Людмила Шрамко (на знімку) виховала сироту з п’ятирічного віку, але чиновники не визнали її матір’ю загиблого шахтаря. У кожної жінки, яка втратила в шахті сина чи чоловіка, — своя сумна історія поневірянь

 

За тиждень до смерті він просив пробачення у матері

Іван Климов не повинен був працювати того фатального дня, 4 квітня 1998 року, коли на донецькій шахті імені Скочинського сталася аварія. 34-річний гірник у суботу був вихідний, але пішов відпрацьовувати за прогул. Спускався в останній кліті, яка везла під землю чергову зміну. Рятувальники знайшли його першим. Він так і не добіг до свіжого струменя і впав у загазованій виробці.

Ми розмовляємо з матір’ю загиблого гірника Людмилою Шрамко. Втім, офіційні інстанції матір’ю цю жінку не вважають. Як так? «Я вийшла заміж у 1969-му за вдівця з чотирма дітьми — п’яти, семи, одинадцяти і тринадцяти років, — розповідає Людмила Петрівна. — Їхня мати померла від раку, і діти залишилися самі з батьком. А я виховувалася в дитбудинку, дітей люблю, звикла, що навколо мене багато людей. Тому без остраху прийшла в цю сім’ю. Тим більше що після складної операції лікарі сказали, що я не зможу мати власних дітей».

Велика родина жила в одній квартирі. Глава сім’ї працював шахтопрохідником, дружина також була зайнята і ще заочно навчалася. «Я Ваню до першого класу сама відводила, і всюди мене записували як матір. До армії проводжала — у військкоматі теж питань не виникало, — продовжує співрозмовниця. — А коли трапилася біда на шахті, з’ясувалося, що я... не мати. Тому що не всиновила сина. Хіба мені хтось про це раніше казав? Я ж виховувала, не думаючи, що він загине».

У 1991-му не стало чоловіка: рак. На той час діти вже підросли і були самостійними. Через два роки Людмила Петрівна вийшла заміж знову — і теж за вдівця, на цей раз із двома дітьми. Після загибелі Івана Климова в 1998-му у соцзабезі розвели руками. І порадили матері подати позов до суду, щоб відновити права.

Розповідаючи про судовий процес, жінка плаче. «Навіть зараз мої нерви не витримують, а на суді я взагалі не могла говорити спокійно. Мені написали такий позов, у якому зробили чотири помилки. Я заплатила 50 гривень і сказала судді: «Вибачте, але якщо у вас такі вимоги, я не витримаю. На адвоката в мене грошей немає, віддайте мої документи, я піду». А суддя мені: «Ви ж будете скаржитися». — «Нікуди я не скаржитимуся, просто дуже й дуже прикро».

Суд таки відбувся, але у виплатах, рівних з іншими матерями загиблих шахтарів, Людмилі Шрамко відмовили — начебто на тій підставі, що на момент загибелі сина вона вже була заміжня за іншим чоловіком.

Зараз 66-річна мати гірника отримує 729 гривень пенсії і досі працює прибиральницею в школі: грошей не вистачає. Діти й онуки живуть у Росії. Жінка каже, що не може оплатити послуги адвоката, щоб домогтися статусу матері загиблого шахтаря. «А свідків у мене — півселища. Директор школи, дитячий лікар, сусіди — всі знають мене і Ваню». Про останні дні життя сина вона згадує так: «За тиждень до аварії він стояв зі мною, довго розмовляв і весь час просив у мене пробачення: «Мамо, пробач мені за все». «За що?» — питаю. «За все, що в житті було». Я ще думала: діти є діти. Навіть гадки не мала, що через тиждень трапиться біда, і Ваня загине».

Перша і друга дружини познайомилися на цвинтарі

— Мій чоловік загинув на шахті імені Засядька в 2007-му, — розповідає дружина Івана Василенка Олена. — Так сталося, що в шістнадцять років я залишилася без житла і без прописки. Матері немає, батько інвалід, він там якимось бізнесом займався, його обдурили, квартиру забрали. Ми опинилися практично на вулиці. Поневірялися по чужих кутках довго, потім батько зійшовся з якоюсь жінкою, і я йому стала не потрібна. А після смерті чоловіка свекруха заявила, чтоб ми з дитиною теж ішли з її квартири.

Оскільки свого житла родина загиблого не мала, молода вдова була в числі тих, хто повинен був отримати квартири. «Мені надійшов лист із міськвиконкому, де було сказано, що коли я хочу отримати житло, то повинна стати на квартирну чергу в міськвиконкомі, — продовжує співрозмовниця. — А у виконкомі за місцем проживання мені заявили: «У вас двокімнатна квартира по Ленінському проспекту». Так, але ж це квартира чужа, нас там родичі прописали. «Це не має значення, але житлова площа велика». На шахті жінку також не поставили на житлову чергу: гуртожитку у вугільного підприємства більше немає. Вдові дали на руки гроші, яких вистачило на житло на околиці — без газу, без гарячої води і опалення. «Жити я там не можу, тому що всю зарплату — 800 гривень — віддаватиму за проїзд. Немає нормального садочка, школи, нічого, — скаржиться жінка. — Зараз живемо в квартирі родичів, у своїй не можемо».

Чотирирічний Павлик тяжко пережив смерть батька. «Із татом у них був дуже сильний зв’язок. Коли той загинув, у перші дні син був сам не свій. Весь час чекав, коли батько прийде з роботи. Хтось стукає в двері, а він кидається: «Тато, тато!» Ми залишилися самі на всьому світі», — невесело підсумовує Олена.

Горе познайомило і зблизило першу і другу дружин гірника. Вікторія Сизоненко, перша дружина, каже, що непогано було б, якби одразу після аварії родичам загиблих роз’яснили їхні юридичні права. «Люди просто не знають, на що вони мають право. Та й соромно казати, що тобі потрібна квартира, в такий момент, коли чоловік чи син ось-ось був живий. А потім уже пізно: протокол склали і підписали». Вікторія поскаржилася, що минулого року не змогла отримати пільгову путівку для оздоровлення свого сина Костянтина. «Я попередила, що нам підходить лише серпень, тому що після дев’ятого класу хлопець збирався тримати вступні іспити, — розповіла моя співрозмовниця. — У травні зателефонували з лікарні: мовляв, у вас термінова путівка на 2 червня. Як так? І більше ту путівку я не бачила. Прочекали все літо, але нічого не отримали. А цього року сказали: за віком дитина вже не проходить. Хоча коли я обурилася і сказала, що ставитиму це питання на зустрічі з міністром, заметушилися, навіть додому прибігали».

Але найдешевший варіант оздоровлення шахтарських дітей — на дачі неподалік від Донецька. Як на біду, цього року сезону Донецька залізниця скасувала два рейси дизель-поїзда до Іловайська і в зворотному напрямку. Тепер люди, які годуються з городів, сушать голови, як діставатися на ділянку і назад.

Коментар

 

Людмила Полякова, голова Асоціації родин загиблих шахтарів Донецької області:

— Сьогодні родина загиблого гірника, яка має одну дитину, отримує 544 гривні на місяць. Якщо дітей двоє — 652 гривні 80 копійок, якщо троє і більше — 816 гривень. Чому так несправедливо? Хіба там, де дітей двоє—троє, потрібно менше зошитів купувати, ліків чи штанів? Потрібно встановити одну суму на кожну дитину, незалежно від їх кількості в родині. І ще одне: нещодавно до асоціації звернулася мати загиблого гірника з Тореза. У 25-річного шахтаря залишилися молода вдова і восьмимісячна дитина. Але так склалося, що загиблий працював не на зареєстрованому вугільному підприємстві, а на копанці. Легального стажу роботи — півтора року. Такі родини не мають права на жодні соціальні виплати, але потрібна хоча б соціальна пенсія. Проблема виникає і там, де загиблий гірник був оформлений, але має менше п’яти років стажу. Родини потребують повноцінної реабілітації. Це повинні бути центри при Фонді соціального страхування від нещасних випадків на виробництві, і програму держава повинна фінансувати окремо. У таких центрах могли б надаватися медичні, психологічні і соціальні послуги як потерпілим шахтарям, так і їхнім родинам.