Вугільна галузь увійшла в кризу так само, як інші, — дещо пригнічена наслідками глобальної фінансової кризи і виснаженням шахтного фонду. Якщо на початку дев’яностих років налічувалося 276 шахт, які видобували коксівне та енергетичне вугілля, то нині — 157 (дані Мінвуглепрому), із них 127 — державні. Водночас на внутрішньому ринку сьогодні обсяг пропозиції вугілля перевищує попит більш як удвічі.

 

Хронічна недостатність

Проти початку 90-х виробничі потужності скоротилися наполовину, до 90 мільйонів тонн твердого палива. Кількість робочих лав зменшилась уп’ятеро. Вуглевидобуток знижувався до кінця 2007 року, лише торік завдяки урядовій підтримці галузь показала плюс у 3,2 мільйона тонн. Але вже восени криза прискорила відплив шахтарських рук. Досить сказати, що за чотири місяці цього року держсектор вже не дораховується 6 тисяч осіб. Фігурально кажучи, галузь потерпає від серцевої недостатності, а ліки на кшталт бюджетного субсидування або реструктуризації галузі шляхом створення єдиного гуртового ринку вугілля поки що не рятують. І не такий уже наївний уряд, щоб не бачити за загрозою безробіття сотні тисяч готових на будь-який спротив громадян.

Ресурсів для вчасних розрахунків у шахт не вистачає хронічно. Навіть з Пенсійним і Фондом соцстрахування, про що свідчать багатомільйонні недоїмки і те, що середньомісячні доходи держпідприємств галузі значно поступаються щомісячному фонду оплати праці. Щоб у цьому переконатися, досить проаналізувати баланс поточних доходів і витрат за травень (дані Мінвуглепрому). Доходи від реалізації товарної продукції — 820 мільйонів гривень (у тім числі від реалізації енергетичного вугілля на теплових електростанціях НАК «Енергетична компанія України» (далі НАК «ЕКУ») — 603 мільйони. Від реалізації коксівного вугілля — 129 мільйонів гривень, від реалізації іншим споживачам — 89 мільйонів, бюджетна підтримка на собівартість — 452 мільйони гривень. Водночас на зарплату з відрахуваннями витратили 922 мільйони гривень, на оплату електроенергії — 200 мільйонів, на переробку вугілля — 155, на матеріали, паливо та інше —159, на податки — 100, на відсотки за кредитами — 50 мільйонів гривень. Отже, дефіцит коштів галузі становив 405 мільйонів гривень без ресурсу на підтримання інвестиційного розвитку та вкрай обмеженого фінансування заходів з охорони праці та на техніку безпеки. За 4 місяці цього року на ці цілі Мінвуглепром одержав половину із запланованих 8,4 мільйона гривень, проте вже в першому кварталі на шахтах сталися 34 аварії та аварійні ситуації, в яких зафіксовано 35 випадків смертельного травматизму.

Одразу скажу, що саме хронічна недостатність галузі впродовж багатьох років є причиною інвестиційної непривабливості абсолютної більшості державних шахт і головним спонукальним чинником створити єдиного державного оператора на ринку в особі ДП «Вугілля України».

Частка вугілля у структурі зведеного паливно-енергетичного балансу країни становить близько 20 відсотків. Питома вага в паливній структурі виробництва електричної та теплової енергії вітчизняними ТЕС — майже 85 відсотків.

Хирлява оптимізація

Ніхто не знає, як поліпшити ситуацію за відсутності попиту на вугілля, а головне — за дефіциту грошей. Не знає і Прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, яка добре розуміє, що гіпотетично можлива зупинка сотні шахт поставить державу перед загрозою не тільки масового безробіття, а й остаточного розбалансування державного бюджету, адже закрити шахти означає їх утримувати. Тому її доручення ДП «Вугілля України» купувати тверде паливо передусім у державних шахт — це природна реакція на ситуацію в галузі, нічого іншого не залишалося. Станом на 25 травня залишки енергетичного вугілля на складах шахт і збагачувальних фабрик Мінвуглепрому сягнули майже 2 мільйонів тонн, коксівного — 238 тисяч тонн.

Нещодавно спробу розібратися з тим, що відбувається з енергетичними дисбалансами, зробив парламентський Комітет з питань промислової і регуляторної політики. Представник від Мінпаливенерго нагадав, що Координаційна рада з питань урегулювання кризових ситуацій у вугільній промисловості ще 13 листопада минулого року доручала міністерствам і відомствам створити держрезерв енергетичного вугілля та визначитися з обсягами, місцями його закладання і фінансовими ресурсами. Не створили. Бо використовувати для цього кошти Резервного фонду, як пропонувало Мінпаливенерго, не дає змоги Закон «Про Державний бюджет України». Бо немає грошей і в генерувальних станцій. Так, нині фінансовий дефіцит теплоелектростанцій компаній НАК «ЕКУ» до кінця року оцінюється в 5,5 мільярда гривень. Можна реструктуризувати кредити гуртового ринку електроенергії і закупити до кінця року коштом Держрезерву, як пропонується, 640 тисяч тонн твердого палива, але все одно дефіцит коштів для оплати вугілля, яке закуповується трьома генеруючими компаніями (крім ВАТ «Дніпроенерго»), становитиме більш як 3 мільярди гривень. Є два варіанти, як його покрити, і жодного, щоб не залізти в кишеню населення. Можна підняти йому тарифи на 100 відсотків упродовж липня—вересня, а можна збільшити дотації з бюджету, знизити вартість вугілля й підняти йому тарифи на 50 відсотків упродовж липня—вересня. Обидва варіанти свідчать про невдалу оптимізацію вуглевидобутку і повну розбалансованість внутрішнього ринку вугілля. Оператор ринку ДП «Вугілля України» пропонує до реалізації у травні 2  мільйони 76 тисяч тонн вугілля, піднятого на-гора здебільшого держпідприємствами, тоді як попит на цю продукцію становить лише половину цієї заявки. Чи не тому, що продавали ТЕСам задорого? Можливо, бо собівартість вугілля на державних шахтах набагато вища, ніж на приватних, і за нього платять 630 гривень за тонну, тоді як за приватне — 300.

У  січні—квітні нинішнього року імпортовано 2 мільйони 16 тисяч тонн коксівного вугілля, або 76 відсотків від балансово обгрунтованої потреби в імпорті цього ресурсу.

Смертоносний демпінг

Пропозиція коксівного вугілля вітчизняного видобутку становила відповідно 260 тисяч тонн, а металурги підтвердили попит тільки на 60 тисяч тонн.

Вочевидь, складно протистояти і затовареності, і безгрошів’ю, якщо на внутрішній ринок щомісяця надходить втричі більше імпортної вугільної продукції, ніж передбачено енергобалансами. Через нехтування металургами коксівного вугілля вітчизняного видобутку наші шахти щомісяця втрачають приблизно півмільярда гривень. У першому кварталі, попри профіцит на ринку, імпортували 1,25 мільйона тонн. Однак про тарифні обмеження для імпорту у вищезгаданому парламентському комітеті говорили як про побажання, бо і не в їхній це компетенції, і протистояти доведеться потужному металургійному лобі. Щось схоже мали влітку 2005-го — і тоді металурги примушували шахтарів зменшити ціни через падіння попиту на метал на світовому ринку. Але сьогоднішні ціни на коксівне вугілля вже набагато нижчі за собівартість. Ціни на коксівне вугілля впали до рівня 2006 року. (Енергетичне з листопада минулого року коштує 528 гривень за тонну за середньої собівартості цьогоріч 638,5.) Порівняно з докризовим періодом коксівні концентрати подешевшали мало не втричі. Але і за відвантажену продукцію з шахтами розраховуються абияк, борг за коксівне вугілля станом на 26 травня був 86,3 мільйона гривень, а за енергетичне — 653,5 мільйона гривень. Приплюсуємо й одержимо місячний фонд оплати праці в держсекторі вугільної галузі. Чому металурги відмовляються від продукції вітчизняних гірників? Кажуть, що вона нібито гірша за імпортну. За високого рівня витрат, які забезпечують належний ступінь спікання, донбаські вугілля містять 2,8 відсотка сірки, а їхня мінеральна складова хибує окислами металів, які знижують термостійкість коксу. Насправді — імпортне вугілля дешевше. Тому вигідніше розвантажити профіцитний російський ринок, ніж свій власний. Таку думку висловлює голова Комітету з питань промислової і регуляторної політики Наталія Королевська і на це не чує заперечень.

А на тверде переконання Мінвуглепрому, металургійні підприємства порушили умови Меморандуму щодо порозуміння між урядом і підприємствами ГМК від 10.11. 2008 року стосовно: а) обсягів закупівлі коксівного вугілля; б) поточної його оплати; в) погашення накопичених боргів за вже спожите коксівне вугілля.

Міністр економіки Богдан ДАНИЛИШИН (із відповіді на запит Комітету з питань економічної та регуляторної політики про ситуацію у вугільній галузі):

«Господарські зв’язки між державним підприємством «Вугілля України» та НАК «ЕКУ» у 2007 та 2008 роках будувалися згідно з прогнозними балансами електроенергії, палива, та витрат генеруючих компаній ТЕС на 2007 та 2008 роки... Наприклад, згідно з прогнозним балансом на 2008 рік загальна річна потреба в енергетичному вугіллі становила 35605 тисяч тонн, із них 18745 тисяч тонн мало бути поставлено з вугледобувних підприємств, підпорядкованих Мінвуглепрому. Решта вугілля (16860 тисяч тонн) закуповувалося з інших джерел, передусім у вітчизняних вугільних підприємств недержавної форми власності та за рахунок імпорту».

Тепер про те, чого Богдан Данилишин не дописав. Відмова Ради гуртового ринку вугільної продукції надати приватним шахтам квоту у 300 тисяч тонн на червень уже спричинила відмову низки недержавних електростанцій купувати вугілля через оператора «Вугілля України». А це може потягнути за собою самозапалювання на вугільних складах і використання електроенергії, м’яко кажучи, не за призначенням — в політичних цілях. Вочевидь, це наслідок приватизаційної кризи, гальмування реформи державної власності у вугільному секторі, що провокує і його занедбаність, і взаємна недовіра різних політичних сил одна до одної, і фіскальні та політичні інтереси національного капіталу, і корумпована залежність від нього чиновництва. І до цього доклали руку не тільки сьогоднішній, а й учорашні уряди. Треба визнати, що схема гуртового ринку вугілля з єдиним оператором потребує подальшого вдосконалення, оскільки не захищена від ризиків падіння попиту на тверде паливо, споживання електроенергії і від політичних впливів. Зрештою, і вугільникам, і енергетикам треба усвідомити, що вони випливатимуть із кризи в одному човні, який тягне за собою країну.