Сповідь перед Олександром Ільченком

Як дивовижно швидко пролітає час! Як швидко минає він! Хоч мудрі древні майя заперечували: «Це не час минає — це минаємо ми».

У червні виповнюється 100 років від дня народження видатного українського письменника Олександра Ільченка. Він був старшим за мою маму на два роки, молодшим від мого хрещеного батька на сім років і на 14 років — від Олександра Петровича Довженка. Ільченко, мабуть, добре знав Довженка, і той, напевне, знав його. І коли ми, довженкові учні Микола Вінграновський і я, приїхали на початку 1961 року на Київську кіностудію знімати свій дипломний фільм за сценарієм Миколи «Світ без війни», Ільченко на той час був одним із членів студійної худради і спробував нас, початківців, захистити від переважної більшості чиновників. І хоч на його боці були і Борис Буряк і, здається, Олександр Левада, і, мабуть, сам Тимофій Левчук — ми все ж таки програли.

Півроку нас товкли, півроку ми товклися, кіна за цим прекрасним, несподіваним для багатьох поетичним сценарієм — не сталося! Мабуть, в цьому були винні ми самі — були надто молодими й гарячими! Думаю, що подальша наша доля — нас обох — склалася б інакше. І, можливо, самовпевнено гадаю, що й доля студії імені Довженка склалася б інакше, якби ми тоді, в 1961 році, зняли б той фільм.

Якби мене попросили, запропонували написати сповідальну автобіографію, то написав би і про Москву, і про свої успіхи та невдачі, і про «Київнаукфільм», і про зйомки в Японії, і про своє відвідання італійського Барі — святого Миколи, і про свою зачарованість Пармою, і про Асізі, і про Сієну, ще багато про що. А так пишу сповідь перед славною людиною, з якою так чи інакше спілкувався.

У 1965—1966 роках у мене сталася сутичка, пов’язана з моїм першим повнометражним документальним фільмом «Освідчення в любові», знятим на «Укркінохроніці». І знову в суперечці за фільм Олександр Єлісейович був на нашому боці. Та боротьба тривала «не на рівних». На протилежному боці стояв секретар ЦК КПУ і його ідеологічний відділ, на замовлення якого ми щиро знімали своє «Освідчення...». Від нас чекали аналогію ленінградського «Жінки Росії», ми ж вирішили розказати про трагічні долі українських жінок 1920—1930-х — 1940—1960-х років. Їм ми освідчувались у любові. Я розумів і розумію розчарування замовників фільму. В результаті після багатьох скорочень і переробок фільм формально «прийняли» й у Києві, й у Москві (а так тоді вимагалося кожного разу). Прем’єра відбулася навіть у ленінградському Будинку кіно, кілька сеансів було в малому залі московського кінотеатру «Росія», може ще десь... В Україні прем’єри «Освідчення» не було. Моя тодішня шанувальниця Лілія Огієнко (нині пані Олів’є) торік показала картину на ретро-фестивалі десь під Парижем. Та Олександр Єлісейович цього вже не встиг знати...

Я щасливий, що Олександр Єлісейович встиг написати і надрукувати свого романа « Козацькому роду нема переводу, або ж Козак Мамай і чужа молодиця». Мій другий чорнобильський фільм «Поріг» закінчувався грандіозним мітингом на алтайській горі Пікет під час «Других шукшинських читань», де зібрались не сотні, не тисячі, можливо, там були десятки тисяч людей — козаків і козачок зі всього світу, заодно і з України. Вони слухали уважно, серцем слухали послання моєї землі. Це було в день народження мого співучня, студента курсу Михайла Ромма — Василя Шукшина. А він мріяв зняти фільм про донського козака Степана Разіна — духовного родича козаків Запоріжжя. І ніби навмисно, ніби для того, щоб довести, що я «ворог влади», демонстрація чорнобильського фільму «Поріг» фактично заборонена.

А я радий та навіть торжествую, що всупереч усьому фільм дивилися і у Франції, і в Німеччині, і за мене показав його Микола Мащенко у Сполучених Штатах Америки, а тільки що я демонстрував картину в Криму, в Судаку, хоч офіційного дозволу так і досі нема — через 23 роки після вибуху на ЧАЕС.

Гірко, звичайно, боляче... Я шкодую, дорогий Олександре Єлисейовичу, що з Вами ми мало спілкувалися. Зрідка на кіностудії чи в спілці, чи в Будинку кіно. Лише одного разу я був у Вас в гостях, можливо, дякуючи Вашій славній донечці Наталії. Я добре пам’ятаю той тихий вечір, щиросерді розмови, атмосферу взаємної уваги і доброзичливості. Можливо, Ви хотіли, щоб я взявся за «Мамая...»? Зараз я вже ніколи не почую Вашої відповіді.

Сьогодні мені здається, що Ви зараз чуєте мене... І що там Ви дружно спілкуєтесь і з Довженком, і з Остапом Вишнею, і з Юрієм Яновським, і з Василем Шукшиним, і з моїм Миколою Вінграновським... Допомагайте нам і сьогодні, і завтра, і завжди — всі разом! Ми Вас не забуваємо і не забудемо ніколи!

Москва.