Наша зустріч із Павлом Гірником за столиком маленької кав’ярні — розхристана і скуйовджена, як і він сам. Зранку він легко погодився на інтерв’ю, а тепер ми його чекаємо уже з півтори години. Зібралося кілька охочих переговорити з Павлом. Не раз телефонували йому, а він усе: «Їду, їду...». На когось можна було б образитись. Але всі забувають про це, тільки-но з’являється Гірник. Одна із колег, представляючись, каже: «А я теж поетеса». «Та ви такий поет, як я — прозаїк», — одразу рубає Гірник. І на це знову хотілося образитись, але ввечері колега передзвонила: «Коли прочитала його збірку, а в ній є і прозові вкраплення, зрозуміла, що то був великий комплімент».

 

Мені з цим жити

Про що можна розпитувати поета? Як пише, про що думає, що у творчих планах? Дивлячись на Гірника, одразу розумієш, що все це безглуздо. А він ще й сам підстьобує: ставте свої дурні запитання. І ця його прямота, приправлена гострою думкою, не дає розслабитися.

— Ця премія для вас — привід поговорити. А мені як бути? Мені з цим жити. Я ж її не просив. І навіть думав, чи брати.

Поспілкувавшись із Гірником, цьогорічним лауреатом Шевченківської премії, не сумніваєшся, що слова його щирі. Бо він справді не знає, як жити із премією, із загальною увагою, якоюсь несподіваною популярністю.

Втім, усі, хто товаришував із Павлом Гірником багато літ, добре знають — він ніколи не вмів жити. Таку розхристану і водночас беззахисну душу ще треба пошукати. Чи його не тримаються багатство, достаток, ситий спокій. Чи він не вміє за все це хапатись. Це ж треба умудритися так жити, щоб кудись поділись квартири в центрі міста, які дістались від батьків та бабусі, щоб розвіялися за вітром гроші, а він опинився у благенькій сільській хаті. А зараз з дружиною тулиться у крихітній кімнатці в невеличкій Деражні. Таких «невдах» часто не розуміють, а через це й не люблять. А йому наче байдуже. Хоча ще студентські приятелі кажуть: добрішого та м’якішого серця годі й шукати.

Він називає себе останнім козарлюгою. Йому справді вистачає дрібки солі й окрайця хліба. І важко зрозуміти, чому ще вчора для багатьох був просто Павлом, котрий садить город, підгортає бараболю, запасається на зиму своїми огірками та капустою, а сьогодні — вже лауреат.

Звідкись налетіли друзяки, хтось нашіптує, що міський голова пообіцяв для нього квартиру, і вже знаходяться посередники, щоб цю справу владнати. Бо всі знають, що сам Гірник ніколи нікуди не піде і просити не буде.

— Хіба я рахував, скільки у мене тих збірок, дванадцять, чи двадцять? Це неважливо. Для мене є одна книжка на все життя — це «Кобзар». А мої вірші хлопці попросять, я їм дам, а вони шукають спонсорів, видають. Оцю останню, «Посвітається», за яку і премію дали, теж без мене видавали. Один бізнесмен сказав, що за будь-яку ціну видасть книжку, аби я поскладав докупи всі вірші. Я поскладав, а він кудись щез. А сам же я її ніколи не видам, бо у мене грошей немає. Заледве якось зібрали ті гроші, от і вийшла «Посвітається».

На премію я її не подавав. Це не моя робота. Із асоціації українських письменників зателефонували, моєї згоди запитали. Я сказав: «Робіть, як знаєте». Справа ж не в преміях. Можна один вірш написати такий, що буде вартий усіх премій.

От я погодився на ту премію, а потім думаю, ну як можна поєднати в назві «державна премія» та «імені Шевченка»? Державу можна поважати. А кого любити? Наших політиків, чиновників? А Шевченко — це любов. То як же їх поєднати? Без тієї премії мені легше було.

Це вірші стомлених років

Ніколи б не сказав, що його поезії — це вірші стомлених років. Як їх пише? Треба вдень чи накопатись у городі, чи раду дати з хатою (яку все латає). А потім дочекатись вечора. І щоб у тій куценькій кімнаті всі втихомирились. І щоб дружина перестала сваритись за те, що багато курить...

— Як став лауреатом, тепер питають, як воно пишеться. Та легко пишеться! І друкується легко. Тільки думається тяжко. В темноті. Коли вже всі порозходяться. І заснуть. А тоді з четвертої до шостої ранку настає найважчий час. Хто не спить — його всім тяжко пережити. Ось тоді я й пишу. А що не вийшло — зразу в грубку.

Пишу такий рядок, щоб там уже ні слова не вставити. Тими викрутасами, верлібрами скільки хочеш можу наказати. Але це все не те. Бо тільки в традиційному вірші й перевіряється талант. Вірш має бути написаний так, щоб туди уже ніхто не міг влізти. Хіба можна щось додати чи відняти у Шевченка? Чи спробуй перекласти іншою мовою. Слова можна дібрати, але духу вже нашого не буде. Я б взагалі заборонив усякі переклади. Бо поезія повинна звучати тією мовою, якою написана. Хто схоче — зрозуміє.

Гірника важко собі уявити кимсь іншим, як не поетом і не патріотом. Хоча ніколи й не записувався у революціонери, не мітингував. Просто писав про Україну, коли не радили це робити. І любив її не так, як радила партія, а так, як могла козацька душа. Та й ким йому було стати, коли батько Микола Андрійович —письменник. Мати Тамара Дмитрівна — етнограф. Про неї розповідають, що і вродою, і поставою, і думками, і серцем була такою українкою, яку ще пошукати. І за Павлика завжди переживала. Розуміла, що йому даний талант бути українцем та ще й поетом. А це не кожна душа переживе.

Маю папір і печаль.

Маю дорогу і небо.

Більше нічого не треба.

Більше нічого не жаль.

Поетів не буває багато

Галас, що раптово знявся навколо першого подільського шевченківського лауреата, швидко й затих. Про квартиру для Павла Гірника поки що нічого не чути — криза. Свою премію він хотів пустити на те, щоб хоч трохи розширити своє житло. А десятину — обов’язково віддати на добудову церкви в Берегелях — там, де вчителював у сільській школі.

Сам Павло інакшим таки не став. Після тих кількох гарячих тижнів, коли він був просто нарозхват, усе знову заспокоїлось. Хоча тепер з’явилось більше охочих почитати його «Посвітається». А книжку не дошукаєшся. Бо вона вийшла тиражем лише у тисячу примірників.

Правда, є надія, що тираж повторять. Але ж це тоді, як за справу візьмуться меценати. Бо Гірник так і не розбагатів, щоб самому видавати свої книги.

Не спить ночами. Палить. П’є чарку. Десь блукає дикими озерами...

— Я люблю землю. Просто спостерігати за нею. Це ж як розлились ставки — гуси прилетіли, лебеді плавають. А телевізор глянув — кричать у Верховній Раді. Не бачать цього нічого, не знають, як птах прилетів. Господи, це ж з якої далі треба летіти. Додому. В Україну. Вони ж сюди не їсти летять, а жити. Тут не поясниш, як воно все. От нас, поетів, можна пояснити. А цю пташину — ні.

Хоча й поети не прості люди. От всі ми думаємо, а поет — він чує. Мова йому тільки слова підказує, а серце повинно боліти. Тоді й пишуться вірші. А не тоді, коли кілька рядків написав у риму. Це не поезія.

Якби попросили назвати справжніх поетів, я б не більше десятка нарахував. І це не в нас, в Україні, а за дві тисячі літ. Це ті, які не до корита йдуть, а на плаху. А таких поетів-пророків, як і святих, не буває багато.

 

Хмельницький.