«...Пірадова — це цілий оркестр...»

Без сумніву, талант — це Божий дар, але покладатися тільки на нього не можна. Він ніколи нікого не рятує без постійної, впертої праці. Адже навіть великі ріки замулюються і висихають, як перестають трудитися джерела.

У творчій та інтернаціональній родині Пірадових любили Пушкіна і Міцкевича, Шевченка і Туманяна, італійську пісню й українську. Глава роду Володимир Йосипович, вірменин, народився у Варшаві. Мати — Алла Луїджівна, з італійської родини циркових діячів Безано, народилася в Росії. А наша героїня Елеонора Безано-Пірадова народилася у Тбілісі. Зростала в Києві, Харкові, Алма-Аті, Москві.

Алла Луїджівна часто брала на репетиції до театру маленьку Еллу. І та захоплено спостерігала за маминими злетами і кружлянням. Характерні танці душ — нелегке мистецтво, та дитині думалося, що вона ось-ось трохи підросте і стане такою ж, як мама. І колись вона заявила:

— Мама моя — балерина. І я такою ж буду!

Але батько бачив інший шлях для своєї улюблениці: вона повинна грати на роялі!

Ось так із шести років розпочалася рояльна каторга. По дві-три години то гами то арпеджіо. Хотілося чогось іншого, та й із дітьми погратися у дворі кортіло. Але на шляху поставала бабуся-вигадниця й оголошувала, що зала переповнена слухачами, всідалася посеред кімнати на стільці й аплодувала, закликаючи дівчинку до гри.

Володимир Йосипович працював головним диригентом і художнім керівником, часу на перевірку знань і вміння не завжди вистачало. Але весь час повторював, що без відданості справі і щоденної роботи ні з ким нічого не виходить. Праця, праця і праця! Без неї губиться і талант.

Були війна та евакуація до Алма-Ати. Батько і там працював головним диригентом та постановником, відкрив для казахів «Чіо-чіо-сан», за що одержав звання народного артиста Казахської СРСР.

Після визволення України на деякий час зупинилися в Харкові, де Елеонора успішно закінчила музичну десятирічку. Голова державної комісії з Москви Григорій Гінзбург запросив її навчатись у свій клас.

«Який то був надзвичайний курс! — в одному з інтерв’ю пригадує Пірадова. — Що не студент — то особистість: Андрій Ешпай, Едуард Грач, Олександра Пахмутова. Ми не пропускали жодного світила, які давали фортепіанні концерти у столиці. Особливо мені подобався Ван Клайберн. А ще ми обожнювали Святослава Ріхтера, нашого земляка з України, який часто грав нові програми своєму вчителеві Генріхові Нейгаузу, теж з України. То було свято в консерваторії!»

Часто студенти відвідували і концерти знаменитих голосів Большого театру Івана Козловського, Сергія Лемешева, Олександра Огнівцева.

Якось молодий акомпаніатор так хотів показати свою віртуозність, що власним варіаційним супроводом тільки шкодив співакові. «Та він же не відчуває його дихання!» — дійшла висновку Елеонора, навіть не здогадуючись, що в майбутньому їй це дуже згодиться.

У 1953 році з дипломом піаніста-соліста-педагога вона повертається до Києва, де батько, знову головний диригент театру, бореться з новітніми партійними Сальєрі за постановку в поновленому після «правдинської «критики» варіанті опери Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький». Сам композитор настільки нервово виснажився, що зліг до Павлівської лікарні для душевно хворих, змінивши там автора «Любіть Україну» Володимира Сосюру.

Із спогадів Елеонори Пірадової: «Мене брали на роботу за конкурсом (тоді ще були дуже високі вимоги). Художню раду, яка мене прослуховувала, очолював знаний диригент і професор консерваторії Натан Рахяін. Спершу я грала соло з аркуша, потім — в дуеті з віолончелістом, а далі акомпанувала співакові. Прийняли мене піаністом-солістом. Але хтось сказав, та й сама я розуміла, що пробитися нагору до світочів-віртуозів — геть надскладно. А от акомпанемент у мене чудовий, чуттєвий. Та й світу білого побачу... І я вибрала й поринула в роботу...».

А Володимир Йосипович продовжував оновлювати репертуар трупи: «Пікова дама», «Іван Сусанін», «Борис Годунов». Саме останню оперу в постановці Пірадова високо поцінував Георгій Маленков, приїхавши з чималим почтом на прем’єру. Після вистави, вже у дружній розмові, Маленков запитав: «Чим я можу вам допомогти?». І Володимир Йосипович сказав правду: «Такі артисти — Паторжинський, Гмиря, Литвиненко-Вольгемут, Зоя Гайдай, а ставки низькі, як у провінції. А ми ж — столиця».

Новий керівник держави зрозумів багатолітнього керівника театру, і через декілька місяців Київська опера стала академічним театром.

Хіба можна забути свій перший сольний концерт у філармонії? Геніальний Арам Хачатурян. Його музику Елеонора любила, здається, завжди, і балети «Спартак» та «Гаяне», і симфонії, і концерти, особливо — другий. Готувала його разом із батьком: він — за диригентським пультом, вона — за фортепіано. Скрипки, віолончелі, труби, флейти і гобої, навіть вірменський національний інструмент, дудук, діяли так злагоджено, що Елеонорі було легко і радісно, як ніколи. Шквал аплодисментів, виклики на «біс», квіти, потиски рук... А вдома вона сказала батькові, що переходить на акомпанемент. Володимир Йосипович не заперечив: «Коли ти хочеш стати концертмейстером, то тільки чудовим. І надалі — праця, праця і ще раз праця! Не замулюй джерела. А коли осягнеш ще й творчість Мусоргського — дістанешся вершини, що далеко за небесами». Останнє прозвучало, як заповіт...

А потім розпочалася п’ятдесятилітня одіссея концертмейстера Елеонори Пірадової. Спочатку від Карпат до Курил, а далі — Європа, Азія, Америка. Анатолій Солов’яненко, Дмитро Гнатюк, Анатолій Мокренко Володимир Тимохін, Роман Майборода, Євгенія Мірошниченко, Гізела Ципола, Лариса Остапенко, Євдокія Колесник, Марія Стеф’юк, Лідія Кондрашевська (всіх їх не перелічити), називали її «своєю». Коли талант довіряє талантові — то найвища довіра.

Без перебільшення, композитори не те, що любили, а просто боготворили її за розуміння суті мелодії й передачу (хай буде тлумачення) неповторно, по-своєму. Так Юлій Мейтус, композитор могутніх і великих полотен, але водночас і автор ліричних і мудрих романсів, опісля їх запису відгукнувся до неї листом: «Ви володієте не тільки талантом і майстерністю, а Бог Вам дав ще й проникливість, яка розкриває задум автора і збагачує його музику різними відтінками. Цей хист мало кому властивий, ним наділені хіба що справжні митці...».

Брати Майбороди, Олександр Білаш, Ігор Поклад, Костянтин Мясков, Ігор Шамо і багато інших давали «на пробу» свої кращі твори тільки їй. Знали: в їхній мелодії буде ще якесь відкриття.

Працюючи у видавництві «Музична Україна», мені часто доводилося бувати на пленумах та з’їздах Спілки композиторів України. І щоразу тут грала Елеонора Пірадова. І ніхто не смів навіть голосу подати й кашлянути до останнього згаслого звуку. Опісля — аплодисменти, крики «браво!», «бравісимо!». А якось Григорій Якович Гембера, композитор і редактор видавництва, прошепотів мені:

— Правду кажуть: яблуко від яблуньки...

— Що ви маєте на увазі?

— Батька я добре знав, Володимира Йосиповича. Геніальний був і диригент, і постановник. Дочка, бач, в іншій іпостасі, але також геній... Хоча виганяли з роботи колись через профнепридатність... Це тільки в нас може бути такий ідіотизм: вона привозить із Москви першу премію з конкурсу імені Мусоргського, а їй кажуть: іди геть. Ох, скільки ж їх, заздрісних і нікчемних...

— Сальєризм, — буркнув я у відповідь.

— Добре слово ти придумав... Ох, гнати б їх, гнати...

А через декілька днів Костянтин Олександрович Мясков сказав, що Анатолій Мокренко співатиме нашу пісню «Бабине літо».

— З оркестром? — зрадів я.

— Воістину, — розсміявся завжди добродушний мій земляк і співавтор. — Елеонора Пірадова — це цілий оркестр!

Людина-оркестр. Людина-легенда. Народна артистка...

«А роки, як розсідлані коні, — співається в пісні Дмитра Луценка, — летять, летять, летять...»

Хай ще довго їм летіти, не зупинятися ні на мить у віковічному творчому леті й пориві.