Втрачена Батьківщина

1.

Уже давно, у тому столітті, особливо в передперебудовчі роки, літератори з витонченим смаком ходили поруч з його тінню, немов виправдовуючись за час, в якому він жив (нещадність до іншого слова, думки, вчинку, колишнього рангу, становища тощо.).

Володимир Набоков тому і прийшов до нас із запізненням на 50—60 років. А якби прийшов раніше, його б, як багатьох, розстріляли. Я про це також говоритиму нижче.

Навіть в оцінці великих цінителів якості його писання говорили не жаліючи. Це не романтик і не реаліст (та почитайте «Пніна» Набокова!), це художник символічний і потойбічний, це творець свого світу з земних світів...

От тепер всі по-доброму накинулися на Гоголя! Все довкола нього засвітилося, заграло, заспівало! Почали диктувати моду, не написавши хоча б одну цінну для читання книгу високого художнього смаку! Згадайте, Гоголь, поки його не ділили, був строгий до вживання. Чи то вірили в Бога, чи то вірили в інше... Але давати оцінки, як нині!..

Коли на Заході з’явився російський письменник Володимир Набоков, це його порівнювали з Гоголем — безсмертним письменником усіх століть. Набоков був поєднаний найрозумнішими світилами літературного світу з творцем «свого світу із земних світів» Гоголем. Казали: це Гоголь «Ревізора», «Мертвих душ» і, особливо, «Шинелі». Слов’янська мелодика, що народилася в Україні, торжествувала. Звичайно, відразу вступили в бій інші: стиліст, холодний, не геній!

Набоков стрімко приживався на Заході. Тоді революція розділила літературу, як і народ. На Заході було в двадцяті роки минулого сторіччя більше сотні російських видавництв. Набоков стрімко потім увірвався й до СРСР. Пам’ять про колишню батьківщину йде поруч із прозою Набокова, і люди йому на його колишній землі співчувають. Якщо це люди, хоча і поділені на класи. Йде поруч любов до того, що було. Йде потім любов, де читаєш одкровення, які дорогі для кожної порядної людини.

«Лоліта» була кресалом для наших читачів, їх глибокого зацікавлення. Я читав перед нею привезену мені із Франції свояком, дипломатом Володимиром Скофенком, «Машеньку». Ці сто сторінок раннього Набокова! Чим би був і, однак, цікавий цей російський американець у нашій атмосфері гостросоціальної прози, що переходить інколи у соціологію, як таку? «Машенька» — роман, де плакали і сміялися життя і доля...

Сумовита, могутня, пронизуюча, безнадійна туга за батьківщиною. У 19 років Набоков поїхав зі світу, де щасливо жив. Повернення немає. Герой кохає Машеньку. Кохає, як своє минуле, як природу середньої Росії. Стилістика — від середньоруської великої прози: «В сосновом перелеске, на шероховатых стволах, вечернее солнце лежало огненно-румяными полосками. Из дачных домиков доносился стук крокетных шаров... Он остановился и, опираясь на велосипед, глядел через поля на одну из тех лесных опушек, что бывают только в России, далекую, зубчатую, черную, и над ней золотой запад был пересечен лиловым облаком, из-под которого огненным веером расходились тучи...»

2.

Першим його роман «Захист Лужина» надрукував у нас у країні Михайло Алексєєв у журналі «Москва». Це викликало чимало невдоволень у Союзі письменників СРСР. Якась Л. Г. Архангельська домоглася інтерв’ю з Алексєєвим в одній з газет. «Ви одним із перших у своєму журналі «Москва» надрукували прозу В. Набокова — роман «Захист Лужина». Чим ви керувалися, приймаючи настільки відповідальне рішення? Адже до минулого року (матеріал був надрукований 25 листопада 1987 р.) навіть ім’я Набокова в нашій пресі практично не згадувалось...

— Кращий спосіб, — відповів Алексєєв, — по достоїнству оцінити твір, почитати його самому. Усі ці розмови, що «великого Набокова вкрали у російського народу», дуже набридли. І друге розуміння не менш важливе... приклад досконалого володіння словом, прекрасною стилістикою...».

Михайло Алексєєв був доступний українським письменникам — у Спілці письменників СРСР він курирував нашу українську Спілку письменників. Для мене він був ще ближчим: коли створили Міжнародну асоціацію письменників баталістів і мариністів і мене обрали від України віце-президентом, в оточенні лауреатів найвищих премій (багато хто з яких не погодилися потім з «переворотами» і «поворотами») з Алексєєвим ми, здається, були прості. Він цінував наш журнал «Славянское вече», говорив про редколегію (Микола Вінграновський, Борис Олійник, Іван Дзюба та ін.) з великою повагою. Мене хвалив, що я, не шкодуючи себе, віддаю краще журналу, що, перебуваючи неформально у редколегії, допомагаю журналу...

Я «вперся» пізніше в Набокова. Ми дві ночі з головним редактором журналу Кірпелем ночували в Алексєєва на дачі. Говорили переважно, як Росія кинула у злидні і так зване виживання сотні тисяч людей, зокрема і високоцінних письменників.

Тоді багато чого не було ще в літературі про Набокова. Алексєєв дещо знав. 1927 року у берлінській емігрантській газеті «Руль» молодий поет, син великого діяча кадетської партії (вбитий потім своїми ж —

1922 р.) Володимир Набоков, опублікував вірш ностальгічного плану. Під псевдонімом — Сірін. Вірш називався «Билет». Закінчувався він рядком:

Природно, на цей «мерзенний», «провокаційний» віршований ковток свіжого північного вітру-повітря негайно з’явилася відповідь Дем’яна Бєдного:

Французької революції знадобилося 60 років, щоб згадати свій колишній, істинний побут. Про це сказав потім Анатоль Франс. Російській літературі знадобилося 70 років, щоб події 1812 року ожили під пером Льва Толстого. Про зарубіжжя, про тисячі тисяч понівечених доль, на жаль, глибоко ще не знає навіть історія. Смішні домисли, белькотіння у рядках! Дем’ян Бєдний! Якби він знав, що робиться там і що робиться поруч з ним! Що відбувається хоча б з цим Сіріним-Набоковим! У зарубіжжі — 1922 рік. Сірін-Набоков відвідує кафе «Ландграф». Берлін. Щотижня тут збирається Берлінський будинок мистецтв під головуванням Миколи Максимовича Мінського (1885—1937), справжнє прізвище Віленкін. Поет-символіст, письменник, перекладач і драматург. Помер у Парижі. Поруч з ним сидить Гессен Йосип Володимирович (1866—1943), юрист, публіцист, політичний діяч (кадет), який емігрував після Жовтневої революції; очолював видавництва «Слово». Тут вийшли перші романи Володимира Набокова. Він сидить поруч з видавцем. Ближче до нього — Борис Пільняк (справжнє прізвище Ваогау). Він приїхав як гість у зарубіжжя з Москви.

— Не боїтеся жити в Росії? — тихо запитує його Набоков.

— А що? І роман «Голий рік» хвалять, про «Минувшина», збірник багато говорять. Читають повісті «Третя столиця», «Іван-да-Мар’я» хапають...

Усе це вийшло у Пільняка за два роки — 1920—1922-й. Можливо, що Набоков і позаздрив успішному письменнику.

27 жовтня 1937-го Пільняка було заарештовано за обвинуваченням у шпигунстві і контрреволюційній діяльності. Тихо шепотілися його друзі: він же чистий, як дитина! 21 квітня 1938-го Бориса Пільняка розстріляли.

Хто порахував, скільки вбито письменників, які жили поруч з Пільняком?

1927-го у розповідях «Розхлюпаний час» у нього були зображені інколи натуралістичні сюжети побуту революційної епохи «при нерозумінні її провідних тенденцій». Роман у нього вийшов ще 1930 року «Волга впадає у Каспійське море»? Що там знайшли?

А Набоков його попереджав! Хоча сам рвався до Росії, до своєї землі.

Ще це все неописано! Немає Анатолія Франса, немає Льва Толстого!

3.

Дитинство Набокова було казковим. Народився він у багатій родовитій cім’ї. Він сам написав про своє дитинство «Інші береги» — неперевершені ніким в описанні самого себе у літературному слові. Я особисто читаю її з захопленням, з якоюсь казковою насолодою. Опубліковано її було спочатку на сторінках щотижневика «Нью-Йоркер», а потім в окремій книзі, що вийшла російською мовою в США 1954 року (я вище сказав, що Набоков переїхав у цю країну в 1940 році). Він почав писати в основному англійською.

Хто захоплюється автором роману Андрія Білого «Петербург» (як відомо, роман ввійшов в один з чотирьох головних творів XX століття разом з творами Джойса, Кафки і Пруста), розуміє, що досвід символічної прози вплинув на творчість автора «Лоліти», що набрала широкого розголосу. У «Інших берегах» він — Письменник. Відвертий, простий. Слова не заяложені, десь вийняті з душі. «Я готовий перед своєю ж земною природою ходити з грубим написом під дощем, як скривджений прикажчик. Скільки разів я ледве не вивихував розум, намагаючись нагледіти найменший промінь особистого серед безособової пітьми по обидва боки життя!..»

Але обов’язково я хочу додати до вищесказаного про автора «Лоліти»: цей великий письменник, який топтав російську літературу всі роки, ніколи не був аморалістом і циніком. Розгорніть лист із приводу його книги про Гоголя (він написаний англійською). Цитую цей лист: «Я никогда не отрицал нравственное влияние искусства, без-условно заложенное в каждом подлинном произведении. Но что я действительно отрицаю и против чего готов биться до последней капли чернила, так это нарочитое морализаторство, которое для меня убивает все следы искусства в произведении, каким бы искусным оно не было»...

У нас ллється мутний потік чтива. Часом, на головному каналі країни «Культура» — принизлива сірість романістів і романісток, що іноді белькочуть про все на шулявській спотвореній мові. Країна розтрачується в потоці прісної, нікчемної літератури.

Писати талановито правду!

За талановиту правду давати літературні нагороди!

Писати правду про батьківщину, що є Україна!

Кричати криком, коли частина її населення ходить у рабстві за кордоном. Коли їхній ковток повітря батьківщини дорожчий за євро і долари!

Коли не заклики ведуть до щастя, а родина, домівка, тутешнє, високе житіє! Коли рід торжествує на своїй землі і пам’ятає запах околиці і широкого свого, українського поля!

Ми втратили рай. Письменники його затерли матюками, вульгарністю!

«Машенька» Володимира Набокова (1926), про яку згадував вище, — начало начал йти до запаху рідної домівки, цілувати поріг отчого дому, оспівувати його повік! Це — вітчизняне. Це суто народне. «Машенька» — перша романтична спроба повернути загублений рай для самого Набокова.

На початку роману автор намагається створити незвичайного героя. Але герой втратив рай. Він втратив батьківщину і кохання. Він потрапляє в атмосферу берлінської вульгарності.

«Вульгарність, — пізніше писав Набоков, — включає у собі не тільки колекцію готових ідей, а також і користування стереотипами, кліше, банальності, висловлювання «у заяложених словах». Характеристикою вульгарності, на думку письменника, є посередність і конформізм, але паскудник відомий і іншим: він псевдоідеаліст, псевдострадалець, псевдомудрець...».

4.

Набоков завжди скромний: «Усе, що в мене є, — це мій стиль». Широка посмішка, поклон шляхетної людини.

Але він по-своєму судив і судить про літературу. Він не вважав і казав відкрито, що Солженіцин — не великий письменник: наприкінці життя Набоков стає на захист політичних і літературних дисидентів. Він міг сказати: «Моє особисте враження таке, що, незважаючи на політичні знегоди, краща поезія, створена в Європі (і гірша проза) за останні 20 років, написана російською мовою...» (1941 р.) Багато хто дивувався: а Платонов, Зощенко, Булгаков, Бунін і багато-багато інших?

Сказав він і таке (тільки вдумайтеся!): культ простоти і хорошого тону... привів до точного визначення вульгарності. Гоголь, Толстой, Чехов «у пошуках простої правди з легкістю виявили вульгарну сторону речей, погані системи-думки»...

Це сказав високоосвічений письменник. Його батьком був кадет. Чому ми тепер схопилися за кадетство? Та тому, що це веління гідного виховання. Це майбутні чесні політики. З чистими душами. Про народ вони і за царя піклувалися від усієї душі.

Партіями, щоб омолодити Національну спілку письменників України, у нас приймали молодих. Зараз до них — не підступитися. Принаймні до багатьох. Це — пихатість, обраність, безвідповідальність...

Література не може робитися зарозумілістю, чванливістю, закоханістю у власне «я»...

...Я не думаю, що наступний роман у системі мегароману (так хотів Набоков) «Захист Лужина» (1930) — новий стиль. До бесід з Михайлом Алексєєвим, який його опублікував, (про це казав вище. — В. Ю.) я вже читав «Машеньку».

Алексєєв зізнався, що не читав її. Почав запитувати, відкіля я міг її взяти. Я відмовчався.

— Шкода, що я вже не головний редактор! — зітхнув він. — Я б його всього надрукував.

Він почав пояснювати, що сказав про Лужина сам Набоков. Світ дитинства його, Лужина, безпосередньо поєднувався з нинішнім світом, — і додав — все-таки ми перемогли у війні. І у нас свій світ. На війну ми йшли терпимцями і чистими.

Він сам засоромився гучних слів. Ставши інтелігентом, письменником, лауреатом, що відбив місце, як сказав потім наш спільний друг критик Леонов, у цьому кодлі, можна було йому простити, коли пізніше він голосував або «за», або «проти» тієї самої чистої літератури. Леонов багато писав про алексєєвську, таку м’яку, десь з оканнями і простудними кашлями старечу прозу. Їх потім, разом, викреслили з обойм. Тимчасово, а може, назовсім закрили «набоковщину». У родині Алексєєва теж не ладилося. Дружина померла. Друга дружина по-своєму розпоряджалася. Леонов, який запросив мене додому, демонстративно мив тарілки: тепер дружина заробляє, а він — ніщо. Але сміявся, був завжди дотепний. Ми пішли з ним до Алексєєва.

Дивовижно! Він щось готував з Набокова! Куди? І кому?!

Уже на вулиці Леонов сказав:

— Це роман «Подвиг». Каже, крім нього, ніхто не зробить. Не платять. А йому поки що за зірки платять.

Я не знав про роман «Подвиг» майже нічого. Леонов пояснював: неоперене «я» вперше у Набокова значно впливає на душу героя. Це привабливо. «Я» Набокова — вічні теми. Це дуже людяний роман Набокова.

Я потім з інтересом читав роман «Подвиг». Герой пишається неповторною батьківщиною, він навіть симпатизує Достоєвському (Набоков його не любив). Цей хлопчик одержав бездоганне англофільське виховання, пройшов курс чемності, стриманості і навіть нечулості. Мати героя роману визнає: для сина російська казка незугарна, зла й убога; російська пісня — безглузда, російська загадка — дурнувата... Мати погано вірила в пушкінську няньку, казала, що поет сам вигадав її разом з баєчками. У Європі цей колишній хлопчик виявився справжнім росіянином. Однак роман з різкими перепадами. Батько героя лікар-знаменитість з нашкірних хвороб. Мати моложава жінка, веснянкувата... Батько зраджує її. Смерть під час революції батька — «якого він любив мало» — це вже новий світ. Рай, як і в «Машеньке», втрачається.

Перші ж дні від’їзду в еміграцію — і вульгарність, вульгарність! Виховання переступає несмак і дурний тон. Воно вже живе поруч з ним, у ньому, всередині його теж.

І мати виходить заміж «за вульгарність». Якийсь прикажчик спокусив!

5.

Це була надто розумна людина. Батько його виріс у казенних апартаментах Зимового палацу. Не муштра, як звикли писати паплюжники родовитих. Дисципліна. Пізнання. Розум. Душу. Честь. Сину все це потім переходило... У «Лоліті», що загалом і розбудила нашого читача, який зовсім «заперечував» секс на такому великому просторі, де іноді жило п’ять душ на п’ять верст, секс йшов від природи, не за вказівками згори. «Лоліта» — «малолетка»? Але Набоков добре знав, що Джульєтті було всього 14 років, а Ромео був трішки старшим. Якби вони не пішли на той світ, то зробили б зрештою дитинку у ранньому зовсім віковому часі кохання.

Я гадаю, що «Лоліту» Набокова не читав тільки дуже ледачий. Набоков багато знав. І що знав — знав глибоко і серйозно. Бабуся його, мати батька, уроджена баронеса Корф, була з давнього німецького роду і, як зазначив її внук, знаходила просту втіху у тому, що на честь предка-хрестоносця був нібито названий острів Корфу. Корфи ці обрусіли ще у  XVIII ст., і серед них енциклопедії відзначають багато визначних людей. А по батьківській лінії Набокови були родичами з Аксаковими, Шишковими, Пущіними, Данзасами... Є сибірський золотопромисловець мільйонщик — Василь Рукавишников. Дід матері Набокова Олени Іванівни був вчений президент медико-хірургічної академії; інший дід матері — герой Фріндлянського, Бородінського, Лейпцігського і багатьох інших боїв генерал від інфантерії Іван Набоков. Брат мого прадіда, — наголошує Володимир Володимирович, — він був директором С.-Петербурзької фортеці, тієї, в якій сидів супостат Достоєвський... І є, нарешті, відомий громадський діяч Володимир Дмитрович (мій батько)... Є міністр юстиції Дмитро Миколайович Набоков (мій дід)...

Як писати все це в еміграції, далеко від віднятої батьківщини!

А у своїх предків він до останньої хвилини вчиться, бере «типів», «героїв», всяку всячину, цікаву і повчальну для читача.

«Думаю, «Лоліта» йшла і від Миколи Козлова (1814—1889), патолога, автора таких робіт, як «Про розвиток ідеї хвороби» або «Звуження яремної діри в людей божевільних і самогубців». Набоков пише, що він, цей предок, набагато ближчий йому. «Його донька Ольга Миколаївна була моєю бабусею; я був дитиною, коли вона померла. Його інша дочка, Параска Миколаївна, вийшла за знаменитого сифілітолога Тарновського і сама багато писала зі статевих питань; вона померла 1913 року, здається, її дивні, виразно вимовлені слова були: «Тепер розумію: все — вода». Уявіть, Набокову було тоді — 13 років. Він усе пам’ятає. Він пише в «Інших берегах», немовби прикидаючи в умі, і суть жіночої смерті, і вічної жіночності: зі статевого зачаття в цьому — «все вода». «Я люблю сцепление времен, — пише він далі, — когда она гостила девочкой у своего деда, старика Василия Рукавишникова, в его крымском имении, Айвазовский, очень посредственный, но очень знаменитый маринист того времени, рассказывал в ее присутствии, как он, юношей, видел Пушкина и его высокую жену, и пока он это рассказывал, на серый цилиндр художника белилами испражнилась пролетающая птица. Его моря темно сизели по разным углам петербургского (а после — деревенского. — В. Ю.) дома...»

Цинік? Багатоглядець? Балакун?

Ведіть відлік: «Тепер розумію: все — вода».

Усе — вода. Порожнеча без берегів. Виходить, пишу, що бачу, і, може, не так, як інші, відчуваю. І так, як я живу!

«Американські мої друзі, — наголошує Володимир Набоков у своїх «Інших берегах», — явно не вірять мені, коли я розповідаю, що за п’ятнадцять років життя у Німеччині я не познайомився близько з жодним німцем, не прочитав жодної німецької газети або книги і ніколи не відчував ні найменшої незручності від незнання німецької мови. Перебираючи в пам’яті мої далеко не всі і зовсім випадкові зустрічі з берлінськими тубільцями, я виділив в англійській версії цих нотаток німецького студента, якому я, здається, виправляв якісь листи, які він надсилав кузині до Америки. Це була тиха, пристойна, благополучна молода людина в окулярах, що вивчала гуманітарні науки в університеті»...

Я вже казав: у травні 1940-го Набоков переселяється до США.

Можливо, підштовхнув його на це студент? Жити в такому сусідстві? А може, задихала в обличчя війна, фашизм? Батька його вбили. Ще і писати він почав англійською. «Переходячи на іншу мову, я відмовлявся в такий спосіб не від мови Аваакума, Пушкіна, Толстого — або Іванова, няньки, російської публіцистики — словом, не від загальної мови, а від індивідуального, кревного наріччя. Довголітня звичка висловлюватися по-своєму не давала змоги задовольнятися новообраною мовою трафаретами, — і чудовищні труднощі перевтілення, що мають відбутися, і жах розставання з живою, ручною істотою ввергли мене спочатку в стан, про який немає потреби казати; скажу тільки, що жоден письменник, що стоїть на певному рівні, не відчув до мене»...

Набоков і в цьому дечого може навчити еліту письменників. Особливо нашої країни. Тексти деяких, відзначених найвищою літературною нагородою, кульгають на обидві ноги. Читати їх часом неможливо.

З’явилися і лідери, яких тепер друкують за кордоном.

Чи є вони в народі, ці їхні книги? Чи говорять ці книги геніально про свою країну, затиснуту і карану з усіх сторін?

Кращі письменники, їхні книги завжди були послами —

як гордість справжнього таланту. Вони співали гімни предкам, закликали народ до мудрості, до душевної доброти і вічної поваги до чесного перебування на посаді сина цієї святої Землі. Не розділяючи таланти за національністю і віросповіданням. Україні не вистачає книг рівня великого письменника Володимира Набокова, інших класиків літератури світу.