Театр-дипломат і автобус-«шпигун»

Але про одну подію слід сказати особливо — про поїздку театру на Міжнародний Чеховський фестиваль.

Уперше Миколаївський російський театр побував на Міжнародному театральному фестивалі в Росії на батьківщині Чехова. Фестиваль проводиться з 1980-го року в Таганрозі. Для колективу, який нечасто гастролює, поїздка виявилася заморочливою.

— У будь-якій діяльності важливий рух, — упевнений директор театру Микола Кравченко, — для військових це маневри, для акторів — гастролі. Вони повинні «хапати свіжу воду», щоб утверджувати в собі професію і себе в ній.

Одночасно з тим, що на фестивалі актори набираються нового досвіду, адміністрація театру перевіряє «слабкі» місця.

— Це, як повінь, — каже директор, — якщо греблю прорвало, відразу зрозуміло, де було це найслабкіше місце.

Поїздка до Таганрога стала серйозним випробовуванням. І «греблю» таки прорвало. Причому в тому місці, про яке й не думали. Трупа виїхала на театральному «ЛАЗі», що бував у бувальцях. Майже 800 кілометрів до кордону України 20-річний автобус витримав. Пригоди розпочалися на самому кордоні.

Мандрівників пропустили через митницю легко, а от автобус став винуватцем довгого томління на кордоні. На сонці, без навісів, без туалетів і без води промаялися вони 14 годин. На запитання, чи є тут туалет, митники відповідали — немає, він у Росії. Воно, звичайно, зараз пригадується з гумором, але тоді не до сміху було.

На кордоні з’ясувалося, що, крім усіх документів, треба мати ліцензію про право на міжнародні пасажирські перевезення. Ліцензію видають у Мінтрансі. Директору довелося довго спілкуватися з митницею, з Мінтрансом. Ліцензію таки купили, шлях за рубіж відкритий. Але чому під час оформлення документів у Миколаєві дирекції не повідомили про обов’язкову наявність цієї ліцензії? І взагалі, якщо виходити зі здорового глузду, навіщо вона для разового проїзду? Ну, це запитання до законодавців. А на російському кордоні постала інша проблема. З’ясовується, наш транспорт має бути оснащений спеціальним електронним приладом, з допомогою якого потім можна «прочитати» маршрут. Зрозуміло, що таке диво техніки на «ЛАЗі» встановити немає куди, а театру не під силу потягнути фінансово. Тож довелося залишити «автобус-шпигун» на російському боці, а самим пересісти в транспорт, надісланий для нас з Таганрога.

Прекрасно поставилися до гостей і організатори фестивалю, і глядачі. Таганрог зустрів чудовою погодою, чистими вуличками, буянням зелені та квітів, особливою гостинністю невеликого російського міста. Думка про нього, як про провінційну глушину, — не відповідає дійсності. Є тут щось зворушливе, добре, ностальгічне. При тому — цілком європеїзоване містечко.

Представляти в місті Чехова чеховську виставу — відповідально. Адже фестиваль проходить у рамках святкування 150-річчя від дня народження письменника, і глядач — вимогливий та вибагливий. Одна деталь: у Таганрозькому драмтеатрі імені Чехова немає буфету — не заведено тут заманювати народ випивкою і закускою. Не оголошують і антракт — глядач сам усе знає, і зайвий раз нагадувати йому про це безтактно.

Будівля театру з фасаду нагадує наш миколаївський театр. Але спорідненість не тільки зовнішня.

— Є відчуття намоленості, — каже Микола Кравченко. — Відчувається особлива аура, тут люблять театр і свого глядача. Є подібність і між нашими містами: в такому місті можна зупинитися і подивитися людині в очі. Адже у великих містах люди ходять, не бачачи обличчя тих, хто проходить поруч і назустріч.

Миколаївці показали на фестивалі п’єсу-жарт «Порадник для бажаючих одружитися» за мотивами чеховських водевілів «Ведмідь» і «Освідчення». Якщо судити за театральним висловом «глядач голосує ногами», то за театр з України голосування ногами відбулося. У залі — аншлаг. Мало того, десятки глядачів всю виставу дивилися, стоячи! Прийняли постановку захоплено. Чудова гра акторів, якісна сценографія — все це вразило глядачів. Вони переживали і радувалися за героїв, аплодували кожному жарту і вдалому епізоду. Таганрозькі театрали високо оцінили гру Віолети Мамикіної у ролі поміщиці Олени Іванівни Попової, її партнера в житті й на сцені Олега Мамикіна, котрий зіграв поміщика Григорія Смирнова, В’ячеслава Кушикова, який виступив одразу в двох різнопланових ролях. В другій частині прекрасно проявили себе Євген Олійник у ролі горе-нареченого Степана Чубукова і напориста Катерина Кушикова.

— Мені здається, — сказав після вистави М. Кравченко, він же постановник дійства, — що ми прийшлися до вподоби тому глядачеві, який почувається господарем «чеховського» міста і висуває високі вимоги до постановок за Чеховим.

Провідний турецький театральний критик Асилйазиджи Хайаті спеціально приїхав сюди на показ Миколаївського російського театру. Зазначив, що дивився виставу з величезним задоволенням, і навіть відступи від класичного трактування знайшов органічними й живими. Комічні моменти додавали гостроти, а гра акторів була характерною та оригінальною. «Ваш спектакль, — сказав критик, — показав, що фестиваль — це гра. Саме цього хотів і одержав глядач».

А от думка про миколаївську виставу Миколи Тимофєєва, керівника літчастини Воронезького академічного театру драми ім. Олексія Кольцова: «Це було свіжо, весело і дуже корисно для самопочуття — від душі посміятися над дріб’язковою річчю. У миколаївському спектаклі немає яскраво вираженого соціального забарвлення. Але є влучна спостережливість і гротеск, за чим видно долі людей, важливі людські проблеми. І це змушує замислитися про цінності життя. А загалом мені радісно, що Чехов продовжується в Україні, це краще свідчення його інтернаціональності».

Трепетне ставлення до Чехова в Таганрозі помітно скрізь. На бігбордах замість докучливої реклами — чеховські цитати. Наприклад: «Радуюсь за рідне місто, яке робить останніми роками такі великі культурні успіхи». Або: «Таганрог стає красивим. Жити в ньому незабаром буде зручно, і, ймовірно, я заздритиму вам».

Однією з пам’ятних подій поїздки стало відвідування будиночка Чехова. До речі, коли у війну Таганрог окупували німці, їхнє командування розпорядилося зберегти будиночок Чехова.

Тут ніхто не почувався «за кордоном». Гастролі миколаївського театру — продовження дружніх відносин з таганрозьким театром. Вони двічі приїжджали до Миколаєва на фестиваль Чорноморського клубу і показували гідні вистави — «Гамлет», «Царство звіра». Режисером обох спектаклів, до речі, є Георгій Кавтарадзе, котрий поставив у нас «Сонячну ніч».

— Ми готуємо нормальний ґрунт для спілкування між людьми, — упевнений Микола Кравченко. — От підійшла в кафе жінка і каже: «Навіщо нам кордони, я люблю Україну. Прикро, що нас розділили». І справді, чому на нас дивляться з підозрою, коли перетинаємо кордон. Адже ми саме й намагаємося зруйнувати негативні тенденції, що виникають через недалекоглядну політику. Це народна дипломатія. Ми створюємо позитивний імідж України. Люди після вистави виходять з добрими емоціями, і в них виникає підсвідомо думка про те, що Україна, Миколаїв — це добре.

...На батьківщину нас випустили без митних проблем. На все — не більше години. Але уроки цієї поїздки адміністрація театру засвоїла.

— Ми переконалися, — каже директор, — що можемо гідно представляти Миколаїв, Україну, але технічне обладнання не дає змоги це робити на належному рівні. Ми були змушені терпіти приниження, бо їхали, як обшарпанці якісь. Адже нам здавалося, що підготували автобус непогано: колеса нові, пофарбували красиво! І я, насамперед, вдячний команді акторів і технічних працівників, які виявили стійкість та розуміння в ці 14 годин на митниці. Це приниження людини, і я, на жаль, у ньому брав участь.

Звичайно, за таких проблем із транспортом і перетинанням кордону можна не виїжджати на гастролі. Можна й театр закрити. Усе спишемо на кризу. Але з чим тоді залишимося?

 

Миколаїв.