Напередодні свята, коли підготовка до нього була ще в самому розпалі, зетелефонувала давня подруга: «Ми йдемо забирати дитину». «Яку? Звідки? Як забирати?» — засипала її запитаннями. Я знала не тільки про її давню мрію мати дитину, а й про те, як нелегко було наважитись взяти її з притулку. Завжди знаходились якісь зовнішні причини: де жити, де знайти кошти, як на це подивляться близькі... Але ми обидві підсвідомо відчували, що до такого серйозного кроку вона просто не була готова внутрішньо, тому й рішення не було прийнято. І раптом...

 

Спочатку було свято

За кілька хвилин розмови все з’ясувалося. В області оголосили благодійну акцію «Подаруй радість дитині у родині». Суть її не в маленьких кондитерських радощах, нових іграшках і одязі, а у тому, що напередодні свят кожна родина, яка представила мінімум документів — заяву, паспорт, характеристику — може взяти на вихідні дитину з притулку. Відважитись на такий крок організаторам було непросто. Пригадую часи, коли навіть зробити подарунок такій дитині було надзвичайно проблематично, бо виникала низка санітарних та інших формальностей, котрі начебто стояли на охороні здоров’я та безпеки малюків. Про те, щоб вивести їх за межі дитячого будинку сторонній людині, і мови не могло бути. Тож знадобились справді революційні перетворення у свідомості чиновників, щоб дати дорослим можливість подарувати радість, а дітям — прийняти її.

Перший подарунок був зроблений на Різдво. Тоді 36 родин зголосилися взяти участь в акції, і понад півсотні дітей-сиріт та позбавлених батьківського піклування змогли провести новорічні та різдвяні свята у домашньому колі.

Подія виявилась настільки насиченою емоціями з боку всіх учасників, що повторити її вирішили і під час Великодня. Дехто з дітей відправився у вже знайомі родини. Для когось вихід за казенні ворота був першим. Акція мала б зачепити всю область, але із подарунком пощастило далеко не всім дітям. У деяких районах не знайшлося жодної родини, котра б запросила до себе маленького гостя. А от для вихованців Ямпільського інтернату, що в Білогірському районі, все мало інакший вигляд. Тут вирішили робити подарунок не для обраних, а для всіх, тому на свята віддали всіх вихованців. Тих, кому «не вистачило» родин, запросили до себе в гості співробітники закладу.

Із притулку, що розташований в обласному центрі, сімнадцятеро вихованців роз’їхались по нових сім’ях. Але для півсотні дітлахів з цього дому родин так і не знайшлося. Поки що.

...Коли шестилітню Юлечку привели до кабінету директора, щоб познайомити із тьотею, яка хоче її забрати, в дівчинки на очах з’явилися сльози. Вона звикла до цього дому і свого світу в ньому. Їй тут не просто все звичне і знайоме, а багато що сприймається як даність, в якої не може бути альтернативи. Адже для дітей, котрі одразу із пологового будинку потрапляють в будинок маляти, а звідти у трирічному віці в інтернат, нічого іншого просто не існує.

З Юлею, щоправда, ситуація інша. У неї є і батько, і мати, і ще четверо братиків, котрі виховуються в іншому інтернаті. І батьки начебто не хронічні алкоголіки, наркомани чи ув’язнені, як це частенько буває. Тато навіть працює, має постійні заробітки. Та біда в тім, що батьківський інстинкт, котрий мав би підказати, що дітей треба якщо не любити, то хоча б потурбуватись про те, щоб вони були нагодовані і одягнені, так і не прокинувся. При живих і працездатних батьках вони були кинуті напризволяще, тому й було прийнято рішення про позбавлення батьків їхніх прав.

Юля всього цього не знає, і своїх батьків, і навіть братиків майже не пам’ятає. Щоправда, всім своїм новим знайомим одразу розповідає, що її мама і тато живуть в Америці, і вона літала до них літаком.

А потім воно закінчилось

Біленьке личко, чорні бровки і губки бантиком. І щоб розумненьке, кмітливе, але слухняне. І щоб здорове, і, не дай Боже, якихось спадкових хвороб і звичок. І щоб маленьке — так швидше звикне. І ще... щоб дівчинка.

Це одні з найпоширеніших вимог, котрі доволі часто висувають претенденти на батьківство. Остання чи не найголовніша, і пояснення їй знаходиться дуже швидко: хто ж, як не дівчинка, в старості догляне та подасть склянку води.

Чого гріха таїти, ця психологія дуже довго була панівною, коли мова заходила про всиновлення дітей. Кажу це без будь-якого осуду чи моралізаторства, бо, врешті-решт, хто може повчати родину, котра все-таки наважилась на такий крок? А в результаті виходило, що шанси на родинне життя мали лише кмітливі, гарні, добрі, працелюбні... Уже з того, хто і як підбирає дитину, можна судити, для чого це робиться, переконані співробітники дитячих закладів.

Пригадуються численні дискусії про те, що непатріотично віддавати українських дітей за кордон. Але водночас вихователі в один голос свідчать: усиновителі — іноземці й українці — помітно різняться. Не мовою і статками. А ставленням до дитини. Приїжджі батьки не звертають увагу ні на зовнішність, ні на серйозні вади здоров’я. Здебільшого вони беруть дитину для того, щоб дати їй шанс на спокійне і повноцінне життя. Натомість дорослі українці нерідко шукають точно такий само шанс, але для себе. Тільки протягом першого кварталу в області було всиновлено двадцятеро дітей. Лише половину з них — українцями. Причому нові батьки, як правило, хотіли взяти малюків від одного до трьох років, зрідка — від чотирьох до шести.

...Американські батьки — це не вигадка. Серед дитячих притулків тепер і справді існує практика обміну дітьми. Так завдяки дружнім зв’язкам у Німеччині змогли побувати вихованці головчинецького інтернату. А малюки із Хмельницького і справді гостювали в заокеанських родинах. Юлі найбільше запам’яталось те, що всі там спали в окремих кімнатах. І ще в домі був великий холодильник, в якому повно всяких харчів. Тато, мама і новий братик теж були дуже хорошими, і вона пообіцяла, що стане їхньою. Але тепер вона може піти до виховательки і попросити, щоб поміняти ту маму на цю нову тьотю.

Яка мама наймиліша

Якщо дорослі можуть вибирати собі дитину, то чому б і дітям не вибирати собі маму? От тільки чи не через те, що вибір їх доволі обмежений, вони легко погоджуються на зміну кандидатур. А давня байка про те, що найрідніша — наймиліша, для багатьох так і залишилась лише міфом.

Свого часу в області була проведена акція, яка мала на меті повернути дітей із сиротинців біологічним батькам. Ціла низка благодійних та державних організацій за підтримки ЮНІСЕФ взялися за цю роботу. Причому не просто вмовляли забрати додому свою дитину, а готували батьків до цього кроку. Хтось проходив психологічні тренінги, комусь надавались юридичні консультації, декого з алкоголіків намагалися вилікувати. Окрилені підтримкою, головне — матеріальною, деякі батьки й справді відмовлялись від алкоголю, наводили порядок в домі, починали шукати роботу, тобто робили все, щоб дитина не просто повернулася в родину, а відчула себе в ній комфортно і затишно. Але ідилія тривала недовго. Лекції забувались, кошти закінчувались, а пристрасть до горілки брала своє. Усе це швидко перемогло батьківські інстинкти, і діти, отримавши ще одну важку психологічну травму, вже вдруге втратили батьків.

Останнім часом в області багато робиться для того, щоб забути про сирітські притулки. Нові прийомні батьки, опікуни, дитячі будинки сімейного типу хоч і поволі, але вперто наступають на інтернати та будинки малят. Але біда в іншому: як тільки вдається прилаштувати одних, одразу на їх місце з’являються декілька нових безбатченків. Тільки протягом першого кварталу в області службами у справах дітей було обстежено умови проживання дітей у більш як шестистах неблагополучних родинах. Після цього 79 дітей довелось забрати із домів, де їм загрожувала небезпека. При цьому 234 дорослих було притягнуто до відповідальності за порушення прав дітей, жорстоке поводження з ними, втягнення у злочинну діяльність. Як наслідок, 62 батьків були позбавлені своїх прав, а 85 дітей перебрались у притулки.

...Коли після свят Юля поверталась у притулок, в руках вона тримала цілий пакет із подарунками. Як тільки переступила поріг своєї групи, одразу скомандувала: «Діти, всі до мене!». Навколо одразу зібралась зграйка хлопчаків, котрі так і не впали в око комусь із охочих стати батьками. А Юля діставала чи то цукерку, чи іграшку, чи фломастер і роздавала кожному з них. Ці діти добре знають, що подарунками обов’язково потрібно ділитись з усіма. Що свято повинно бути не для одного, а для всіх. Що з дорослими треба бути чемними і ввічливими. Що в нових родинах необхідно поводи- тися скромно та акуратно. Ці уроки стають одними з перших і найголовніших у їхньому житті. Вони знають, що може пощастити і хтось забере тебе на свято. А якщо пощастить ще більше — то це свято разом із новими татом і мамою розтягнеться на все життя. А Юлин батько лише одного разу прийшов до дитячого будинку. Коли запитали, для чого, так і не знайшов, що сказати. Щось бубонів, що йому казали, що на дитину гроші, що якась акція... Про дівчинку він так і не запитав. І побачити її не захотів.

 

Хмельницький.

На знімку: ці діти чекають своїх батьків.

Фото з архіву 

Хмельницького дитячого будинку.