Про стан сучасної літератури в мистецьких колах не говорить хіба що ледачий. Усі в один голос твердять, що українська книга перебуває на межі зникнення, книговидавнича справа потребує державної підтримки, а письменницька праця не ціниться взагалі. За вісімнадцять років незалежності тільки й чути плач: «Література гине!», «Українська книжка на межі вимирання» і т. д., і т. п.
І хоч як парадоксально, найбільше скиглять і плачуться ті, від кого (на державному рівні) мала б залежати доля і книговидання, і — що ще важливіше! — книгорозповсюдження.
Ось рядки інтерв’ю з колишнім віце-прем’єром з гуманітарних питань, директором Інституту літератури, академіком Миколою ЖУЛИНСЬКИМ, надрукованого в «Голосі України» наприкінці квітня (25.04:
«На жаль, література і мистецтво розвиваються без особливих надій на державну підтримку. А вона вкрай необхідна. Хоча наші митці вже й не розраховують на державу. Самі шукають і благодійні кошти, і видавців, і продюсерів, відповідні агенції, фонди, аби вихопитися на простір бодай європейського оприлюднення. А має бути інакше. Передусім держава зобов’язана дбати про престиж нашої культури, яка нічим не поступається найпопулярнішим культурам світу. Про це в Україні пишуть, знають, але... не дбають...»
Хто ж вони, оті погані дяді, що про культуру не дбають? Невже крісла міністра культури України, в якому сиділи Іван Дзюба та Богдан Ступка, чи крісла віце-прем’єра з гуманітарних питань Миколи Жулинського виявилось замало для розв’язання проблеми? Чи цього не видно з крісла теперішнього першого віце-прем’єра, члена Національної спілки письменників України Олександра Турчинова?
Ви тільки задумайтесь: письменники Олександр Мороз, Дмитро Павличко — не останні люди в українському політикумі. А, крім них, ще майже сотня письменників побували в депутатах та на найвищих, ключових посадах у державі.
Підкажіть, будь ласка, на яку ще купу глини вас треба висадити, шановні, щоб ви не тільки бачили, а й щось робили?!
А ви кажете про європейський простір.
Воно, звісно, хочеться в Європу, бо місцеві українські обшири для людей із владного Олімпу затісні. Тим часом ніхто з державних очільників навіть пальцем не поворухнув, щоб ту ж саму українську книжку зробити доступною для простого українця насамперед у себе дома, щоб її можна було й видати, й придбати хоча б у Києві, не кажучи вже про райцентри і села.
Зате зі статистикою у нас усе гаразд. За даними Книжкової палати в Україні в 1980 році видано 9061 назву книг, а в 2007 — 17987, тобто тепер — майже вдвічі більше. З тією лише різницею, що в 1980 році в Україні за середній тираж прозової книжки вважали 65000 примірників, сьогодні ж — 1000, поезія, відповідно, 8000 тоді й 150—200 примірників сьогодні.
Переважна більшість книговидавців займаються не видавничою справою у класичному розумінні (робота з автором, друк, реалізація тиражів), а імітацією видавничої справи. Бо й справді: значно легше підготувати рукопис і видрукувати мізерний наклад книжки за авторський чи спонсорський рахунок, відкусивши від того рахунку свою частку, ніж на власний ризик вкладати кошти, платити гонорар автору, займатись рутинною справою реалізації книги і лише потім (за умови, що пощастить) рахувати прибутки.
Це не завжди розуміють не тільки рядові автори, а й спілчанський генералітет — письменники-депутати, які майже за два десятиліття незалежності так і не змогли розрулити ситуацію і своїм зволіканням тільки сприяли занепаду книгорозповсюдження.
На більшість із них ошатно виданий томик власних віршів чи прози діє як на курку щойнознесене яєчко: кудкудакають та радіють, організовують на себе рецензії в пресі та пропагують на телебаченні, влаштовують презентації, хоч тираж видання зрідка перевищує тисячу примірників, а коли друкують п’ять тисяч (за сьогоднішніми мірками, це масовий), то зазвичай уся ця друкована продукція залягає як не в стінах самих видавництв, то в підвалах чи гаражах Спілки письменників, або на дачах у тих самих авторів.
І не тому залягає, що книжки погані, а тому, що розірваний зв’язок між ланками «автор—видавець—книготоргівля—читач».
На цьому ґрунті зростають бутафорні видавництва, видавці-грандоїди, які не талановиті твори шукають, а товпляться в чергах за держзамовленнями, попутно підхарчовуючись виданнями за спонсорські чи авторські гроші. А разом з ними сформувався новий вид — декоративні письменники, тобто ті, навколо яких створено багато галасу, хоч їх майже ніхто не читає, бо твори видрукувані мізерними тиражами.
Утім, чи варто дивуватися, коли навіть наші доморощені класики й можновладці видаються на кошти спонсорів.
Кілька днів тому мені зателефонувала схвильована дружина патріарха української літератури Анатолія Дімарова:
— Ви слухали радіопередачу «Суботні зустрічі», прямий ефір на каналі «Культура»?
— Так, а що?
— Ви звернули увагу, як радіослухачка дорікнула, що Іван Драч та Іван Дзюба видали книжки за рахунок фонду Кучми, того Кучми, який з сім’єю приватизував пів-України.
На що Іван Драч відповів: «А ви скажіть, хто приватизував другу половину, то я попрошу грошей у нього».
Що це — сумний жарт чи, може, всеїдність забронзовілого класика?
Тим-то й тривожно на душі, коли шукають спонсорів на видання власних творів (читай — ідуть жебракувати) державні мужі, письменники Герої України Іван Драч та Іван Дзюба, оті Герої, що були в перших лавах під гаслом «Україна без Кучми».
Невже так швидко їх прикормили?
Багаторічні спостереження засвідчили, що роль депутатів-письменників у Верховній Раді досить своєрідна, що якби їх там не було, то того ніхто з мистецького люду і не помітив би. Вони беруть участь у роботі над законами про що завгодно, від закону про металобрухт до закону, що захищає кажанів, їм тільки стабільно не вистачає духу на законодавство на захист культури.
І наостанок про таке:
Жив у Києві поет. Чи геніальний, чи блаженний — того ніхто не відав, просто трохи дивакуватий, бо ходив у пом’ятій одежі, в сорочках з обірваними ґудзиками, у черевиках з шнурками різного кольору, а в його квартирі (те видно з вулиці) віконна рама була заткнута подушкою.
До того звикли, того не помічали, бо що з нього взяти? Одне слово — поет!
Аж раптом... став депутатом!
— Ну, все! — загули сусіди. — Тепер і вікно йому засклять, й штанці випрасують... А, дасть Бог, щось і для громади зробить, скажімо, ворухне пальчиком — і ліфт у під’їзді відремонтують, бо ж сам пішака на верхотуру ходить.
Чекали рік, другий, третій, аж поки... наш поет-депутат одержав нову квартиру на печерських пагорбах.
Подушка у віконній рамі ще довго стирчала, аж поки її не викинули на смітник нові господарі.
Таке в нас вікно в Європу.
Павло ЩЕГЕЛЬСЬКИЙ, член Національної спілки письменників України з 1974 року, лауреат премії імені Остапа Вишні.
