Легітимна летальність

Сільському пацієнту важко розраховувати на допомогу лікарів, бо сама медицина важко «хворіє»

Про критичний стан сільської медицини говориться давно і багато. Час від часу навіть з’являються повідомлення про ремонт фельдшерсько-акушерських пунктів або відкриття амбулаторії сімейного типу. Але загальна ситуація не змінюється: сільському люду хворіти заборонено: лікуватись ніде, немає за що, а головне — і лікувати нікому.

Проблема сільських медичних кадрів уже багато років поспіль залишається найгострішою. Неважко відшукати населені пункти, де вже роками не бачили людину в білому халаті. І хоча в області працює понад сотня лікарських амбулаторій, завжди набирається близько двох десятків таких, де не зайнята жодна посада лікаря. Ще приблизно півтора десятка забезпечені лише лікарями-сумісниками. А це значить, що добирається сюди терапевт чи із сусіднього села, чи із райцентру часом пішки, часом на попутках. І застати його можна лише в певні години. Якщо біль захопить зненацька — рятуйся хто як може. А найголовнішим медичним «світилом» для сільського пацієнта залишається фельдшерка. Добре, якщо має стаж у пару десятків літ, тоді просто життєвий досвід підкаже, як рятувати хворого. А от на вчорашніх випускників медучилищ надія, як переконуються, невелика. Що з того, що недавній студент і вчився непогано, і хорошу теоретичну підготовку має, і навіть весь час мріяв про благородну справу — рятувати людям життя? Як тільки він опиняється в холодному неопалюваному медпункті, отримує для житла стару сільську хату, а після місяця роботи — першу зарплату, вся професійна романтика умить розвіюється. Пригадується розмова з керівником однієї з райдержадміністрацій. Прийшов глянути на медпункт одного з віддалених сіл району і був приємно вражений, що в приміщенні все чистенько та акуратно, скрізь порядок і навіть на ганку килимок лежить. А поки не почався прийом хворих, зовсім молоденька дівчинка-фельдшер... рубала дрова, щоб натопити в приміщенні.

Для села не така це вже дивина. Але важко собі уявити, скажімо, вчорашню міську дитину, котра готова була б до такого подвижництва. Не секрет, що медучилища намагаються надавати перевагу саме сільським абітурієнтам, щоб потім можна було відправити їх туди ж на роботу. Але знову проблема: із глухого села, де вже й школи немає, хто поїде вчитись? А якщо новоспечений фельдшер із села заможнішого і перспективнішого, а ще батьки там, і хата нова зведена, — що може втримати його у чужій найманій хатинці?

От і виходить, що навесні після випускних іспитів у медучилищах кількість вакансій на селі різко зменшується. Але триває це до початку зими. Як тільки настають холоди й стає зрозуміло, що із власним житлом ніяких перспектив, а зарплатня така, що кінці з кінцями ніяк не звести, молоді медсестри, фельдшери та лікарі потихеньку виїжджають.

Проблема ця настільки давня, що, здається, з нею просто звиклись і змирились, як з важкою невиліковною хворобою. Правда, останнім часом на Хмельниччині спробували знайти свій варіант її вирішення, запропонувавши випускникам-сиротам та позбавленим батьківського піклування зайняти вільні місця у сільських медпунктах. Раціональне зерно в цій ідеї справді є. Насамперед тому, що у молодої людини, котра практично не має матеріальної та соціальної підтримки, з'являється реальний шанс отримати і роботу, і житло. Про останнє повинні подбати сільські голови.

Перші кроки на цьому шляху вже зроблено. Адже в області працюють чотири медичні училища, серед вихованців яких є частина саме таких студентів-пільговиків. Тож уже цьогорічний випуск повинен заповнити близько півсотні вакансій. І, можливо, сільський медпункт для декого справді стане місцем роботи на все життя. Та попри всі благородні наміри цієї акції не можу не зауважити: складається враження, що для сироти має стати справжнім раєм те, що не підійшло нікому.

Гіркий це рай. Будьмо відвертими: ні умови життя та роботи, ні зарплатня, ні життєві перспективи не стають кращими. І ніхто не обіцяє, що матеріально-технічна база сільської медицини та її фінансування найближчим часом суттєво поліпшаться. Тож і запропоноване місце роботи залишається не добровільним вибором, а примусовою згодою через життєві обставини. А як лікувати під примусом?

Найприкріше у цій ситуації те, що винних немає. А коли так, то й спонукати до змін просто нікого. Звичайно, можна знайти окремі ФАПи чи амбулаторії, де не метено не білено бездарних фельдшерів і некваліфікованих лікарів. Але не це є найбільшою бідою. Найважчий недуг, на який хворіє сільська медицина, — недостатнє фінансування. А через це менше половини амбулаторій та третини ФАПів оснащено всім, що відповідає загальноміністерським вимогам. Йдеться не про сучасне медичне обладнання, а про елементарні речі, такі, як холодильники, дитячі ваги, гінекологічні крісла. А про те, щоб зробити найпростіші аналізи, кардіограму, рентгенівський знімок, сільський пацієнт навіть мріяти не може. Такі медичні послуги тут просто на межі фантастики. Найбільше, на що можна розраховувати, — бинт із йодом, апарат для вимірювання тиску та кілька знеболювальних таблеток. І не дай Боже селянину захворіти серйозно. Де шукати вихід? Про це криком повинні були б кричати у найвищих ешелонах влади. Але ситуація складається так, що за організацію сільської медичної допомоги найбільше відповідає... сільський голова. А він би щось і хотів змінити, та за який кошт?

На найближчі три роки в області навіть прийняли програму розвитку охорони здоров’я сільського населення. На це передбачається витратити понад 28 мільйонів гривень. Але при цьому близько 25 мільйонів гривень повинні знайти місцеві бюджети, а сподівання на державну підтримку вмістились у 2,6 мільйона гривень. Чи потрібні тут якісь коментарі?

Цей вислів можна застосувати до всіх — від сільського пацієнта зокрема до медичної галузі області в цілому. За відсутності загальнодержавної концепції медичного реформування кожен на місці намагається шукати вихід із хронічної хвороби. Так, обласна рада запропонувала концепцію регіональних центрів з надання медичної допомоги. Це намагання зробити для сільських мешканців доступною високоякісну сучасну медицину. На базі Кам’янця-Подільського та Шепетівки повинні з’явитись регіональні центри з сучасним медичним обладнанням та апаратурою. Чудовий задум: нарешті пацієнт із глибинки довідається про те, що лікування — це не тільки фонендоскоп і вимірювання тиску, а й новітня діагностика, лапароскопічні операції, профілактичні центри... Все це справді крок уперед. Але навіть роблячи його, ми мало що змінюємо в житті та лікуванні саме сільського пацієнта. До якого фельдшерка у медпункт приходить за графіком. Який змушений лікуватись на п’ять гривень у рік. І для якого поняття «швидка допомога» може розтягуватись на довгі години очікування.