Фортеця на глиняному підмурку, або Чому власна квартира не гарантує комфортного життя

Напевно, немає родини, яка хоча б раз у житті не стикалась із проблемами житлово-комунального господарства. Вони, ці проблеми, наскільки поширені, настільки ж і недоступні для розв’язання. Після довгих походів до житлово-експлуатаційних контор, скарг у різні інстанції, намагань самотужки навести порядок бодай у своєму під’їзді, як правило, все закінчується тим, що господарі, махнувши рукою, змушені змиритись із тим, що є. Сміттєпроводи залишаються нечищеними, ліхтарі розбитими, під’їзди брудними, і єдине, що не застигає на місці, — тарифи. Часом так і хочеться запитати: до якої межі мають вони дорости, щоб припинити одвічні митарства квартировласника. Але кому адресувати це запитання?

Квартирно-комунальна історія хмельничанина Олега Дідика розпочиналась так банально, що він і сам припустити не міг, як переросте вона в довготривалу голодовку. Просто сусіди розпочали ремонт. Потім роздовбали частину стіни, що розділяла їхні квартири. Опісля у стіну, що «схудла», вмурували водопровідні труби. А затим на стіні, підлозі, меблях в Олеговій квартирі з’явились розводи цвілі та грибка.

Чоловік одразу забив тривогу: не можна так вільно поводитись із панельними конструкціями. Адже кілька додаткових сантиметрів у відремонтованій квартирі можуть дорівнювати безпеці десятків квартир бетонної багатоповерхівки. Не потрібно бути фахівцем ні в будівельній, ні в юридичній справі, щоб знати, що будь-яке самовільне перепланування квартир чи пошкодження опірних стін просто заборонене. Про все це Дідик почав розповідати у своєму ЖЕКу, щиро вірячи, що вже наступного дня хтось прийде, покарає самочинство сусідів і змусить ліквідувати очевидні збитки. Але...

Після кількамісячних походів у всі інстанції тепер, сидячи у наметі на центральній площі обласного центру, він розповідає про те, як писав чиновникам скарги, заяви, прохання. Як відповідали вони йому листами-відмовками, не помічаючи проблеми. Все начебто звелось до того, що скандальний чоловік робить з мухи слона замість того, щоб переклеїти у себе в квартирі кілька метрів зіпсованих шпалер, відремонтувати меблі та перестелити лінолеум. І ніхто не захотів зрозуміти, що проблема не обмежується лише цим. Адже людина у своєму домі змушена була відчути, що і там вона не господар і не має захисту від чийогось свавілля. Що нікому діла немає до того, наскільки небезпечні усякого роду реконструкції та перебудови. І що ціла армія чиновників, котра повинна б стояти на сторожі її прав та інтересів, просто не хоче бачити цих проблем.

Коли ми розмовляли з Олегом, йшов уже восьмий день його голодовки. Цікаво, що тільки після цього ситуація почала поволі зрушуватись з місця. Ті ж відповідальні особи, котрі ще кілька місяців тому не вбачали жодних порушень у наведених фактах, писали формальні листи-відписки, нарешті почали прозрівати. Вже з’явився акт, в якому точно зафіксовані збитки, завдані скаржнику. Вже складена калькуляція майбутнього ремонту. Нарешті з’явились документи, котрі дозволять передати справу до суду. І навіть злощасні труби, що протікали, вже витягнуті зі стіни.

Хтось міг би все це назвати перемогою. Але не Дідик. Полковник, чорнобилець, людина, загартована багатьма життєвими колізіями, не хоче відступати. Каже, що тепер голодуватиме до тих пір, поки не доб’ється відставки з посад тих людей, хто довгий час не хотів помічати його проблем.

Сказати чесно, навіть при всій повазі до принциповості і мужності цієї людини, у такий фінал цієї історії не віриться. Надто вже дрібними можуть видатись усі ці ремонтні проблеми у порівнянні з вимогами, котрі тепер ставить голодувальник. Але чи справді такими малими і незначущими є вони, коли людина не відчуває себе у безпеці навіть у своєму домі?

Про те, щоб таку безпеку міг гарантувати ЖЕК, навіть говорити не доводиться, коли з елементарним сміттям, освітленням у під’їздах, розбитими дверима та вікнами він ледве справляється. Хоча у звітах постійно звучать цифри про кілометри замінених труб, відремонтованих покрівель і пофарбованих стін, важко знайти будинок, котрий був би у справді зразковому стані. Не дивно, що для багатьох власників квартир ЖЕКи перетворились на службу, котра тільки й нарікає на низькі тарифи та власну безпорадність.

Що дивуватись, що і хмельницькі комунальники знову заговорили про свої збитки. З часу, коли востаннє піднімали тарифи, минуло трохи більше двох років, а ЖЕКи знову твердять про одні лише мінуси. Заради правди варто зазначити, що були для цього і об’єктивні причини. За цей час і зарплата, і вартість енергоносіїв, закладених у тарифи, зросла більш як у півтора рази. А будівельні матеріали, металовироби коштують уже ледь не вчетверо дорожче. Тож на утримання будинків, ремонти, прибирання, розрахунки з іншими організаціями коштів таки не вистачає.

Але мешканці будинків мало вникають у ці розрахунки. Вони хочуть бачити відповідну якість комунальних послуг, а цього якраз і немає. Тож і говорити про зростання цін якось не з руки.

Щоб якось вийти з цієї пікантної ситуації, хмельницькі комунальники спробували запропонувати свій варіант: нехай для різних будинків буде різний тариф. Справді, чому б за зручність і комфорт сучасної новобудови не платити більше, ніж за довоєнні двоповерхівки? Міська влада запропонувала хмельничанам для обговорення можливі варіанти розцінок, розділивши всі будинки на три категорії: одноповерхові, дво-п’ятиповерхові та дев’ятиповерхові і вищі. Відповідно до цього розподілу і тарифи будуть різними.

Авторам такого проекту у здоровому глузді не відмовиш. Тим більше, що і певний досвід таких нововведень уже є. В місті працюють товариства співвласників багатоквартирних будинків, котрі живуть за власними тарифами. Хтось вирішив, що їм потрібно сплачувати 1,1 гривні за квадратний метр житла, а комусь, виявляється, і 65 копійок достатньо, щоб утримувати належний порядок.

Щоб ознайомити хмельничан із новими правилами гри, а одночасно і послухати їхню думку, управління комунального господарства провело анкетування серед мешканців багатоповерхівок. Результат виявився несподіваним: менше половини респондентів підтримало розроблені житлово-експлуатаційними конторами проекти тарифів на послуги з утримання будинків та дворів. З одно-двоповерхівками ситуація виявилась ще складнішою. Там ЖЕКи продовжують проводити збори з мешканцями, повідомляючи про нові тарифи та... пропонуючи перейти на самостійне утримання будинку. Цікаво, чи знайдеться багато охочих погодитись на таку пропозицію?

Формально нові тарифи повинні врахувати все: чи працює ліфт, чи вивозиться сміття, чи засклене у під’їзді вікно... Але хто повірить у те, що після їх зростання саме так і буде? З подивом багато хмельничан дізналось, що дотепер у чинний тариф були включені такі послуги як дератизація та дезінсекція. Але чи бачив хто людей із інсектицидами в балонах у домі, котрий може просто кишіти тарганами?

І чи знає хто, що підготовка дому до зими — це не благодійна акція ЖЕКу, а послуга, котра закладена в тариф. І ми щомісяця сплачуємо за роботи з утеплення, ущільнення дверей, скління вікон, заготівлю піску і солі.

Що отримуємо натомість? Кожен може побачити це, вийшовши за поріг своєї квартири. 

Хтось із моїх сусідів все-таки наважився написати оголошення про збори мешканців. На них пропонували і вхідні двері із домофоном встановити, і прибиральницю запросити. Але ж на все це потрібні кошти. А добровільно здати їх зголосилось лише кілька чоловік. Пільговики ж, котрі сплачують комунальні послуги за субсидіями, — а таких переважна більшість у під’їзді — ні на які додаткові витрати не згодні. Тож паростки будинкової самоврядності, не підкріплені бюджетом, тут-таки і зачахли.

Разом з ними щезла і впевненість багатьох, що наш дім — це наша фортеця. Бо якщо цей замок і є, то стоїть він на глиняному підмурку. І коли той дає хоч найменшу тріщину, кожен починає рятуватись самотужки. Олег Дідик, скажімо, відважився на тривалу голодовку тільки заради того, щоб довести, що він має право на безпечне житло. А хтось повинен це право захищати.

Хмельницький.

На знімку: Олег Дідик голодує на центральній площі Хмельницького, щоб відстояти своє право на безпечне житло.