Вони розлучилися дівчатами, а зустрінуться глибокими бабусями. У них на двох — шестеро дітей, є онуки і навіть правнуки... Вони пережили колективізацію, голод і війну... В їхньому житті було багато зустрічей: приємних і не дуже. Останні 67 років вони жили по різний бік океану і не знали, що головна зустріч — попереду. 12 червня зі Сполучених Штатів Америки в Україну має прилетіти 85-річна Євгенія Яківна Кавчак, щоб зустрітися з 87-річною сестрою Меланією Яківною Бабенко. Про те, що вони досі є одна у одної, сестри дізналися лише декілька місяців тому.

 

У службі розшуку Товариства Червоного Хреста України визнають, що ця зустріч унікальна. А там знають, про що кажуть. Як розповіла голова служби розшуку Ірина Юріївна Царюк, з 1992 року, коли було створено службу, її співробітники розглянули 700 тисяч звернень. Нині в архіві зберігається 179 тисяч завершених справ. 83 тисячам громадян Червоний Хрест допоміг в їхніх пошуках. А в 7 тисячах випадків вдалося допомогти у возз’єднанні родин, які втратили зв’язок за часів Другої світової війни. Більше 11 тисяч громадян і України, і за її межами отримали відомості від своїх рідних — Послання Червоного Хреста. Але що більше часу минає від завершення війни, то важчий пошук. Довоєнне покоління відходить... На жаль, але це — правда життя.

— Ми вже втратили будь-яку надію, — розповідає чоловік Меланії Яківни Іван Афанасійович Пархоменко. — Ми написали заявку до Червоного Хреста ще 2001 року. Шукали й до того, але все марно. Років з чотири тому вирішили звернутися до передачі «Жди меня». І теж нічого... Торік під осінь дружина вже казала мені: «Йди забери з Червоного Хреста заявку». Аж тут нам телефонують і запитують: «У разі, якщо Євгенію Яківну знайдуть, чи можна їй дати вашу адресу?» Звичайно, можна. Знову чекаємо...

— І раптом лист, — приєднується Меланія Яківна. — Я спершу чомусь подумала, що то з Польщі. Бачу, адресу написано латиною. Попросила сина, щоб глянув. А він і каже: «Мамо, це з Америки». Як прочитала листа, то що зі мною сталося, й переказати не можу: я і ридала, і реготала...

«Дорога сестро, я дуже задоволена і маю надію, що ми побачимося. Але щоб бути певною, що ти моя сестра, напиши: де ми родилися, імена братів і рік народження. А тоді немає жодних причин, щоб ми не зустрілися. Схочеш приїхати до мене, або я до тебе... Зустрінемося і поговоримо про наше минуле і майбутнє. Міля, як ти маєш телефон, то напиши мені».

— Ага, думаю, «наших братів». Отже, це таки ти, якщо знаєш, що у нас були брати. Вже після першого листа я була впевнена, що це Женя.

Боярське літо

Народилися сестри в селі Журжинці Лисянського району тоді Київської, а нині Черкаської області. Батько, Яків Романович Бабенко, був чиновником. Служив у Лисянці на різних постах, головував у суді. Землі мав не багато, але господарство вів культурно. Приміром, перед самою колективізацією збудував для худоби повітку: кожній тварі — свій відсік. І хоч сім’я жила у старій хаті під соломою, повітку він накрив новенькою бляхою. Одне слово, примітна була повітка... До речі, нову владу Яків Романович прийняв усією душею. Тому, коли його попросили впустити на своє подвір’я колгосп, він ще й світлицею поступився — для контори. Яків Романович був людиною грамотною, тож його обрали головою комнезаму. Отак і сусідували в одному домі: сім’я з п’ятьма дітьми і контора. Але... не всі повірили у відданість Якова Романовича. Мовляв, і за старої влади добре жив, і за нової прилаштувався. А він був людиною гордою. Плюнув на все: кинув і свій колгосп, і сім’ю і подався на Донбас. Вже звідти його привезла додому мама Олена Романівна — пухлого. Водянка.

Тепер вони вже жили в чужій хаті. Тепер вже вони переконалися, що голод не тітка. Бо тітка в біді не кине. Євдокію Романівну, мамину сестру, що жила в Києві, Меланія Яківна називає рятівницею. Це вона пересилала сестрі голки, пакетики з фарбою, щоб та могла їх виміняти на мисочку зерна. А як голод стало не сила терпіти, забрала сестру з родиною ближче до Києва. У Боярку.

— Оце літо (мабуть, то був 1932 рік) ми пережили так, що й досі в грудях болить, як згадую, — каже Меланія Яківна. — Мама влаштувалася провідницею на залізницю. А ми залишилися з батьком удома. Старшому братові Миколі було 15, а ми четверо — ще зовсім малі: я (1922 року народження), Женя (1924-го), Аркадій (1927-го) і Василь (1928-го). І всі йшли в радгосп працювати. У Миколи була серйозніша робота, а ми малюки — пололи озимину. Пам’ятаю, пройдемо гони поля, і всі поснули, прикипіли до землі... Бригадир — дівчинка років 15 — поки нас, малечу, розколотить, поки підніме... А йшли за харчі: на сніданок була бурда із капустою (не чищена, не мита, з хробаками). На обід — та саме бурда і грудочка пшоняної каші. На вечерю знову бурда і 100 грамів хліба. Микола отримував, здається, 300 грамів. Отак ми заробляли свої харчі. І хлібчик той не їмо, несемо хворому батькові. Але ж їсти хочеться! Добре, як попадеться окрайчик, то його не так общипаєш. А як серединка, то крихту береш у рота і смокчеш. І так приносимо татові ті общипані шматочки, а він ридає. А ми думаємо, що це він плаче, бо ми такі общипані кусочки принесли. І самі плачемо і обіцяємо, що завтра вже не будемо общипувати хліб... А як неділя, то йшли у ліс шукати сунички. Це був недільний харч... Отаке в нас було літо у Боярці.

Далі так жити було не можна. І тьотя вирішила прилаштувати всю малечу до дитячих будинків. Євгенію відправили до дитбудинку в Погребище, а Меланію — у притулок на станції Чубинськ. Вже там вона отримала звістку, що тато помер... Після дитбудинківської семирічки Меланія Яківна перебралася у Київ до тьоті і мами. І десятирічку вже закінчувала в залізничній школі № 5. Вчилася дуже добре. Тож з атестатом в золотій рамці 1941 року вступила до Київського університету на російське відділення філологічного факультету. До речі, вивчати російську порадила практична тьотя. Мовляв, з російською зможеш знайти роботу в усьому Радянському Союзі.

Пішла Женічка, і не стало її

Усіх своїх діток (крім найстаршого Миколи, який подався до Ташкента) мамі вдалося зібрати тільки перед війною. А як почалася війна, голод наздогнав сім’ю і в Києві. Цього разу вирішили шукати порятунку на батьківщині. До Журжинців добиралися пішки (200 кілометрів). Поселилися у вільній хаті. Жити було легше, ніж у голодному Києві. Але почалася нова напасть: вербування на роботу до Німеччини.

— Якось мама й каже: «Не можу я вже вас уберегти від вербування. Треба, щоб одна з дівчат поїхала у Київ», — згадує Меланія Яківна. — Але хто? Я у мами була захисницею. Як треба про щось домовитися, то йшла я, бо мама одразу слізьми заливалася. Постановили, що поїде Женя. Але як їй дістатися до Києва? Кругом німці, документів нема. Тож вирішили, що відправиться вона ніби як завербована, а там у Києві втече до тьоті. Женічка погодилася. Тільки я її попереджала: «З речей нічого не бери, бо з речами не втечеш». Як потім вербували мене, то я йшла, як стояла. А як хто запитував, де речі, відповідала отак цинічно: «А навіщо вони мені. В Богуславі дадуть хліб і ковбасу, а в Німеччині я на себе зароблю». Але Женя не схотіла слухатися: «То ж Київ, не село. Там у лахах не походиш». — «Ну то, — кажу, — коли що, кидай речі». А той, одяг, чесно кажучи, все, що було». Женя і тут не погодилася: «Ні, — каже. — Не покину».

Одне слово, поїхала. Коли це прийшла звістка, що Женя втекла. Сім’я радіє, чекає на листа. І лист прийшов. Тільки не з Києва, а з Німеччини. Більше половини листівки було закреслено цензурою. А те, що вдалося прочитати, Меланія Яківна і досі пам’ятає дослівно: «Вдень за роботою, а вночі за сльозами світа не бачу».

До речі, Меланію Яківну на роботу в Німеччину вербували разів з чотири. І тікала, і з поїзда стрибала. «Пам’ятаю, як перший раз завербували, та привезли до Києва, йдемо ми колоною до табора, що був десь на Львівській площі. І на Євбазі (нині площа Перемоги) зустріла я колишню землячку. До слова, колону супроводжував наш журжинський поліцай. Непоганий був чоловік, добрий. От ця моя землячка підходить до нього і просить: «Відпусти дівчину до мене додому. Нехай помиється, перевдягнеться». Він і відпустив. Як залишилися ми удвох, як почала вона розказувати, які страшні листи приходять від людей, в якій неволі вони живуть. Одне слово, пішла я не до неї, а до своєї тьоті. Стали ми думати, як утекти і роздобути якогось документа. Вирішили: треба, щоб комісія мене забракувала. А тьотя була лікарем. І вирішила вона обпалити мене кислотою. Залишила тільки ті місця, які сукня не прикривала. Але ж і боліло! На ранах полопали всі пухирі».

На комісію Меланія Яківна пішла саме такою, як ви бачите її на знімку: у тій саме сукні, з такою саме зачіскою. Навіть сумочка та сама. Але в той день у сумочці лежав документ з Богуслава, що вона пройшла першу медичну комісію, яка визнала її придатною для роботи в Німеччині. А у натовпі вже ходили чутки: що у кількох підлітків визнали штучне пошкодження і під конвоєм погнали в невідомому напрямку... Одне слово, виставила Меланія Яківна наперед свою сумочку (а там зібрали сільську молодь, вона з-поміж них таки виділялася) і: «Пропустите, пропустите». Пропустив навіть поліцейський. «Зайшла я за ріг, а стояти не можу. Тисячі голок у підошви шпигають. Трохи отямилася і знову повернулася до тьоті. Кажу, доведеться вертати додому без документа». Пожила у неї, поки не позаживали рани, і пішла у Журжинці. Оце так я перший раз повернулася. Потім ще кілька разів тікала. А Женічка один раз пішла, і не стало її».

Щоб врятуватися від вербування, довелося Меланії Яківні вийти заміж. Як сама вона згадує, то був такий шлюб, що не він їй, ні вона йому не були милі. Але двоє хлопчиків (Льоня і Толя) в тому шлюбі народилися. Після війни Меланія Яківна забрала дітей, хвору маму і переїхала до Києва. Відновилася на філологічному факультеті (тільки цього разу педінституту, українське відділення заочної форми). Познайомилася з чоловіком Іваном Афанасійовичем, з яким разом уже майже 50 років. І стало у них уже четверо дітей. Як жартує Іван Афанасійович: твої, мої і наші (наш — це наймолодший Сергій). Усе життя Меланія Яківна пропрацювала педагогом: викладала українську мову і літературу в школах №135, №54 і №41... Отак у клопотах проходило життя... По цей бік океану.

Потойбіччя

А по той... Як закінчилася війна, з Німеччини почали повертатися остарбайтери. Журжинські дівчата розповідали, що працювали недалеко від Жені, і що їй було дуже погано в хазяїв. Вона тікала, її розшукували з собаками, повертали. Під кінець війни місцевість, де працювала Женя, бомбардували. Очевидці казали, що від тих місць каменя на камені не залишилося... Але Меланія Яківна не хотіла вірити, що Жені немає. Вона продовжувала пошуки. Єдину листівку від сестри після війни забрали до Лисянського райвідділу міліції. По пам’яті, здавалося, що містечко, звідки надійшла листівка, називалося Вюрцбург. Пізніше в якійсь із газет Меланія Яківна побачила назву Вюльцбург. Тому в заявці до Червоного Хреста вона вказувала дві вірогідні назви міста.

Провідний спеціаліст відділу розшуку Людмила Миколаївна Обухова, до якої в роботу потрапила заявка, згадує, що в ній було так мало інформації, що вона більше скидалася на чистий аркуш паперу. І було зовсім не зрозуміло, де починати пошук. Проте пошук розпочався... Іван Афанасійович зізнався, що тільки тепер, коли подружжя дізналося, як склалося життя у Жені, стало очевидно, яку колосальну роботу провів Червоний Хрест. Адже Євгенія Яківна так само, як і її сестра, двічі виходила заміж, а отже, змінювала прізвище.

Ось другий лист, який надійшов з Америки: 

«Добрий день, дорога сестричко. Лист від тебе отримала. Не могла читати, бо мої очі заливало слізьми... Мусів прочитати для мене Богдан (чоловік. — Авт.). Дорога сестричко, я дуже задоволена, що ми знайшли одне одного. Радше сказати, дякую тобі, що ти мене знайшла. А в Німеччині мені не було добре. Працювала тяжко від схід сонця до темної ночі. Навіть у неділю. Вони всі пішли до церкви, а я мусіла дати коровам. Подоїти їх. А їх було 16. По закінченні війни я була в таборі і там вийшла заміж. Придбала двоє діточок. І він не був добрий ні до мене, ні до дітей. І я рішила взяти розвід. По закінченні війни я не думала податися додому, бо чутки ходили, що нікого не пускали додому, а тримали в таборах. Я хотіла виїхати з Німеччини якнайскоріше. Перше думала їхати до Австралії, але поки дістала розвід, до Австралії більше не брали самотніх жінок з дітьми. Після я мала нагоду поїхати до Америки і тут вийшла заміж за Богдана. Маю від нього дочку, яка називається Надія...».

Тепер у Євгенії Яківни прізвище Кавчак. Її чоловік родом з Галичини. В сім’ї зберігають українську мову і традиції. Молодша донька Надія планує приїхати в Україну разом з мамою. До речі, з однією зі своїх племінниць Євгенія Яківна вже бачилася. Дочка найстаршого брата Миколи (нині покійного) вже десять років працює в США. У День Перемоги вона вперше зустрілася зі своєю рідною тіткою. На зустріч у Бориспіль збирається і брат Аркадій. Нині він мешкає з родиною у Дніпропетровську. Йому 82 роки, і як каже Меланія Яківна, брат дуже хворий. «Ми йому дзвонили, кажемо, давай ми до тебе приїдемо. А він: «Ні. Я — до вас!».

Отже, 12 червня в аеропорт «Бориспіль» поїде велика сім’я. Євгенія Яківна відкриватиме для себе новий світ: світ віднайденої родини.

Замість епілогу

Щотижня у службі розшуку Товариства Червоного Хреста України реєструють майже 300 листів. Кожен лист особливий, і водночас вони дуже подібні. Бо саме служба розшуку часто стає останньою надією для розлучених сімей. Для тих, хто ще не втратив таку надію, повідомляємо адресу служби: 01004, м. Київ, вул. Пушкінська, 30, тел. (044) 235-10-96. e-maіl: tsredrcro@carrіer. kіev. ua.

Фото Сергія КОВАЛЬЧУКА.