Дні «Голосу України» на Волині

 

Такого потужного газетярського десанту Волинь давно не зустрічала. Адже, окрім заступника головного редактора Сергія Демського, завідувача відділу з парламентських питань Володимира Королюка, на дні «Голосу України» в область приїхала ще й редакційна команда з міні-футболу. Програма днів була напружена і цікава. Знайомство з областю почалося на кордоні Волині з Рівненщиною, де представників «Голосу України» зустріли голова обласної ради Анатолій Грицюк і голова апеляційного суду Волинської області Петро Філюк. 

 

Діброви Цуманської пущі давно стали зеленою брамою для гостей області. Вже перші кроки перебування на Волині, землі, яка зберегла свою древню історичну назву, приємно вразили. Тільки добрі, щирі серцем люди могли облаштувати на в’їзді в область чудовий рекреаційний пункт: з мальовничими альтанками, криницею з джерельною водою, кострищами, прогулянковими доріжками. Сідай, відпочивай, діставай «тормозок». І ніхто з тебе за це не візьме жодної копійки. Такі пункти, до речі, обласне управління лісового та мисливського господарства облаштувало на всіх магістралях області, що проходять через бори і діброви. Загалом їх понад півсотні.

Журналістам цікаво було довідатись, а де той «пологовий будинок», звідки починаються ліси Волині. Як з’ясувалося, таких розсадників в області багато, але найкращий — у селі Гаразджа Луцького району, де розташований Волинський лісовий селекційно-насіннєвий центр. Такого розмаїття порід дерев, кущів і чагарників, саджанці яких вирощують тут, мало де побачиш. Своєрідний ботанічний сад. Недарма сюди приїжджають за посадковим матеріалом з усієї України. За годину перебування в центрі ми розкрили для себе багато лісових таємниць і зрозуміли, що дерево не просто шумить, а розмовляє з нами. Ліс живий і його потрібно берегти. А займає він сьогодні 34 відсотки території області.

Якщо не на злеті, то вже розпочато розгін

Голова обласної держадміністрації Микола Романюк теж свого часу закінчив Львівський лісотехнічний інститут, згодом здобув другу вищу освіту — економічну. Багато років успішно очолював Волинське головне регіональне управління КБ «ПриватБанк». Сьогодні намагається утримати на плаву економіку краю, підтримати словом і ділом його працьовитих, щирих серцем людей. За багато років роботи переконався: Микола Ярославович один з небагатьох керівників, які цінують працю журналістів, знають вагу друкованого слова. Напевно тому й розмова з ним вийшла відверта і конструктивна. Йшлося про не зовсім втішні справи в промисловості області, про проблеми в будівельній галузі, інвестиційну політику, позитивні зрушення у переробній галузі, зокрема, пуск надсучасного м’ясопереробного комбінату в місті Нововолинську. З почутого зрозуміли: економічна криза торкнулася Волинської області чи не найбільше серед усіх регіонів. Падіння зупинено. Вийшовши в болях і муках із піке, економіка краю поволі починає підніматися вгору.

Завершився перший день перебування на Волині колективним переглядом фінального матчу на кубок УЕФА донецького «Шахтаря» з бременським «Вердером» в затишному готелі «Золота підкова» в Ковелі. Якби донеччани бачили, як щиро за їхню команду вболівали на Волині, то сказали б, що і Волинь їхній край.

Де центр Європи? У Ковелі!

Готель «Золота підкова» розташований обабіч шосе Київ — Ковель — Варшава, або, як місцеві кажуть, «бетонки». Тож у міську раду довелось добиратись через усе місто. Одразу вразила його доглянутість. Тож аж ніяк не здивувалися, коли довідалися, що Ковель разом з Іллічівськом розділили перше місце в Україні в конкурсі на кращий благоустрій серед міст з населенням до 100 тисяч чоловік. Заступник міського голови Ігор Прокопів, який впродовж двох днів опікувався нами, ще дорогою розповів про значення Ковеля для України. Через місто проходять найкоротші шляхи з Києва до Берліна, а також з країн Балтії до Центральної Європи. Ковель — єдине місто України, яке має вузьку європейську залізничну колію. Нею вантажі з Польщі, Німеччини, Голландії надходять у нашу країну без перестановки колісних пар на вагонах. Ковель — це найбільший залізничний вузол на заході нашої країни, з якого щодня у шість напрямків, з них два міжнародні — на Польщу і Білорусь, ідуть пасажирські й вантажні поїзди. Не випадково Ковель і Ковельщина такі привабливі для іноземних інвесторів. Кілька років тому тут розпочало роботу україно-литовське підприємство «Волинь-Кальвіс», яке продукує найкращі в Україні твердопаливні котли. Котли з цією маркою дають змогу майже вдвічі підвищити коефіцієнт корисної дії. Місцеві бюджетні організації і підприємства, які замість газу почали спалювати в них відходи деревообробки, майже в кілька разів скоротили витрати на опалення приміщень. Побували ми того дня і на україно-білоруському підприємстві «Укрбрус», засновниками якого є компанія «Двери Белоруссии» і ковельська фірма «ОлШе». Через два місяці «Укрбрус» розпочне випуск дверних блоків з натуральної деревини. Їхня якість буде поза конкуренцією на місцевому ринку і зможе успішно змагатися на європейському. Проектна потужність цього підприємства — 20 тисяч дверних блоків на місяць. Вразили й ковані вироби фірми «ОлШе». Її керівник Олег Шевчук пропонує споживачам не тільки художню ковку у вигляді металевих огорож, альтанок, а й чудові столярні вироби з дерева. Зокрема, стандартні євровікна.

Реформи самоврядування розпочнуться з малих і середніх міст

У кабінет міського голови Сергія Кошарука ввійшли під бій старовинних курантів. Не одне десятиліття вони ведуть відлік місцевого часу. Міський голова Сергій Кошарук належить до людей, яких, як в тій приказці, завжди проводжають по розуму. З думками Сергія Дмитровича важко було не погодитися, оскільки йшлося про недоліки сучасної виборчої системи, за якої і в селах повинні обирати за партійними списками, про роль міських і будинкових самоврядних громад, про енергозберігаючі розробки ковельчан, про які вже заговорили навіть в Європі. Кожен із нас зауважив: міський голова Сергій Кошарук, якому лише 36 років, мислить нестандартно, але правильно і перспективно. Про що ми вам згодом розповімо докладніше.

Відвідавши підприємства «Укрбрус», «Волинь-Кальвіс» і «ОлШе», ми переконалися, що там, де вміють працювати з перспективою, наслідки економічної кризи виявилися мінімальні. Приємно було також зустрітися і з директором Ковельського лісогосподарського спеціалізованого підприємства «Тур», заслуженим лісівником України Петром Смалем, з яким редакція вже багато років підтримує товариські стосунки. Прикро, але через недосконале законодавство його підприємству до цього часу не вдалося завезти з-за кордону замовлене ще взимку обладнання для виготовлення паливних пілет. Тим часом на території «Туру», як і раніше, продовжують збільшуватися гори тирси. Її вже давно можна було б переробити і пустити в котли.

Як завжди цікавим було спілкування з головою Ковельської райдержадміністрації Валентином Скубою. І хоч на цій посаді він лише рік, однак встиг вже чимало зробити, щоб підтримати сільське господарство району, створити нові робочі місця. Ось і того дня змушений був швидко розпрощатися з нами, оскільки мав зустрітися з інвесторами з Польщі. Йшлося про можливість вирощування в районі енергетичної лози. Зауважимо: щороку отриманий на гектарі приріст лози при спалюванні виділяє стільки само енергії, як двадцять тонн вугілля. Слід відзначити й принципову позицію Валентина Михайловича у цьому питанні.

— Лозу можна вирощувати на неугіддях, пустуючих земель у нас не бракує, — каже він. — Однак наша вимога одна: на території району має бути і переробка.

Там, де будуть мідні копальні

Третього дня, попрощавшись з господарями «Золотої підкови», вирушаємо в прикордонний з Білоруссю Ратнівський район. Разом з нами їде і працівник апеляційного суду у Волинській області Іван Дордюк. Саме завдяки Івану Стратоновичу, уродженцю Ратнівщини, дорогою отримуємо максимум інформації про цей благодатний край. З’ясувалося, що в районі найбільше — понад три десятка — озер. Що край цей багатий на корисні копалини і найцінніші серед них — саморідна мідь, дорозвідку родовища якої нині проводять геологи. Тож у перспективі район може стати головним виробником цього кольорового металу. Можливо, не доведеться тоді в повному обсязі експортувати його в Україну. Розповів нам Іван Стратонович і про трагедію його рідного села Кортеліси, розстріляного і спаленого гітлерівцями 23 вересня 1943 року.

Райцентр Ратне розташований на березі Прип’яті. Не один раз «Голос України» розповідав про проблеми цього поліського селища, яке часто страждає не лише від весняних, а й літніх повеней. Щоразу, приїжджаючи сюди в складну для полішуків пору, наш власкор зустрічався з головою райдержадміністрації Адамом Харламповичем. Бував тут і в дні свят. Бо, напевно, ніде в області, хіба ще в Ковелі, так врочисто і з таким розмахом не відзначають річниць визволення району від фашистських загарбників, як у Ратному.

Багато чим можуть похвалитися ратнівчани. І тим, що зберегли майже всі колективні сільгосппідприємства, що займають перше місце в області, а може й Україні, з вирощування моркви. Є села, де люди її сіють більше, ніж жита і картоплі.

Ще одним предметом гордості місцевої влади є районний суд. І не лише тому, що він «найгуманніший і найсправедливіший», а насамперед тим, що кращого приміщення, як у Ратному, не має жоден місцевий суд області. Й не дивно, під «будинок Феміди» тут віддали споруду колишнього райкому партії. Спонукав до такої «щедрості» місцевої влади і авторитет голови районного суду В’ячеслава Лесика, який вже двадцять років обіймає цю відповідальну посаду. Люди довіряють Лесику. Напевно, саме тому один із відвідувачів суду, до якого ми звернулися, сказав, що прийшов у суд не зі страхом, а з надією знайти справедливість. Людей у суді, за словами самого В’ячеслава Олександровича, за день буває більше, як у розташованій поруч з ним райдержадміністрації. На думку Лесика, проводячи судову реформу, потрібно зважати на досвід сусідів, зокрема з Білорусі, де він має багато знайомих колег. Там переважно зберегли систему радянського судочинства. Як наслідок, в Білорусі розгляд судової справи проходить якнайбільше за два місяці, у нас же окремі з них розтягуються на роки. Не згідний В’ячеслав Олександрович і з вимогою обов’язково фіксувати технічними засобами всі судові засідання. Адже коли розривається шлюб за згодою обох сторін, колишнє подружжя навіть буває проти цього. Реформа, як вважає він, має зробити суд доступнішим для громадян, а не створити структуру, малозрозумілу для них і відлякуючу.

На одну вакансію сім заяв

Як нелегко сьогодні живеться ратнівчанам, розповів головний поштар району Михайло Лупійчук. Тепер його посаду з першого разу і не запам’ятаєш — начальник цеху № 1 з обслуговування споживачів Камінь-Каширського центру поштового зв’язку №3. Треба ж так закрутити! Так ось зі слів Михайла Ілліча, у районі з населенням 52 тисячі чоловік лише 7500 мають постійну роботу, ще 1500 стоять на обліку в центрі зайнятості. Разом це дев’ять тисяч. А в районі 28 тисяч чоловік працездатного населення. Решта ж шукають заробітку за межами району і навіть України, працюють на власних обійстях. А як почуваються ті, хто має роботу? Найкраще ситуацію Михайло Ілліч знає серед поштарів. З 72 листонош Ратнівщини лише чотири працюють на повну ставку. Це в райцентрі. Решта — на 0,7; 0,6; 0,5 і навіть 0,4 ставки. Знаючи тутешні краї, де часто села розкидані на кілометри, де збереглися ще хутори, неважко уявити, якою важкою працею дістаються листоношам ці, відверто скажемо, малі гроші. Та й за таких обставин, коли в селі Броди з’явилася вакансія листоноші, на її заміщення надійшло аж сім заяв. Та попри всю цю бідність у районі передплачено 26,5 тисячі видань. Тобто народ тут живе духовно багатий. Прикро лише, що «Голосу України» в Ратнівський район надходить усього 224 примірники. На думку Михайла Ілліча, справі можна було б зарадити, якби до неї долучилися районне керівництво і місцеві депутати всіх рад. На наше запитання, які районні установи не передплачують нашої газети, керівник районної пошти скромно промовчав.

Щоб не міліли молочні ріки

Більш приємними для голів районної ради Миколи Макарука і райдержадміністрації Адама Харламповича стали відвідини Ратнівського молокозаводу. Воно і зрозуміло, обидва — колишні голови колгоспів, більш тяжіють до господарських, аніж ідеологічних питань, обидва доклали і докладають багато зусиль, аби відродити славу тутешніх колективних сільгосппідприємств. І хоча до показників початку 1990-х років ще далеко, але район зумів зберегти, хоч і не в повному складі, майже всі трудові колективи. Ратнівський молокозавод — гордість не тільки керівників, а й усіх мешканців району. Адже народився він як серйозне підприємство вже в роки незалежності. Спочатку це був звичайний сепараторний пункт. Сьогодні завод — лідер України з виробництва солодких вершкових спредів, які відомі споживачам під торговою маркою «Щедрий вечір». Голова правління ЗАТ «Ратнівський молокозавод» Анатолій Дудік показав нам виробничі цехи. За рівнем технічного оснащення, культурою виробництва — це сучасне підприємство європейського рівня.

Ліс мені був за колиску

Ратнівський район — прикордонний. Це ми відчули, їдучи в міжнародний пункт пропуску «Доманово». Що ближче під’їздили до нього, то частіше  траплялися автівки з білоруськими номерами. Життя несподівано поставило кордон між людьми, які століття жили разом. До цього важко звикати, розповісти коротко — також. Тож про наше перебування в «Доманово» — в наступних наших публікаціях. Дещо згодом ми також познайомимо вас із змістом наших розмов з керівниками області, міста Ковеля і Ратнівського району, з роботою підприємств, які відвідали. Гадаємо, ці розповіді стануть цікавими не лише для волинян.

Прощаючись з чарівним волинським краєм, ми заїхали в Замшанське лісництво Ковельського держлісгоспу, яке багато років успішно очолює справжній майстер своєї справи Михайло Михалевич. Такі доглянуті ліси, як у нього, мало де побачиш. Бо як ми не пишалися б волинськими хліборобами, але обличчя нашого краю все-таки визначають не пшеничні лани, а його зелені бори, діброви та гаї. Недарма в одній з пісень співається: «Ліс мені був за колиску». Тож миру і щастя тобі, зеленокоса і голубоока Волинь.

Сергій ДЕМСЬКИЙ, Володимир КОРОЛЮК, Микола ЯКИМЕНКО.

Фото Миколи ЯКИМЕНКА.