У деяких будинках сімейного типу, де мені довелося побувати, все дуже акуратно, дуже прибрано, все розставлено по своїх місцях. Ніби продовження школи-інтернату. У Жолобчуків — як у кожного вдома, де є діти. Захотів їсти, навіть коли всі пообідали, біжи на кухню та шукай щось смачненьке. Молока, сиру, сметани, яєць, м’яса доволі, все домашнє, свіженьке. Хочеш усамітнитися — йди до своєї кімнати, подивитися телевізор — дивись, покататися — бери велосипед та гайда на рибалку... О, ні, на річку без дозволу батька — ні ногою. Володимир Дмитрович, сам затятий рибалка, дітей без свого нагляду на річку не пускає. Переживає за них, мабуть, більше, ніж за рідних.
Донька бере приклад з батьків
Мешкає велика родина у мальовничому селі Більче-Золотому Борщівського району на Тернопільщині. І хоч в області є вже немало будинків сімейного типу, цей все-таки особливий. Володимир і Лідія Жолобчуки не чекали, коли держава виділить їм відповідне помешкання та відповідно обладнає його. Вони власним коштом зробили прибудову до батьківської хати пані Лідії і аж тоді поїхали по дітей. Влада фактично підключилася вже потім, але тепер районна адміністрація — перший помічник у всіх справах. Орест Петрович Скороход, начальник служби у справах дітей при райдержадміністрації, у цій домівці — своя людина.
«Нам немає потреби звертатися кудись вище, — каже Лідія Степанівна. — Усі наші проблеми вирішуються на місці». Влада допомогла придбати побутову техніку, виписують необхідні будівельні матеріали. Трьох дітлахів відправили на відпочинок до «Артека». Голова райдержадміністрації Іван Онуфрійович Чепесюк посприяв у купівлі легковика на сім місць. Понад 100 тисяч гривень виділило для цього ТОВ «Скала», що видобуває у районі гіпси. Тепер у сім’ї два авто. Районна адміністрація відстоювала права дітей у суді, коли трьох з них хотіли позбавити батьківського дому в місті Підгайці. Схвально поставилася влада і до ідеї Володимира Дмитровича придбати будинок у Більче-Золотому. Час спливає швидко. Скоро дівчата будуть на виданні та й хлопці захочуть одружитися. Тож, як у кожній родині, тут думають про їхнє майбутнє.
Володимир Дмитрович показує цілком пристойний цегляний будинок на дві кімнати. Для молодої сім’ї — справжня розкіш. Є невеликий город, поряд прикупив ще два обійстя. Хати старенькі, але, може, хтось захоче будуватися. Діток у родині нівроку. Двоє своїх дочок. Старша Леся заміжня, має двох синочків, живе окремо від батьків. Днями захистила магістерську в Тернопільському національному економічному університеті. А ще вона пішла шляхом батьків: з дитбудинку взяла на виховання хлопчика. Іванко став третім онуком Володимира Дмитровича та Лідії Степанівни. Менша їхня донька вчиться в школі. А далі по старшинству йдуть: Надя, Тарас, Назар, Зоряна, Андрій, Богдан, Артур. Троє з них — рідні по матері. Це для них відсуджували будинок у Підгайцях. Усі ходять до школи, тож названим батькам, педагогам за освітою, доводиться заново проходити усю шкільну програму.
Злі язики довелося прикусити
Сказати, що діти були педагогічно запущені, означає нічого не сказати. За свій недовгий вік бачили стільки зла, що декому вистачить на все життя. «Спершу навіть сахалися моєї руки, коли хотіла погладити їх по голівці, — згадує Лідія Степанівна. — Мабуть, звикли до побоїв. Найменший Артурчик досі спить в одній кімнаті зі мною, до хлопців йти не хоче, то я дозволяю. А Богданкові потрібна батькова допомога, чоловік і вночі поруч з ним. Хлопчик довго б’ється головою об стіну, качається по ліжку, перш ніж засне. У будинку-інтернаті нам сказали, що в дитинстві його, мабуть недоколисали, то він так себе заколисує. Хто зна, як насправді. Дитина мучиться, а ми переживаємо. Хлопчики страждають на енурез, є й інші проблеми із здоров’ям. Регулярно показуємо їх лікарям, виконуємо усі настанови, двічі діти були на лікуванні у Кременецькому психоневрологічному санаторії».
І все-таки, кажуть батьки, вони дуже змінилися. Якщо раніше ховали один від одного найменші дрібниці, то нині діляться, стали дружнішими, допомагають один одному. У школі також тримаються купи. Звичайно, і бешкетують, якось навіть ріг корові обламали. Але ж дитинство є дитинство.
Символічно, що будинок сімейного типу Жолобчуків відкрили 19 грудня 2006 року, саме на Миколая, опікуна сиріт і знедолених. За два з «хвостиком» роки дітей тут відігріли, оточили ласкою і любов’ю. Хоч спочатку в селі насторожено сприйняли рішення Жолобчуків узяти на виховання дітей (дехто з них хоч і має батька чи матір, але є соціальними сиротами). Навіть у райдержадміністрацію приходили із застереженнями: «Жолобчуки поля набрали, то беруть дітей, аби його обробляли». Володимир Дмитрович на те казав: «По-перше, вони ще малі, по-друге, якби пустив їх у город, то змотикали би все підряд, а весна раз у році». Це вже тепер діти знають, який вигляд має картопля чи морква, що звідки береться, люблять живність. А що до роботи батьки привчають, то хіба це погано? Попереду у них ціле життя і батьківська наука піде тільки на користь.
Що й казати, у наш меркантильний час не кожен може зрозуміти порив душі немолодого подружжя (коли брали дітей, господарю дому було 50, господині трохи менше). Тут своїм дітям не завжди можеш дати раду, а вони беруть на виховання чужих. На щастя, Жолобчуків підтримали педагогічний колектив, де вони багато років відпрацювали і де їх добре знали, сільський голова, священик. І злі язики довелося прикусити. Хоч не могли не знати у селі, що ще давніше Володимир Дмитрович зробив благородний крок. У його рідному селі на Івано-Франківщині по сусідству з батьками жила багатодітна сім’я. Батьки пили, діти страждали. Одного з хлопчиків з їхнього дозволу Володимир Дмитрович взяв до себе. Більше року малий жив у Більче-Золотому, ходив тут до школи і був за сина. Але батько почав вимагати повернути його. Важко було на серці Жолобчука, проте довелося відвезти малого. Недарма так тривожився. Через якийсь час дізнався, що батько на очах у дітей зарубав їхню матір. Вбивцю забрали до в’язниці, дітей — до сиротинця. А у Володимира Дмитровича досі тягар на душі: якби не повернув тоді малого, то, може, вберіг би його від потрясіння.
До речі, батьківського дому в Надвірянському районі Володимир Дмитрович не продає. Місця тут казкові (неподалік — дача Президента), тож улітку, коли впорається з городніми роботами, везе на відпочинок у Карпати своє чимале сімейство.
Коли я покидала гамірне обійстя Жолобчуків, подумалося, що побувала трохи в іншому часі, де не говорять про кризу, не переймаються дрібними клопотами, хоч у них, я впевнена, їх у кілька разів більше, ніж у кожного з нас, де живуть іншими цінностями. Не сумніваюся, коли діти виростуть і розлетяться по світу, найріднішим місцем для них буде цей дім, а в ньому — Батько й Мати.
Тернопільська область.
На знімку: родина Жолобчуків.
Фото автора.