Архівна довідка
Родина Потоцьких у складі шести осіб у 1946 році переселена у Тернопільську область. Нею в с. Балутянка Сяноцького повіту (Польща) залишено: житловий будинок (126 кв. м), госпбудівлю (210 кв. м), земля (7,28 га, з них орної 5,6 га). Майно оцінено в 31885 карбованців (у тодішніх цінах).
 
Гутисько і сусідні села блискавкою облетіла звістка: бабі Парасці (на знімку) надіслав вітання з ювілеєм сам Президент.
«Доля вела Вас непростими стежками. Складаю щиру шану мудрості та силі духу, з якими Ви пережили всі життєві випробування, лихоліття воєн, повоєнну відбудову... Ви були учасником багатьох історичних подій.., чесно і добросовісно працювали, виховували дітей...».
Баба Параска — це не та баба Параска, не з Майдану. Звісно, Віктор Ющенко ювілярку особисто не знає, але слова віншування підібрав влучні та душевні.
Наче глава держави разом із 100-річною Парасковією Михайлівною Потоцькою пройшов непростими стежками. Неначе подолав з нею життєві випробування, лихоліття воєн, повоєнну відбудову... Ніби брав участь з мудрою і сильною духом жінкою у багатьох історичних подіях.
Так коментували односельці послання Президента, щиро дивуючись, що Віктор Андрійович, попри зайнятість державними справами, знайшов час на сердечне привітання селянки.
От тільки, шкодують земляки, не знає глава держави, що Парасковія Михайлівна — одна з 500 тисяч лемків, яких насильно переселили з Польщі в Україну. І це була не менш трагічна «історична подія», ніж війни і відбудови.
Вигнаних з батьківських земель стає дедалі менше, до вікового ювілею дожили десятки, а баба Параска, її діти, онуки-правнуки чекають, як Карпати сходу сонця, торжества справедливості, — визнання за депортованими відповідного статусу. Бо дуже зле, не по-Божому, вчинили з ними.
Парасковія Михайлівна хоч недочуває і недобачає, але пам’ять має хорошу. Довела це гостям із Бережанської райдержадміністрації та Підвисоцької сільради, які завітали до неї з подарунками і привітальним словом від Ющенка. Спогади, щоправда, короткі, ювілярка завершила віршем на польській мові і лемківською піснею «Ішов козак на війноньку».
На звичні для довгожителів запитання баба «Паська», як називає її дворічний онук Ярослав, відповідає безхитрісно. Фельдшера не знаю, лікуюсь травами, м’яса не їла. Праця на полі, свіже повітря, джерельна вода — оце і всі рецепти довголіття.
На щастя, ювілярці не вкоротила життя туга за Батьківщиною, як її чоловікові Іванові Васильовичу і тисячам депортованих. Однак брутальне виселення з рідної домівки коштувало їй нервів і здоров’я.
— Мені було сім років, коли в наше село вночі прийшли поляки і погнали на станцію, — згадує донька Потоцької Марія Іванівна. — Із собою встигли взяти коня, корову, жорна і реманент. На нашу біду дорогою на поїзд напали поляки, які перестріляли охорону і відчепили вагон з тваринами. У Гутисько приїхали, вважайте, злидарями.
У Гутиську сім’я заселилась у стару мазанку. Замість чорнозему отримала колгоспи і трудодні; замість обіцяних благ — важку працю і різке, як удар батога: «Про Лемківщину забудьте».
— Щоб мати там, удома, хату і господарство, мій батько в Америці працював десятки років, — каже тихо Парасковія Михайлівна. Із її світлих очей скотилися сльози. — Нині маю все — люблячу доньку із родиною, пенсію, догляд. Та хочу вмерти удома...
Так і не звикла українка із польських гір Бескиди до українських Карпат. Бо рідним залишається батьківське подвір’я, та земля, на яку вперше ступила босоніж.
Гірко їй і боляче.
Та хіба тільки їй?
Може, Президент знає, як вгамувати біль депортованих, які ще топчуть ряст?..
 
Гутисько
Бережанського району
Тернопільської області.
Фото автора.