Функціональний підхід до стратегії розвитку країни

Нинішні парламентські слухання точаться навколо чотирьох ключових понять: стратегія, інновації, розвиток країни, глобалізація.

Стосовно останнього зазначу, що вплив глобальних, тобто планетарних економічних процесів на розвиток конкретної країни буває більшим, залежно від того, наскільки менше ця країна є самодостатньою. Тобто глобальні кризи страшні лише для країн, не збалансованих у головних напрямках і параметрах свого функціонування, котрі мають недостатньо розвинутий внутрішній ринок і не орієнтовані на власне виробництво.

Здавалося б, Україна — за об’єктивними показниками природних і трудових ресурсів — є цілком самодостатньою країною й могла б похвалитися показниками їх раціонального використання. Проте факти сьогодення переконують нас, що саме відсутність збалансованості — у найширшому розумінні цього слова — є однією з основних причин негараздів українського національного господарства впродовж всіх вісімнадцяти років незалежності. Криза лише наклала додаткові ускладнення на існуючий дисбаланс.

Якщо викласти популярно, то відсутність збалансованості економічного механізму характеризується низкою чинників. Передусім незбалансованістю бюджету — коли його дефіцит перевищує мінімальний темп приросту ВВП, а отже, становить понад два відсотки, незбалансованістю внутрішнього товарно-грошового обігу (коли рівень інфляції виходить за межі статистичної похибки розрахунків два відсотки) та зовнішнього товарно-грошового обігу (коли існує від’ємне сальдо зовнішньоторговельного балансу за рахунок перевищення імпорту над експортом, а в експорті, замість наукоємних виробів переважають сировина і напівфабрикати).

Значну роль грає незбалансоване використання трудових ресурсів, коли в умовах катастрофічної нестачі кваліфікованих токарів, фрезерувальників та інженерів-конструкторів, рівень безробіття виходить за межі статистичної похибки в п’ять-сім відсотків, тоді як вищі навчальні заклади продовжують щороку випускати тисячі соціологів, політологів і економістів. Також можна говорити про незбалансоване використання матеріальних, енергетичних та інформаційних ресурсів, за існування залежності розвитку національної економіки і культури від зовнішнього постачання енергії, виробів та інформації.

Цей перелік був би не повним, якщо не врахувати незбалансованість стосунків між громадянами і їх ставленням до закону, адже часто закон застосовується вибірково, в залежності від посади підозрюваного або злочинця. Можна тут вести мову й про незбалансованість ідейних переконань громадян, коли громадяни однієї держави істотно роз’єднані між собою за національними, регіональними, релігійними та іншими ознаками, а головне — за усвідомленням мети, напрямів і засобів розвитку країни. Не слід забувати й про незбалансованість стосунків в системі «держава—громадянин і громадянин—держава», коли навіть в Конституції не передбачено жодної конкретної відповідальності державних службовців за невиконання або неналежне виконання їх обов’язків (!), а отже, закріплено торжество і безвідповідальність бюрократії.

Не слід забувати про незбалансованість у системі управління, тобто нераціональність пропорцій в системі повноважень відповідальних працівників управління центральних і місцевих органів управління державою та про незбалансованість між творчими можливостями нації і умовами реалізації цих можливостей, коли в державі відсутній ефективний механізм збирання, розробки, оцінки, нагромадження і використання новацій в інтересах всіх громадян.

Як бачимо, всі ці ознаки незбалансованості мають очевидний прояв в Україні. Нині майже кожен громадянин має свою рацію в переконаннях, висуваючи вимоги, але переважно не хоче усвідомлювати своїх власних обов’язків по відношенню до власної країни. І це стосується більшості громадян.

На моє переконання, слід починати від конкретної інновації — побудови функціональної моделі держави.

Не лякайтеся! Ця модель передусім логічна, а вже потім математично насичена. Не розповідатиму про порядок побудови функціональної моделі, бо це виходить за межі можливостей популярної газетної публікації. Лише хочу звернути увагу на головну ідею функціонального підходу: заробітну плату виконавцям виплачують не за зданий об’єкт (виріб, виконану роботу), а за її результат у споживача.

З функціональних позицій нас цікавить не холодильник як такий, а гарантія тривалого збереження поживних якостей харчових продуктів. Вважається, що функціональний підхід одним із перших в історії людства застосував китайський імператор, який платив заробітну плату своєму лікареві лише за ті дні, коли був здоровий.

Як відомо, стратегія оплати праці працівників нашої охорони здоров’я досі ще визначається, виходячи з показників хвороб, а не з тривалості перебування пацієнтів у здоровому стані. Функціональну модель доцільно використати, наприклад, для створення збалансованого державного бюджету. Нині, як відомо, видаткова частина державного бюджету є предметом постійних суперечок і серії політико-економічних конфліктів, які перманентно відбуваються впродовж кожного календарного року.

Не секрет, що розмір витрат з окремих статей бюджету визначається шляхом боротьби і компромісів між різнозацікавленими політиками, з урахуванням приватних інтересів конкретних осіб і корпорацій. Це відбувається тому, що зацікавлені особи, організації та установи розглядають у проекті бюджету гроші, ділять гроші, розтягують ковдру грошей кожен на себе, наслідком чого якраз і є бюджетний дефіцит.

Натомість, коли розглядається функціональна модель, про гроші не йдеться взагалі. Тому що в функціональній моделі, на всіх рівнях її структуризації, розглядаються лише пропорції збалансованої цілісності.

Якщо Верховна Рада затверджує функціональну модель, представлену урядом, далі працює арифметика, а не характери і суб’єктивні точки зору. Бо все одно, хоч як крути, а сума вагомостей функцій на кожному рівні структуризації завжди дорівнює одиниці, тобто 100 відсоткам.

Нинішня робота уряду здебільшого залишається спрямованою на затикання дірок, яких не меншає. Праця в Кабміні під керівництвом Юлії Тимошенко — це важка боротьба, що часом нагадує намагання потопаючого вибратися з трясовини, коли кожен рух на витягування з болота одних проблем водночас породжує занурення в інші проблеми.

Однією з причин такої ситуації є принципове збереження архаїчної постсовєцької моделі управління господарством України.

Як відомо, цю нинішню модель створено на основі перенесення совєцької адміністративної піраміди в ринкові умови, що врешті призвело до розвитку корупційної бюрократії, небачених масштабів хабарництва й нинішнього постійного втручання секретаріату Президента в сферу відповідальності Кабінету Міністрів. До того ж значна частина економічних важелів знаходиться в приватних руках власників, які керуються особистими і корпоративними інтересами, що часто-густо суперечать інтересам держави і народу.

Зрозуміло, що в умовах такої суперечності інтересів, а особливо з урахуванням нинішньої кризової нестабільності (яка, до того ж, штучно загострюється певними силами), важко сподіватися, що робота Кабінету Міністрів буде оцінена позитивно всіма громадянами і всіма політичними силами. Отже, з позиції інтересів суспільства діюча модель управління є недостатньо функціональною.

Тому конче потрібно розробити і оприлюднити нову (функціонально зумовлену) стратегію розвитку нашої держави на основі доопрацювання і конструктивно-технологічної деталізації програми «Український прорив». Програми відомої, але заблокованої опонентами й відкинутої ними на маргінес суспільно-політичних інтересів громадян.

Ця програма залишається актуальною і має високий рівень професійної якості. Звичайно, з огляду на кризу, програма потребує деяких коректив і конкретизації в формі календарно-технологічного плану (фактично, бізнес-плану України).

За умови об’єктивного висвітлення програми суспільство отримає реальну модель стратегії розвитку держави, а отже, буде усунуто значну частину інсинуацій і дезінформацій. Чітке розуміння стратегії — це необхідна умова єднання громадян України на спільному розумінні конкретної перспективи розвитку. Цьому сприятиме істотне збільшення кількості пропозицій держави на ринку праці, у тім числі: у сфері виробництва продуктів харчування (зокрема, за рахунок створення сучасних хуторів і фермерських господарств на їх основі, наприклад, за програмою «Сімейний гектар»); у модернізації та оновленні інфраструктури великих міст (де прокладені п’ятдесят років тому комунікації вже не забезпечують потреб, що виникли внаслідок масового розвитку будівництва впродовж останніх шести-семи років); у пошуці й видобутку енергетичної сировини з вітчизняних родовищ (що, в свою чергу, передбачає інтенсифікацію виробництва відповідної техніки і устаткування); у сфері розширення можливостей підприємницької діяльності за рахунок істотного зниження податкового тиску і заміни оподаткування прибутку оподаткуванням обсягу реалізації.

Потужним гальмом руху новацій в економічній сфері є нинішня система податків і організація їх «збирання». Податок на прибуток — це нонсенс у системі ринкових відносин. Адже кожному зрозуміло: якщо оподатковується прибуток, підприємцю є сенс «обліковувати» його якомога у меншому офіційному обсязі, щоб сплачувати якнайменше податків.

Водночас за такої діючої системи оподаткування стає невигідним знижувати собівартість (продукції, послуг), позаяк зниження собівартості збільшуватиме базу оподаткування. А за таких умов, коли не вигідно знижувати собівартість, тоді немає сенсу також говорити про зниження цін та про створення нормального конкурентного середовища. Податок з обсягу реалізації (який автоматично можна відраховувати безпосередньо в банку під час кожної платіжної операції) зняв би багато супутніх питань і проблем, а суспільством був би сприйнятий як переконливий приклад застосування функціонального підходу.

До розв’язання нинішніх поточних і перспективних проблем слід залучити ширше коло осіб. Для цього необхідно звернути особливу увагу на проблему впровадження новацій не лише в системі управління економікою загалом, а зокрема (й передусім) у промисловості.

І тут є сенс зосередити зусилля держави на впровадженні новацій у трьох засадничих галузях: видобутку нафти і газу в Азово-Чорноморському басейні, у суднобудуванні та охороні здоров’я. До того ж організація видобутку з дна морів тісно пов’язана із суднобудівною галуззю, позаяк може передбачати серійне виготовлення плаваючих платформ, які не потребують стаціонарних опорних конструкцій.

Стосовно медичної галузі, то йдеться про широке впровадження безмедикаментозних методів оздоровлення, як оригінальних, так і тих, що давно використовуються в усьому світі. Доцільно нагадати, що новації завжди допомагали виходити з криз. Саме впровадження винаходів (передусім більше тисячі винаходів Томаса А. Едісона) вивело вперед США у другій половині ХІХ століття. Новації у металообробці й машинобудуванні вивели вперед Німеччину в першій половині ХХ століття. Новації у застосуванні методів системного аналізу в сфері проектування, організації праці, виробництва і управління вивели вперед Японію у другій половині ХХ століття.

Відповідно, не лише перед органами управління господарством держави, а й перед всіма суб’єктами господарювання слід поставити жорстку умову: направляти чітко обумовлену частку доходу (бажано у відсотках від обсягу реалізації) на впровадження новацій.