Нещодавно на Вінниччині, у селі Джурині Шаргородського району, відбулася презентація книжки журналіста Олександра Горобця «Родинна колиска - Джурин». Це 200-сторінкове есе в село доставили безпосередньо із Харківської друкарні «Атос», із свіжим запахом друкарської фарби. Присвячене воно подільському селу, його людям, долі багатьох поколінь мирян, які давно мешкають у цій місцині.
Журналіст і письменник Олександр Горобець тут народився і виріс. Починав свій творчий шлях у пресі Вінниччини. Трудився у «Сільських вістях», працював головним редактором буремної й опозиційної за часів президентства Л. Кучми газети «Правда Украины».
Нова книжка — третя в творчому доробку О. Горобця. До неї були — «Босоніж по битому шклу», «Свічка на вітрі». Але, як заявив на зустрічі з односельцями автор, ця для нього — найдорожча. Позаяк готувалася все життя і стосується того, що йому найбільше відоме, дороге і серцю миле — друзям-односельцям, історії життя рідного села.
Автор здійснив справжнє дослідження, розмотуючи клубок назви родинного населеного пункту, яка походить із кореня Джур. Олександр Горобець навдивовижу вміло володіє пером, хистом оповідача. Древня, сива історія в книзі живо переплітається з нинішніми днями, з родинами джуринян. Зі сторінок «Родинної колиски...» густо пахне старожитностями, але й живо озивається сьогодення.
Книжка створена на основі окремих новел із життя, які виписані автором з особливою старанністю та любов’ю. Кожен герой — справжня особистість, незважаючи на те, що це прості звичайні люди.
Окремі розділи есе Олександра Горобця мають високе громадянське звучання. Особливо це стосується взаємовідносин сільського голови колгоспу, винятково сумлінної, чесної людини і чудового господарника, і першого секретаря обкому партії.
Суть конфлікту зводилася до одного. Якоїсь сльотавої осені партфункціонер їхав до Могилева-Подільського через Джурин і зупинився біля широкого бурякового лану, де не було ні людей, ні механізмів. Ледь не з кулаками партійний чинуша накинувся на керівника господарства, обзиваючи його останніми словами за те, що він не збирає врожай. Той заперечив. Мовляв, вся техніка і люди не покладаючи рук працюють у віддаленому полі, що за сім кілометрів від села. «Тут, — казав голова, — ми за день-два зберемо врожай в останню чергу, оскільки звідси до кагатних полів цукрозаводу рукою подати. Нам украй необхідно витягнути корені з невилазних боліт віддаленого урочища...» Але чинуша зажадав одного: негайно збирай урожай біля траси, щоб не мозолив очі проїжджим і перевіряльникам...
Якщо за великим рахунком, пише в книзі Олександр Горобець, то голова міг, звичайно, по-лакейськи підкоритися манірному нехлюйству, жантильній халатності царковитих правителів. На догоду, творячи глупство, йому можна було послатися перед людьми на їх сановиту самоуправну, лицемірну волю. Заходитися швиденько збирати врожай при битій дорозі. Але, гордий і розважливий, він був не із лякливого десятка, людиною, яка знає ціну господарській кмітливості і ніколи, ні за яких обставин не гнув плебейськи спину перед держимордами. Навіть такого високого можновладного штибу, як член ЦК КПРС, депутат Верховної Ради СРСР, ким тоді був перший секретар Вінницького обкому партії.
Відтак за непокору, відмову керівника господарства починати копання буряків сльотавої осені з плантацій, які розташовані побіля міжнародної автотраси, а не з віддалених полів у важкодоступних урочищах, пихатий чинуша наказує звільнити його з роботи і викинути за межі району. Назавжди.
Із позиції сьогодення це справжнє дикунство. Але в ті партійні часи дбайливий господарник практично на чверть віку покидає село, в якому зажив доброї слави, поваги людей, і щодня 25 кілометрів уранці і ввечері долає в Шпиків Тульчинського району і назад у Джурин. У сусідньому районі він очолив міжколгоспбуд і зробив його, до речі, кращим в Україні. Але накладене великим самодуром табу не давало йому права повернутися додому, знайти відповідну роботу в своєму районі. Вже навіть тоді, коли функціонера не було не те що в Вінниці, а й у Радянському Союзі, оскільки він поїхав працювати послом. А все тому, що на високих керівних постах залишалися ним поставлені люди. Вони до останнього свого дня свято виконували вказівки. На шкоду народові України, людям...
Більше того, вже в часи незалежності України тавро «непослуха», гордівливого, амбітного господарника, яке навішали вінницькі чинуші, лякало і всіх наступних керівників Шаргородського району. Вони боялися дати добро на повернення керівника додому, в рідні краї. Аж поки це не зробили селяни Джурина. Вони якось увечері застали його дома, в Джурині. Обступили його двір, під високими черешнями та горіхами, і сказали: «Годі, брате наш, їздити поза городами. Ми без тебе тебе ж і засватали — обрали головою сільради. Завтра вранці приймай справи...»
Отож «Родинна колиска...» Олександра Горобця — це ще й гострий, характерний твір, позначений дерзновенною боротьбою за утвердження людяності, добра в сільській громаді, районі, області, державі. Це нещадне засудження пристосуванства, підлабузництва, бездумної догідливості начальству.
Переконаний, кожен, хто візьме до рук книжку, не розстанеться із нею доти, доки не дочитає її до кінця. Так майстерно і вміло вона написана, до того ж дохідливою, зрозумілою мовою.
