Народжений за покликом шляхетних сердець Миколаївський художній музей не поступається навіть маститим столичним зібранням. 6 червня 1914 року в будинку колишньої гауптвахти морського відомства члени Товариства красного мистецтва імені Василя Верещагіна на чолі з художником князем Миколою Гедройцем оголосили про відкриття музею. Гедройц втілив ідею Верещагіна про створення художніх музеїв «у губернії — за рахунок фондів столичних».
Багато допоміг Ілля Рєпін. У листі князеві Гедройцу він писав: «Що більше думаю я про Ваше жагуче бажання влаштувати в місті Миколаєві музей Верещагіна, то більше переймаюся цією серйозною справою...».
У першій колекції було 148 творів
В. Верещагіна, переданих з Російського музею імператора Олександра lll (за рішенням Миколи ll), і 29 картин Айвазовського, Маковського, Рубо, Полєнова, надісланих з Петербурзької академії мистецтв. Товариство А. Куїнджі подарувало три твори художника, Ломоносовський порцеляновий завод — колекцію російської порцеляни. Родина Верещагіна подарувала музею особисті речі художника. Після революції колекція активно поповнювалася з націоналізованих зібрань. У 1924 році брат художника Р. Судковського передав картини й етюди видатного мариніста. У середині 30-х років до зібрання увійшли 15 робіт В. Мурзанова — відомого художника й першого головного хранителя музею. В 1936 році з Києва надійшло 24 картини радянських художників.
Якщо в 1914 році в колекції було більше 200 творів, то до червня 1941 року — вже 850 експонатів.
Але під час окупації Миколаєва гітлерівцями сталася трагедія. Німці заходили до музею, як до крамниці, забирали все, що не винесли спецуповноважені Герінга, котрий, на відміну від Гіммлера (той усі «трофеї» вартістю понад 500 марок відправляв у фонди німецьких музеїв), збирав особисту колекцію із найцінніших творів. Саме для Герінга вивезли з нашого музею більшу частину експонатів, а в Миколаївському обласному архіві зберігаються лише розписки німецьких офіцерів («рядових аматорів мистецтва»), які підбирали все, що не забрали люди рейхсмаршала. За інвентарною відомістю від 1945 року в музеї залишилися 31 картина й 18 скульптур. Усе інше безповоротно втрачене.
На щастя, багато робіт Верещагіна збереглися: у квітні 1941-го їх відправили до Києва на виставку, а звідти на початку війни — в евакуацію. Хранителі Київського музею російського мистецтва казали: «Ми в першу чергу відправляли на Урал ваші картини, а вже потім — свої. Ми відчували відповідальність перед Миколаївським музеєм, адже у нас у руках — найкращі роботи Верещагіна!» Сергій Росляков, нинішній директор музею, розповідаючи про це, не приховував захоплення.
Після визволення Миколаєва від гітлерівців був заклик: допомогти Миколаївському музею заповнити колекцію. І до 1950 року кількість музейних зібрань зрівнялася з довоєнною — 1000 творів, а в 1964 році музей відзначив 50-річчя. Тоді зберігалося вже 1200 одиниць творів.
Музей поповнювався полотнами художників Прибалтики, Середньої Азії. Було придбано роботи чудових старих українських художників — П. Левченка, М. Пимоненка, С. Васильківського. До середини 1970-х у зібраннях було вже 2000 експонатів.
У 1983 році на батьківщині художника-мариніста Р. Судковського в Очакові відкрили відділ МХМ ім. В. Верещагіна. А в 1979 році — ще один відділ музею — Вознесенський художній музей Є. Кібрика. Унікальні зібрання, майже 2000 робіт художника, передала на батьківщину його вдова.
У 90-ті роки особлива увага під час поповнення музею приділялася художнім традиціям краю. Було придбано роботи найстарших миколаївських художників Д. Крайнєва, Р. Соколовського, С. Старчеуса, В. Фірсова та ін. Нині музей має найбільшу повну колекцію робіт сучасних миколаївських художників М. Ряснянського, В. Золотухіна, Д. Антонюка, А. Завгороднього, М. Бережного, І. Булавицького, С. Сенкевич, Н. Мандрикової-Дончик, В. Покосенка.
Роботи, що були передані з 1945 по 1949 рік у дарунок Миколаївському музеєві, потребували реставрації. Наприклад, робота російського живописця Федора Чумакова (його в ХІХ столітті в Європі називали російським Грезом) була передана нашому музею в жалюгідному стані: в роки войовничого атеїзму хтось виколов очі Спасителю на картині. А про цінність євангелістичної серії робіт Чумакова свідчить хоча б те, що в 1865 році картину «Катування Спасителя» купив французький уряд. Велика княгиня Марія Миколаївна придбала в Чумакова деякі роботи цього циклу, цар Олександр ll не встояв перед полотном живописця «Спаситель і багатій».
Будь-який музей неохоче розстається з експонатами роботи славетних майстрів, навіть якщо вони не в дуже гарному стані. А якщо картина збереглася відсотків на 70, та ще й із підписом «невідомий художник» — можна ризикнути й проявити щедрість. Так було з Київським музеєм західного і східного мистецтва, що з кращих намірів віддав дуже ушкоджене полотно одного «італійця». Але завдяки тому, що багато цінних робіт передавалися в дарунок нашому музею саме в такому стані, миколаївські хранителі мають великий досвід реставраційних робіт.
Уже сім років МХМ імені Верещагіна та Миколаївський глиноземний завод спільно здійснюють програму «Відродження шедеврів», завдяки якій нове життя одержали десять картин. Як жартує Сергій Росляков: «Відреставровано 60 квадратних метрів шедеврального полотна». Результати цієї програми важко переоцінити, адже всі твори, що одержали друге життя, завдяки меценатству МГЗ, залишаться нашим дітям, а той самий «італієць» (до речі, з колекції самого Богдана Ханенка), з’ясовується, — знаменитий Парміджаніно (1503—1540). Це італійський живописець, його роботи є в найбільших галереях світу!
Сергій Миколайович довго не наважувався вимовити ім’я Парміджаніно вголос, адже для стовідсоткової впевненості потрібна ще серйозна робота, не тільки реставраційна. Але перший висновок столичних фахівців змушує серце щирого цінителя Ренесансу битися частіше. Наш музей може стати власником «Мадонни» найвідомішого маньєриста епохи пізнього Відродження!
Його живописними роботами не володіє жоден музей на пострадянському просторі. І якщо Миколаївський глиноземний завод і цього разу підтримає Художній музей імені Верещагіна (геть, кризо), то наше місто, та що там місто, — Україна зможе похвалитися шедевром світового масштабу.
Миколаїв.
