моральні передумови для того, щоб порушувати питання в кримінальному законодавстві про смертну кару. Проте такий процес можливий тільки шляхом внесення змін до Конституції України, які б базувалися на досвіді країн, що скасували смертну кару. Наскільки відомо, у більшості кримінально-правових системах світу, які досліджували питання — чи не може смертна кара мати ефект прямо протилежний бажаному, дійшли висновку, що найбільш сувора міра покарання не виконала свого призначення. Значна кількість засуджених, яких було страчено з розрахунком на те, що їхні смерті утримуватимуть інших від подібного, так і не стала переконливим доказом. Не було здобуто і фактів, які б свідчили на користь гіпотези зростання числа злочинів при скасуванні смертної кари.

На продовження варто зазначити, що розкриваючи зміст запропонованих законодавчих пропозицій, слід було б звернути увагу на те, що оскільки концептуальним джерелом українського кримінального права є Конституція України, яка має вищу юридичну силу, то будь-яка правова норма, що суперечить її положенням, автоматично втрачає або не набуває юридичної сили. Виходячи із зазначеного, не можна обійти увагою і рішення Конституційного Суду України № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року, яким положення статті 24 КК України про застосування смертної кари як виняткової міри покарання визнано неконституційним. Ключовим моментом такого висновку стало те, що за конституційними принципами кожна людина має невід’ємне право на життя, здоров’я, честь, гідність та безпеку, а тому прийняття законодавчих актів, спрямованих на скасування цих прав, варто розглядати як такі, що не узгоджуються з Основним Законом України, статтею 3 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 і 11 до Конвенції від 17 липня 1997 року зі змінами, внесеними Законом України від 24 березня 1999 року, а також положенням Закону України «Про приєднання до Другого Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, що стосується скасування смертної кари», прийнятий українським парламентом 16 березня 2007 року.

На мій погляд, найкращим засобом утримати таких осіб від вчинення злочину є не посилення суворості покарання, оскільки у такий спосіб подолати злочинність неможливо, а підвищення вірогідності того, що їх буде знайдено і покарано.

Отож орієнтація держави на репресивні методи та розширення меж кримінальної відповідальності є лише ілюзією боротьби за очищення суспільства від злочинності.