Затоплена пам’ять

П’ятдесят років тому, у 1959 році, десятки наймальовничіших придніпровських сіл і хуторів, тисячі гектарів родючих грунтів, кришталево чистих річок та озер, запашних луків і левад, десятки островів, сотні пам’яток історії та культури навіки поглинули хвилі рукотворного «моря» — водосховища Кременчуцької ГЕС. Те, що у постановах партії та уряду називалося грандіозним «підкоренням природи», тріумфом науково-технічного прогресу, обернулося для України гострою екологічною проблемою: гниттям води, обваленням берегів, загибеллю риби. Для жителів затоплених поселень — болючою моральною раною, драмою всього життя. Переселенці — так почали називатись селяни із знищених стародавніх українських сіл — залишили на дні штучного «моря» не лише рідні місця, а й частинку свого серця.

— Часто воно приходить до мене у снах, наше старе село, — з жалем розповідає 87-річна жителька переселеного села Худяки Черкаського району Оксана Стась. — Бачу, як намальовані, білі хати, вишняки, високі мальви. У кожного у березі була криниця і копанка. Паші на луках — пахущої, як чай, росло для худоби стільки, що не встигали випасати.

— Аж тут раптом, — продовжує зажурена Оксана Лазарівна, — у 1956 році, як грім серед ясного неба, на загальних колгоспних зборах оголосили: збирайтеся, переселятиметесь від Дніпра у степ. Село затоплюватимуть. Ми тільки-но з чоловіком, фронтовиком, стяглися на хату, почали жити у нових стінах, а тут така біда...

До села зачастили агітатори, партійні уповноважені. Переконували, що жити у новому «зразково соціалістичному» селі буде краще, веселіше. Працівники фінансових органів ходили і оцінювали хати, аби виплатити допомогу на переселення.

— Село щодня почало збиратися на толоку, — вдивляється у минуле колишня бібліотекарка Оксана Стась. — Але не для того, щоб будуватися, а щоб поламати дідову, батьківську чи свою хату. Багато моїх односельців плакало, коли своїми руками зрівнювали із землею рідну оселю. Після війни минуло лише одинадцять років, люди тільки обжилися, а тут їх знову бунтують, з корінням виривають із родинного місця, — тче далі сумну нитку спогадів Оксана Стась і показує рукою у двір:

— Ось бачите, цей погріб ми з чоловіком першим звели на новій ділянці у 1957 році. Ще й дату вибили, щоб не забути... Сказати, що тоді, при переселенні, було важко, то це не сказати нічого. Важко було фізично, а ще більше — морально. Як переїжджали, то в багатьох людей не було ще й де ночувати. Шукали місця по родичах, сусідах — тих, хто переселився раніше, аби хоч дітей приютити, залишити на ніч.

У нових, переселених Худяках, кілька десятків років діє сільський краєзнавчий музей. Його завідувач, Василь Квітка, довгий час досліджує епопею затоплення придніпровських сіл. Ця тема болить йому, адже сам з діда-прадіда — свій, худяківський.

— Про будівництво каскаду водосховищ на Дніпрі заговорили ще у 1950 році, — розпочинає свою розповідь краєзнавець. — Саме тоді ухвалили проекти спорудження гідроелектростанцій, у тому числі й Кременчуцької ГЕС. Щоб запустити у дію її потужності, необхідно було підняти рівень води. Вирішили піти «найпростішим» шляхом — перегородити греблею річку і утворити водосховище. — Про те, що при цьому доведеться знищити тисячі гектарів унікальних лугів і заплав, сотні давніх українських сіл, пам’яток історії та археології — у кабінетах тодішньої влади навіть не йшлося. Потрібно було виконувати наказ партії.

— Пам’ятаю, коли спадала у водосховищі вода, то бабуся водила мене показувати, де була наша хата, дворище, криниця, — з ностальгією веде далі свою оповідь Василь Квітка. — Ще й нині багато хто з місцевих ходить дивитися на місця, де колись жили їх діди, батьки, де пройшло їх дитинство. Впізнають вулиці, кутки, згадують їх назви, — сумно посміхається Василь Іванович. — Майже всі затоплені села були дуже давніми. Я вже не кажу про Худяки і Талдики, які мають тюркськомовну назву. Це свідчить про те, що засновані вони не пізніше часів Київської Русі. А що говорити за поселення, котрі існували по 5 тисяч років! Наприклад, Бужин. Це було стародавнє містечко, що мало 40 церков. Про нього багато в історичних документах згадується. Нині ж від легендарного Бужина навіть назви не лишилося. 

За словами колишнього голови села Худяки, а тепер виконавчого директора асоціації сільського розвитку Марії Євтушенко, часи переселення вона й досі не може згадувати без сліз.

— Сама я із сусідньої з Худяками Сагунівки. Навіть не можу передати, як було на душі гірко, коли затоплювали рідне село, — й зараз хвилюється Марія Іванівна. — Для моєї родини то була справжня трагедія! Будуватися на новому місці доводилося і вдень, і вночі. Роботу ж у колгоспі ніхто не відміняв. Люди просто падали з ніг, не бачили від утоми білого світу. Пам’ятаю, мій братик усе кричав: «Мамо, не хочу до «чорної» хати!» — переселятися доводилося в ще незавершені будинки.

Та найболючішим виявилося, коли розкопували батьківські могили, аби перепоховати рештки на новому місці.

— У кого були живі рідні, то ті забирали своїх родичів з цвинтаря самотужки, — пригадує Марія Євтушенко. — Пам’ятаю, й ми з батьком ходили переховувати діда Свирида. А були ж і такі могили, до яких ніхто не приходив. Їх усіх викопали і загорнули до братської могили... Я часто згадую ті часи. Буває, як зустрінуся з подругою дитинства, то тільки й мови: а пам’ятаєш ту криницю, під якою калина цвіла. А той бузок, що буяв за бабусиною хатою. А ту колоду, на якій дівчата пісні виводили...

Нині у селі за ініціативи Марії Євтушенко готуються спорудити пам’ятний знак затопленим селам Худяки і Талдики.

— Встановити його ми плануємо до вересня цього року. Вже обрали й місце над Дніпром — одне з найкрасивіших, звідки відкривається панорама на колишні села, — повідомляє Марія Іванівна. — Ідея ця виникла давно. Проте реалізувати її вдалося лише нині за сприяння Черкаського обласного комітету виборців України. Зрештою, робимо це для того, щоб увічнити пам’ять про зниклі поселення і щоб молодше покоління знало їх історію. Однодумець Марії Євтушенко, Василь Квітка додає, що біля меморіального знака посадять ще й Алею пам’яті затоплених сіл.

— Ми б хотіли, — зауважує Василь Іванович, — щоб до цієї ідеї долучилися громади всіх переселених сіл і хуторів Подніпров’я. Щоб заснувати свою спілку, створити реєстр затоплених населених пунктів, діораму, музей. Потрібно підготувати також обласні програми збереження та вшанування історико-культурної спадщини зниклих під водами штучних морів поселень.

Черкаська область.

На знімку: Марія Євтушенко, ініціатор і організатор спорудження пам’ятника затопленим придніпровським селам.