Усесвітньо відомого українського офтальмолога Володимира Філатова, який жив і працював в Одесі, студенти в день його ювілею вирішили порадувати: помістили портрет професора в центрі величезного намальованого ока. Прийнявши подарунок, академік вигукнув: «Яке щастя, що я не гінеколог!»

 

Дотепне зауваження видатного окуліста послужлива пам’ять вибила, коли розмовляла з іншою дивовижною людиною і блискучим фахівцем — Лідією Українець (на знімку), завідувачкою очного відділення клінічної міської Олександрівської лікарні Києва, заслуженим лікарем України, кавалером орденів «Знак пошани» і Святого Володимира, а також безлічі інших урядових нагород. На відміну від основоположника радянської офтальмології, Лідії Іванівні, чий лікарський стаж уже перевищив півстоліття, довелося випробувати себе в різних іпостасях. Крім усього іншого доводилося їй, зокрема, і пологи приймати, й аборти за клінічними показаннями робити.

Легше перелічити, чим не займалася тоді ще зовсім молодий педіатр, потім лінійний лікар Сталінської залізниці (так-так, саме це ім’я носила в п’ятдесяті роки минулого століття українська сталева магістраль), ніж навпаки. Отож у дуже короткому переліку «не займалася» поряд з дерматологією стоїть... офтальмологія. На очника Лідія Іванівна переспеціалізувалася після семирічної роботи «усім». І хоча в офтальмології Л. Українець уже понад сорок років (через її руки, по суті, пройшли всі столичні окулісти, оскільки тривалий час вона була головним офтальмологом міського управління охорони здоров’я), жодного разу не пошкодувала, що початок її лікарської діяльності був такий багатий на розмаїття напрямів лікувальної медицини.

Універсальність теоретичних знань і практичних навичок, переконана Лідія Іванівна, абсолютно необхідні сучасному офтальмологу. Просто зі студентської лави навіть із здібного випускника не вийде гарного фахівця. Понад 80 відсотків захворювань очей безпосередньо пов’язані із загальним станом здоров’я людини, не вивчивши який неможливо ефективно лікувати наші «дзеркала душі». Про те, наскільки успішно це вдається Л. Українець, більш ніж промовисто свідчить такий факт: усі її колишні пацієнти, і не тільки київські (в столиці працює з 1979 року), а й більш «ранні» з інших регіонів країни, навіть із грузинського міста Гагри, через багато десятиліть підтримують з улюбленим лікарем теплі дружні стосунки. Не забувають про її дні народження, задаровуючи квітами і присвячуючи зворушливі вірші, приїжджають до неї додому в гості, звісно, не перестаючи запрошувати і до себе.

У відділенні, яким завідує, Лідію Іванівну буквально боготворять. І хворі, і медперсонал, і студенти, і лікарі. Її колеги щиро пишаються, що їм випало щастя працювати поруч з таким унікальним фахівцем і неймовірно доброю чуйною людиною. Не перестають дивуватися і її блискучим здібностям адміністратора. Це, до речі, велика рідкість не тільки в охороні здоров’я, коли фахівець найвищого класу, продовжуючи залишатися таким, стає і чудовим керівником. Донині Л. Українець веде три десятки хворих, продовжує оперувати, вчить і опікує молодих. Весь багаж знань передати учням неможливо, але в Лідії Іванівни дуже добре виходить зародити в них невичерпну жадобу нових знань. Одному Богу відомо, не приховують захоплення співробітники, коли вона все встигає. Хоча самі ж і пояснюють: працює з раннього ранку і до пізнього вечора.

Очне відділення Олександрівської лікарні, на базі якого існує Центр травми ока, по-своєму унікальне. Подібних йому в столиці, та, мабуть, і в усій Україні немає. Воно — ургентне. Тобто сім днів на тиждень цілодобово приймає хворих. До того ж не тільки з різними захворюваннями очей, а й з не менш різними травмами. Якими? Наприклад, отриманими в результаті поранень — проникаючих, вогнепальних, ножових. Привозять після ДТП, контузій, уражень вибуховими хвилями. Коли вислухала це «зведення з фронту», від якого душа холоне, зрозуміла, чому ні в Лідії Іванівни, ні в її колег так і не вдалося випитати про який-небудь незвичайний випадок із практики. Бо таких у відділенні щодня, нагадаю, без перерви на вихідні, хоч греблю гати.

Із значно більшим задоволенням Л. Українець розповідає про те, як далеко вперед зробила крок офтальмологія за останні роки. Скажімо, ще років п’ятнадцять тому після травми поранення просто зашивали. А тепер ушкоджене око практично реконструюють. З рани видаляють шматочки очної оболонки, «розбитого» кришталика, видаляють кров зі склоподібного тіла. Потім ставлять штучний кришталик, зашивають райдужку і саме око. І... людина бачить знову!

— Ви не уявляєте, — зізнається Лідія Іванівна, — яке це щастя повертати людям зір. Мені подобалося працювати і терапевтом, але офтальмологія — ніжніша спеціальність, бо очі є ні з чим не порівнянним, особливим органом. До слова, знаєте, що вони — це виведена назовні частина нашої нервової системи? І починати берегти їх треба набагато раніше, ніж честь.

З подивом довідалася, яким пагубним для зору дітей може бути передчасне навчання читання (про телевізор, комп’ютер — мовчу). З’ясовується, усі діти народжуються і приходять у наш світ далекозорими — приблизно сім діоптрій. Ще кілька століть тому відомі офтальмологи-гігієністи стверджували, що людське око формується тільки до шести років. А до цього віку вкрай небажано вчити дитину читати і писати. Не тільки в позаминулому столітті, а й у нас до Великої Вітчизняної війни школярами ставали лише у 8—9 років. А тепер малята вже в дитсадку читають. (Між іншим, офтальмологи давно б’ють на сполох з цього приводу. Але хто до них прислухається?..) І що маємо в результаті? Ранню короткозорість, оскільки недорозвинений очний м’яз дитячого ока змушують перенапружуватися. А короткозорість — таке паршиве захворювання, що нічим не лікується і згодом тільки прогресує. Офтальмологи здатні лише на якомусь рівні зупинити його розвиток, а дорослій людині з невисокою міопією — зробити операцію. Високу короткозорість операбельным шляхом удається сьогодні тільки трохи знизити, але ніхто не дасть гарантії, що через якийсь час вона не повернеться в повному обсязі.

— Але не треба впадати у відчай, — заспокоює офтальмолог. — Світова наука довела, що всі ми в майбутньому будемо міопами. Між іншим, маленька короткозорість — ідеальна рефракція. Чому? Тому що при ній ми цілком задовільно бачимо і близько, і далеко. Навіть коли ви носите окуляри для дальності, то до певного віку вони підходять і для читання. Інша ситуація, як відомо, у далекозорих. У процесі еволюції людина буде змінюватися, і її очі разом з нею. На жаль, не в бік підвищення гостроти зору. Але, повторюсь, очі треба берегти все життя.

Сьогодні тим паче, коли людина не тільки багато читає, дивиться телевізор, а й працює за комп’ютером. Зупинюся докладніше на останньому. Розумію, що це з розряду нездійсненних вимог, але ми рекомендуємо протягом доби проводити біля екрана максимум дві години. Оскільки ж більшість людей працюють за комп’ютером значно довше, настійно раджу перериватися, хоч ненадовго, щопівгодини. Усі так звані комп’ютерні хвороби очей пов’язані саме з пересиханням роговиці. Часто моргайте: дрібно, а також широко розплющуючи очі і міцно замружуючи. Якщо в результаті все одно відчуваєте сухість, дискомфорт, використовуйте краплі «штучна сльоза» — їх зараз багато всіляких випускають.

На 50—60 відсотків захищають очі від шкідливого випромінювання і спеціальні комп’ютерні окуляри (у них же бажано і телепередачі дивитися). Щоправда, лише в тому разі, якщо виготовлені з якісного матеріалу. Нічого особливого в згаданих окулярах немає, але вони допомагають знімати спазм, що виникає від надмірної перевтоми. Побільше пийте рідини. Не забувайте протягом дня протирати екран спеціальної серветкою, бо наявність на ньому сторонніх тіл погіршує сприйняття зображення.

— Дозволю собі нагадати читачам загалом банальні речі, але які частенько нехтують, — продовжує Л. Українець. — Не захоплюйтеся засмагою, а краще відмовитися від неї цілком. Не зловживайте сіллю, спеціями. Звісно, краще не пити спиртного і не курити. Побільше бувайте на свіжому повітрі, займайтеся спортом. Не рекомендуємо серйозних фізичних навантажень тільки людям з високою міопією: важкого не піднімати, не стрибати, не бігати, різко не нахилятися. Ходити, до того ж багато, можна.

Не дивіться на сонце без захисних окулярів. До речі, пам’ятаєте, напевно, сонячне затемнення 1999-го? І хоча звідусіль тоді лунали попередження, як треба спостерігати це явище природи, багато хто дивився неозброєним оком. «Сміливці» жорстоко поплатились: усі заробили стовідсоткову дистрофію сітчастої оболонки. Був у нас пацієнт, який одержав сонячний опік сітківки, коли влітку близько трьох годин їхав на велосипеді назустріч сонцю, що заходило. Зір йому ми відновили — він вчасно звернувся. Але якщо лікувати не відразу, відбуваються необоротні процеси, настає набряк. Дуже часто захворювання на очному дні дають камені в нирках. Навіть при чудовому зорі, якщо у вас у роду були хворі на цукровий діабет, перевіряйтеся регулярно. І таке небезпечне захворювання, як глаукома, теж передається генетично. Тому не чекайте, коли «грім гримне», а не лінуйтеся приходити до окуліста вимірювати очний тиск і спостерігатися.

* * *

Кожний з нас малював у своїй уяві ідеального лікаря. Втім, не особливо вірячи в можливість його існування в реальному житті. Зате всі без винятку пацієнти Л. Українець (і колишні, і нинішні) сумнівів з цього приводу не мають: їм пощастило — такого лікаря вони зустріли. А студенти столичного медуніверситету, інтерни, співробітники Лідії Іванівни до неодмінного прикметника «найкращий» одностайно додають: наставник, учитель, адміністратор, організатор. І трохи зненацька, але безмежно щиро і сердечно резюмують: вона для нас, як мама.

Безкорисливою материнською турботою цієї надзвичайної жінки оточені й знедолені дітлахи — вихованці дитбудинків, інваліди дитинства. Для них Лідія Іванівна, активно працюючи в благодійному фонді Святої Марії (як їй удається викроювати час і для цього?!), не шкодує ні особистого часу, ні грошей. За воістину подвижницьку діяльність фонд удостоїв Л. Українець високого і почесного звання «Мадонна України». І хтозна, чи не з’явиться згодом на річкових і морських просторах України і Європи поряд з білосніжним красенем «Володимир Українець» (єдиний поки що випадок у світовій медицині, коли пароплаву дали ім’я головного лікаря — чоловіка нашої героїні, котрий практично створив і понад тридцять років очолював медслужбу Укррічфлоту), другий корабель з таким само «прізвищем». Лідія Українець, поза всякими сумнівами, як ніхто інший, гідна цього.