«Пришли мені, голубонько, кілька карбованців, щоб не пропасти з голоду», — писав М. Коцюбинський своїй дружині

Михайло Коцюбинський народився у сім’ї поліцейського чиновника. Імовірно, зображена в оповіданні «Подарунок на іменини» ситуація, коли батько подарував синові «екскурсію» на страту, має під собою автобіографічну основу. Однак, як і в оповіданні, «виховний» момент не вдався. Попри сімейне походження і навчання у духовній семінарії, ще зовсім юний Михайло Коцюбинський потрапив під вплив революційних ідей. І досить скоро поліцейське відомство проголосило Коцюбинського неблагонадійним і встановило за ним нагляд.

Утім, революційність Михайла Коцюбинського, як на нинішні мірки, була поміркованою. Хоча на ті часи навіть любові до рідної мови і України було досить, щоб потрапити до розряду «підривних елементів».

1863 р. Валуєвський циркуляр поклав край виданню в Російській імперії навчальних видань українською мовою і проголосив десятки обмежень щодо друку художніх творів на «малоруському діалекті». 1876 р. Емський указ заборонив ввезення українських книг з-за кордону. 1884 р. — поза законом постановки україномовних п’єс. І насамкінець: до лютневої революції 1917 року в Російській імперії не було жодної — ні державної, ні приватної — школи чи гімназії з українською мовою навчання.

...Отож зрозуміло, чому більшість українських за походженням майстрів слова нині вважаються великими російськими письменниками (наприклад, Микола Гоголь та Володимир Короленко). Навіть більшість прекрасних історичних повістей Михайла Старицького, присвячених часам Хмельницького, Мазепи, Наливайка, написані... російською мовою. А знакові в українській літературі фігури Іван Франко, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник жили і творили на території тодішньої Австро-Угорщини, де українська культура зазнавала значно менших утисків, на що, зрозуміло, були вагомі причини. Свої перші оповідання Михайло Коцюбинського також спочатку друкував лише за кордоном (на Галичині) — у журналах «Дзвінок», «Зоря», «Правда». Навіть коли до письменника прийшло визнання, і його твори стали відомі читачам у перекладах на німецьку, польську, чеську, шведську мови, в його рідному Чернігові (де, починаючи з 1898 року, постійно мешкала сім’я Коцюбинських), навіть не підозрювали, що скромний завідувач відділу земського статистичного бюро — відомий український письменник.

Здавалося б, людина, яка не побоялась заявити всьому світу про своє українське коріння, має і в побуті служити взірцем патріотизму та національної самосвідомості. Однак всі близькі знайомі Михайла Коцюбинського у своїх спогадах в один голос твердять: хоча серед чернігівських чиновників «були українці, які навіть на роботі говорили тільки українською, що в ті часи було рідкісним явищем, але Михайло Михайлович на роботі завжди говорив тільки російською мовою».

Навіть особисті листи Коцюбинського, адресовані рідним і близьким, написано переважно російською мовою. І це аж ніяк не єдиний приклад суперечливого характеру письменника.

Сучасні дослідники життя і творчості Михайла Коцюбинського не обходять увагою стосунки вже одруженого письменника з Олександрою Аплаксіною, які розпочалися 1902 року і тривали до його передчасної смерті від сухот у 1913 році. Зокрема, у дослідженні Соломії Павличко «Пристрасть і їда: особиста драма Михайла Коцюбинського» авторка не лише аналізує гастрономічні уподобання класика, який, на її думку, аж надто любив гарно поїсти, а й засуджує його за те, що Коцюбинський ніяк не міг вибрати поміж дружиною і коханкою. Мовляв, письменник так боявся конфлікту між двома жінками, що навіть заборонив Олександрі Аплаксіній приходити до себе у лікарню.

Отож, здавалося б, маємо ще один приклад знакового для біографії М. Коцюбинського конформізму, коли український письменник і патріот підкреслено спілкується лише російською мовою та наперекір власному серцю прагне зберегти видимість зовнішньої благопристойності у сімейному житті. На перший погляд любовний зв’язок 38-річного начальника відділу аграрної статистики з 21-річною підлеглою справді виглядає банальним адюльтером. І навіть якщо припустити, що це — справжня любов, то чи не чесніше було спробувати створити нову сім’ю?

Відповіді на ці запитання можна знайти в біографії письменника. Свого часу юний Михайло вступив до Шаргородської духовної семінарії зовсім не із релігійних спонукань. Просто в хлопця, батько якого вщент програвся на бігах, не було іншого шляху для здобуття освіти. А після закінчення навчання літератору-початківцю довелось вирушити Україною в пошуках заробітку. 1896 року Михайло Коцюбинський одружився з на рік старшою за нього Вірою Дейшою. Однак утримувати сім’ю він не міг. З листопада 1897 по березень 1898 року Михайло Коцюбинський працював у житомирській газеті «Волинь». Збереглися листи, які він надсилав у той період своїй дружині, яка самотужки виховувала їх однорічного сина Юрія. «Глава сім’ї» слізно прохає у дружини матеріальної допомоги, бо власник газети Коген вчасно не розраховується із співробітниками редакції. Так, у листі від 12 листопада 1897 року читаємо: «Маю ще лиш на два обіди в кишені, а тютюну нема. Пришли мені, голубонько, кілька карбованців, щоб не пропасти з голоду». Про це і в листі від 21 грудня цього ж року: «За цей лист мусиш, дитиночко моя, доплатити 4 коп., бо не спостеріг, що у мене нема марки, тільки на 5 коп. знайшов». Отож місце чиновника середньої руки у чернігівському бюро статистики вперше стало для Михайла Коцюбинського надійним джерелом коштів утримання сім’ї, в якій було вже четверо дітей. Можливо, саме в страхові втратити роботу полягає розгадка показної благонадійності письменника, який підкреслено спілкувався з колегами лише російською мовою? І чи не був цей страх однією з причин, що примушувала закоханого Михайла Коцюбинського впродовж одинадцяти років розриватися між дружиною і коханкою? Адже суспільна мораль дивилася крізь пальці на відвідини одруженими чоловіками легально існуючих будинків терпимості і утримання коханок, але не вибачила б чиновникові покинуту сім’ю.

Втім, саме період після 1902 року став найкращим у творчості письменника. А написана ним у цьому році романтична новела «Цвіт яблуні» — своєрідний гімн коханню, що зігрівало серце письменника до останнього його поруху. До речі, наперекір суворому наказу вдови письменника не приймати від Олександри Аплаксіної навіть квітів, саме сплетений її руками вінок із яблуневого цвіту поклали до труни людини, яка за життя так і не змогла зробити вибору між обов’язком і коханням.

Людям старшого віку пам’ятна картина художника В. Савіна «Ленін, Горький та Коцюбинський на острові Капрі», репродукцію якої вміщували у підручниках українських школярів. Однак насправді жодного документального доказу цієї зустрічі немає. Принаймні про неї не згадували в листах ні Максим Горький, ні Михайло Коцюбинський. Навіть в українських енциклопедіях, виданих у 80-х роках минулого сторіччя, у довідкових статтях, присвячених М. Коцюбинському, згадок про його зустріч з Леніним немає.

Хоча цілком імовірно, вони бачилися, бо в один і той саме час жили на Капрі у Горького. От лише майбутній вождь російської революції був тоді ще маловідомим політемігрантом, а Коцюбинський — письменником із світовим ім’ям, дорога якого в Італію через Львів, Краків, Відень була позначена бучними прийомами на його честь. В листах на батьківщину не балуваний у рідному Чернігові ситим життям і славою Михайло Коцюбинський пише не лише про гастрономічне розмаїття столів, а й постійну увагу прихильниць його таланту, яка, до речі, досить швидко почала його дратувати.

Утім, якщо зображена на картині зустріч справді відбулася, її учасники мали про що поговорити і крім революції. Адже всі троє були в той час таємно закохані, що разом з італійським повітрям неминуче спонукало до романтичного настрою. Та, на жаль, жодному з них так і не судилося стати дійсно щасливими в особистому житті.

Якщо знайомство Михайла Коцюбинського і Леніна справді мало місце, то його наслідки стали очевидні вже після смерті письменника. Наприкінці 1917 року сина Михайла Михайловича — Юрія за вказівкою Леніна призначили виконуючим обов’язки народного секретаря у військових справах (за нинішньою термінологією — військовим міністром) українського радянського уряду, сформованого у Харкові. 19 січня 1918 року 21-річного юнака, який лише шість місяців тому закінчив школу прапорщиків і не мав жодного бойового досвіду, призначили ще й Головнокомандуючим військами Української радянської народної республіки. Окрилений високою довірою Юрій Коцюбинський виїжджає з Харкова до Полтави, щоб налагодити зв’язок з номінально підпорядкованим йому колишнім царським підполковником Михайлом Муравйовим — тепер командуючим більшовицьким експедиційним корпусом, що діє в Україні.

Побачивши, як муравйовці грабують Полтаву, ставши свідком безжалісних убивств мирних мешканців, Юрій Коцюбинський спробував дати відсіч Муравйову. І... сам потрапив під арешт. Відтак більшовики наступали на Київ, везучи за собою в арештантському вагоні свого «Головнокомандуючого». Однак це не завадило Леніну продиктувати знамениту радіограму, адресовану «Всім. Мирній делегації в Брест-Литовську особливо»: «Влада Харківського ЦВК на Україні безспірна; призначено більшовика Коцюбинського головнокомандуючим військами Української республіки». А більшовицька газета «Правда» у номері від 25 січня 1918 року повідомляла: «У Києві вуличні бої. Українські радянські війська на чолі з головнокомандуючим тов. Коцюбинським ведуть запеклі бої, вирішивши не давати ніякої пощади кровожерливим наймитам української буржуазії».

У ці січневі дні 1918 року Сергій Єфремов через газету «Нова Рада» звернувся до Юрія Коцюбинського із знаменитим «Листом без конверта», в якому писав: «Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька. Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що очі його не бачили й вуха не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю!»