Найкраще в людині — від матері. Анна Будай жінкою була, як всі, простою. Та ніхто краще за неї на цілу округу не відчував людської біди. Доки могла, до старості, сама мчала на поміч туди, де її гостро потребували. Несла зі своєї хати все, чим можна було підтримати котрусь людину. Як не могла сама, казала синам: ідіть, діти, нарубайте дровець стареньким, викосіть отаву вдові. Її прохання виконували без суперечок. Ота пружина добротворення, хоч і невидима, вміє заводити не одне серце на милосердя, співчуття.
Мама в родині була головною. Вона вчила любові до роботи, навчання, а головне — до молитви. Щовечора збирала всіх на спільну молитву. У п’ятницю вона була найдовшою, бо мама відправляла хресну дорогу. Вона все читала Біблію. А діти — всюди однакові: частіше бавилися та дивилися кіно. Зате відпусти, прощі хлопці ніколи не пропускали. Спочатку їх манили мандри, пізнання світу. А затим прийшла внутрішня потреба бути прочанином, бо це — як дорога до досконалості. Ось тато теше, шліфує дошку, здавалося б, вона як оксамит, а він усе знаходить шершавинки. Уже рік, як не стало матінки. І хоч ще живе тато, 83-річний трудоголік, який досі бігає селом, мов молодий, Йосифу та трьом його братам дуже сиротливо без мами.
«Це на людях я такий, — зізнається отець Йосиф, — посміхаюся, жартую, а як лишуся сам — можу й плакати». Про що ті чоловічі сльози? Хотілося б, щоб люди були досконаліші, чистіші, добріші, а воно в житті геть не так...
«Прийшов на землю шукати не праведників, а грішників»
Так казав Христос і кликав тих, хто оступився, до храму Господнього. «Це перший раз важко наважитися переступити його поріг, — каже отець Йосиф, — а далі не зоглянешся, як не зможеш без нього. Я чиню так, як учив Христос. Мені й самому буває краще серед бомжів, в’язнів, алкоголіків. Не треба вдавати веселощі. Бо навіть на весіллях чи іменинах мені ще змолоду було важко — я б хотів уже піти, а тут забава в розпалі». Ці години волів би радше скерувати на людей, яким потрібна опора. Таких у нього — величезна родина, яка все розростається.
Помисел про чернецтво зродився, коли ще хлоп’яком пас корів. Але в радянський час від армії ніхто не відмазувався — відслужив і Йосиф. Потім закінчив два технікуми — фінансовий та поліграфічний. Одночасно навчався в підпільній Василіанській семінарії філософії та теології.
Його нестримно тягло в монастир. Опинився там у 1982-му, коли греко-католицька церква була під забороною, переслідуванням. На приватній квартирі в Стрию його висвятили на священика, він тоді ще працював у поліграфічному технікумі. Так, мабуть, ставали вояками за волю України тисячі безіменних героїв: щойно проголосивши клятву — одразу в смертельний бій. Йосиф став борцем за церкву. Уже в січні 1989-го василіянам повернули храм святого Онуфрія у Львові. «Я повністю присвятився віруючим. Праці було багато: інколи в час Великого Посту доводилося сповідати по 15—18 годин. Були дні, що мав по три похорони. І так шість повних років...»
Чернецтво — не добровільне ув’язнення, як дехто думає, а навпаки — вивільнення. Брати отця Йосифа — заробітчани, будують Москву. Хоч би там як — то рабство. А він, побувавши у трьох десятках країн за час служби в Римі, будує своє, українське. Тому щасливий. До того ж чернецтво є одним із наріжних каменів того храму, який називається духовністю народу.
Підняв понищене — будеш благословенним
Орден василіян за останній час — неповні два десятиліття — відродив уже 30 монастирів, власну школу, видавництво. Йосифу Будаю після чотирирічного вишколу в Римі, праці головним настоятелем усіх василіанських монастирів України випало піднімати святу Трійцю в старовинному Кам’янці-Подільському. Поділля — не Львів, і питання з поверненням комплексу монастиря віруючим вершилося не так легко навіть у роки незалежності. Наважившись на рішення, вже за рік влада була вражена: таких темпів відбудови, такого ретельного дотримання археологічних досліджень, що їх провів свого часу фахівець зі США Андріян Мандзій, такої культури будівництва в місті ще не бачили.
Гоніння на віру спонукає до ще твердішої віри. «І де взялася ота церква, ще вчора її тут не стояло?!» — дивувалися мешканці міста. Вона, як той ангел, відкриває двері в заповідне Старе місто, населене пам’ятками, з-поміж яких чимало храмів, а ще фундаментів знищених сталінізмом святинь. «Більше за все я в житті не любив будови, — зізнається сам отець Йосиф. — Батько був будівельником, пропадав цілими днями, зводячи хати. Він будував з дерева, мені випало ще важче — з каменю». Багато років Будай думав про те, як підняти цей храм. «Мабуть, тому Бог і вручив його мені. Спочатку було важко морально: більше доводилося думати про матеріальні справи, ніж про Бога. Потім зрозумів, що все, що ми робимо — молимося чи складаємо цеглу, — можна на прославу Господа чинити. І робочих мені Господь послав добрих, роботящих. І добродіїв багато». Дякує всім — і нікому. Бо доєднати свої зусилля до Божої справи — і є найкращою нагородою цілого життя.
На знімку: отець Йосиф Будай біля свого дітища.
Фото Петра ІГНАТЬЄВА.
