Але не для споживачів. Вартість молокопродуктів для багатьох стала недоступною
няте з порядку денного питання останньої сесії Хмельницької обласної ради про внесення змін до річного бюджету, здавалося, не мало жодного стосунку до того, яке молоко п’ємо, почім купуємо сир та масло, і що на цьому заробляють власники худоби. Але щойно заговорили про те, кому і скільки коштів ще потрібно, аграрії одні з перших підняли руку. До того ж проблеми молочної галузі стали на чільне місце.
Для кого гроші?
Труднощі молочної та тваринницької галузі вже не один рік не сходять з уст селян. Та й переробники постійно скаржаться: зменшується стадо, міліють молочні ріки, конкуренція серед заготовачів така, що просто з рук рвуть повні бідони. Пригадується, щоб заохотити здавачів, виробничники хто ціну піднімає на кілька копійок за літр, хто приймальні пункти облаштовує, хто навіть доїльні апарати і холодильники дарує господарям, котрі тримають по кілька корів.
Де тому молоку братись, якщо тільки з минулорічного червня кількість худоби в краї зменшилась більш як на десять тисяч голів. Тепер і у господарствах, і в приватних стайнях залишилось 167 тисяч корів. Для порівняння: були часи, коли це стадо в області дотягувало до мільйона.
Тепер же, якщо вірити тому, що і молока стало менше, і сировина дорожчає, начебто є причини для пояснення того, чому так дорого коштує молочна продукція в магазинах. Але раптом з’являється зовсім несподівана цифра. Виявляється, за річної норми споживання у 380 літрів на людину, подоляни виробили по 462 кілограми на кожного. А це означає, що і молочних продуктів ми мали б наїстись досхочу, і ціни на них повинні були не зростати. Як тут не погодитись із головою облради Іваном Гладуняком, котрий під час сесії не втримався від коментарю: «Якщо в області є перевиробництво молока, то який сенс підтримувати його виробників? Виходить, одні приватники дають сировину, інші приватні підприємства виробляють з нього продукцію, то хто ж отримує прибутки? Теж приватник? Якщо мова йде про бізнес, то чому його потрібно підтримувати з бюджету?»
Справді, кого дотувати за державний кошт і для чого? Адже потужні підтримки, на які пішли мільйони гривень, так і не зуміли втримати молочне стадо. А хто із покупців пригадає про зниження ціни на молочний товар хоча б на кілька копійок? То чи така вже бідна і безперспективна молочна галузь, як про неї заведено говорити?
Молочна ріка — гривневі береги
Офіційно молочна переробна галузь вже давно не вважає себе багатієм. Як свідчить багаторічна статистика, середня рентабельність молокопереробних підприємств краю коливається від п’яти до восьми відсотків. Правда, фахівці галузі добре знають, що тверді сири завжди були надприбутковим продуктом. Саме завдяки їм на багатьох заводах перекривали збитки від випуску, скажімо, масла чи іншої молочної продукції.
Крім того, переробка не пропустила жодного підвищення цін на свій товар. Тож, врешті-решт, навіть молоко і кефір перестали бути дешевими продуктами для найбідніших, не кажучи вже про інші молочні делікатеси, котрі пенсіонерам та людям із низькими статками стають дедалі менш доступними. Якщо зіставити все це, то мимоволі запитаєш: де правда про молоко, а точніше, про його ціну?
Хіба повіриш у збитковість виробництва, якому вигідно посилати своїх заготовачів за сотні кілометрів? Скажімо, на Хмельниччині давно «п’ють» із молочних джерел щонайменше шість сусідніх областей. І хоча точної статистики немає, проте кажуть, що за кілька останніх років вивіз молока з області збільшився із 30 до 100 тисяч тонн на рік. Хіба не означає це, що молочний бізнес не тільки не занепадає, а шириться і процвітає.
Навіть Хмельниччина, котра так і не змогла зайняти лідируючі позиції на молочному ринку країни, все-таки зберегла доволі потужну сітку молокозаводів. За останній десяток літ лише три з них не зуміли впоратися із фінансовими труднощами і змушені були зупинити свою діяльність на відміну від цукрових, які пережили масове закриття. Півтора десятка молочних, сиро- та маслоробних підприємств все-таки працюють, тримаються на плаву. Якщо хвилі молочної ріки і виносять на берег гривні, то осідати вони мають саме там.
Зрештою, і великі молочні ферми не нарікають на ціну. Керівники потужних господарств не приховують, що живу копійку щодня їм приносить саме молоко. За яке платять до двох з половиною гривень за літр.
Єдиний, хто випадає із цього ланцюжка, — це селянин. Хоча б як натрудився, кому б здавав, а добитись ціни, більшої від 1,2 гривні за літр поки що йому не вдається. Навпаки, «велике» літнє молоко збиває ціну до гривні. А це означає, що навіть з двома коровами у хліві мало хто заробить тисячу гривень на місяць.
Кому — вершки, а кому — сироватка
Ось тут і починаються найбільші проблеми. Бо до дядьківського хліва не доходять жодні дотації. На його корівчину не ділиться ніякі бюджети. А ціна на його молоко — до смішного мала. І хоча саме в тих хлівах починають бити джерела, із яких потім витікає повноводна молочна ріка, ніхто не прагне захистити інтереси саме цього виробника.
— Не підтримуєте — нехай так, — вирішив поскаржитись господар із Старосинявського району, котрий додзвонився по гарячій телефонній лінії до представників обласної влади. — Але ж куди вже тиснути? Наша сім’я утримує чотири корови, щодня здаємо до шістдесяти літрів молока. Яка вже ціна не є — але це чи не єдиний заробіток для таких, як я. Але тепер з нього ще вимагають сплатити податок. Чи справедливо це?
Що тут сказати про справедливість? Вже дехто ставав свідком того, як селяни, до глибини душі ображені надзвичайно низькими заготівельними цінами, на очах у заготовачів просто виливали на землю молоко з відер. Бо як іще висловити свій протест?
Наступний крок — пустити під ніж корову. І якщо раніше це робили лише окремі господарі, тепер дедалі більше селян йдуть саме цим шляхом. Хоч як прикро, а підштовхує до цього не тільки переробний бізнес, а ще й своєрідна державна «турбота». З наступного року має вступити в силу закон про безпеку та якість харчових продуктів. Окремі його статті перекривають шлях сільській господині на ринок із пляшкою молока та головкою сиру. Мета благородна: щоб не потрапила на наш стіл неякісна продукція. Зате реалізація цієї мети лякає. Адже здати продукцію можна буде тільки на спеціальних заготівельних пунктах. А це означає, що вже там здавальник втратить свої копійки. Вдруге він втратить, коли за це саме молоко посередникам платитимуть переробники. А насамкінець втратить найбідніший покупець. Адже сьогодні, оминаючи вітрини супермаркетів, за молоком чи сметаною він іде на ринок — там найдешевше. Нові ж правила гри позбавлять цієї можливості. Тоді широкий асортимент молочних товарів залишатиме один вибір: не споживати їх.
Можливо, для декого картина виглядає надто песимістично. До того ж не завжди обіцяні закони вступають в силу у визначені терміни. Турбує інше: молочний бізнес, який приносить серйозні прибутки, і господиня, що несе відерце молока від своєї корови до приймального пункту, крокують різними шляхами. Їх інтереси не перетинаються, і плани не збігаються. Тож, якщо для одних позбутись корови означає втратити годувальницю, то для інших втрата навіть багатотисячного молочного стада лякає все менше і менше. Його успішно замінить штучна молочна продукція, котра обіцяє ще більші прибутки і ще менші клопоти.
Про інтереси споживача вже навіть не йдеться. Він і тепер дуже часто просто не може уявити, з чого зроблені апетитні на вигляд сирки, йогурти, морозиво. І все ще наївно вірить, що спред — це те саме вершкове масло. Тільки дешеве.
А проте молоко — це справді диво-продукт. Бо з нього можна і солодкі вершки, і пісну маслянку отримати. Молочний бізнес дуже вдало скопіював цю технологію, бо на одному і тому ж молоці одні заробляють шалені прибутки, інші — мозолі та тяжку працю.
Хмельницький.
Фото Андрія НЕСТЕРЕНКА.
