Самі дніпропетровці забули вже дражливу для інших приказку: «Дніпропетровськ — місто не перше, але й не друге». Склалася вона великою мірою завдяки тому, що впродовж десятиліть біля керма і колишнього Союзу, і України стояли тутешні вихідці, за що й називали область кузнею кадрів. А треба сказати, що великою мірою цей феномен став можливим саме завдяки соціально-економічним умовам області, яка була насичена різними галузями промисловості, у тім числі й високотехнологічними, що передбачали потужний науковий потенціал і високий управлінський рівень. Переїхавши до столиці, земляки не забували про свою малу батьківщину і сприяли її розвитку.

 

Але ні область, ні місто ніколи не паразитували на високому покровительстві. Їхній внесок у загальнодержавну скарбницю завжди був вагомий і зароблений важкою працею в залізорудних кар’єрах, біля мартенів і доменних печей (навіть Міністерство чорної металургії працювало у Дніпропетровську), у вугільних і уранових шахтах, цехах великих машинобудівних підприємств, на хлібних ланах. «Секретний» гігант, який створював бойові та космічні ракети, вінчав ту славу.

Відблиски її пробилися і в «новітню історію», наповнену незрозумілими раніше термінами — «дефолт», «інфляція», «банкрутство», «санація», «рейдерство». І якщо перші практичні уроки засвоєння цих понять супроводжувалися наступальними і оборонними діями (варто лише згадати облогу Нікопольського феросплавного чи «Дніпромлина») й кровопролитними боями, з яких не всі повернулися живими (яскравий приклад — Центральний ринок «Озерка»), то нині переділи власності відбуваються тихо і непомітно. З ними часом зникають популярні бренди, як от кондитерські вироби «Дніпровські зорі» (їх поглинуло «АВК») чи синельниківська порцеляна. Але хто зважає на такі дрібниці? Загалом область зберегла свій потужний виробничий комплекс і залишається регіоном-донором №1 державного бюджету. Остання обставина може бути предметом гордості, але не радості. Переказавши торік 76% зароблених коштів у загальнодержавну скарбницю, назад отримали лише 1%. Отже, як віддавати — то перші, а як отримувати — то дев’ятнадцяті...

Ех, дороги...

Таке грабіжницьке вимивання коштів, безумовно, позначається на інфраструктурі й якості життя. Стану тутешніх доріг, з яких асфальт сходить разом зі снігом, дивуються гості навіть із традиційно дотаційних областей. Але наше дорожнє будівництво ніяк не може вийти зі стадії ямкового ремонту автошляхів, що здійснюється за рахунок коштів обласного та місцевих бюджетів. Коли дійде черга до «ямок» на другорядних вулицях і у внутрішньодворових переходах — питання риторичне. А більшість з них, принаймні в обласному центрі, — як після бомбардування. Проблему міг би розв’язати так званий транспортний збір. Обласна і міська влада не раз порушували перед вищим керівництвом питання про те, щоб усі зібрані кошти залишалися на місці. Однак податок із власників транспортних засобів і досі проходить повз обласний бюджет й осідає у Києві, назад повертається не більше 3% — за них всі ямки не залатаєш.

Пам’ятається, з яким ентузіазмом керівники підприємств свого часу перекладали на плечі місцевих комунальників соціальну сферу. Один з директорів навіть вдався до образності: «Ми скидаємо осіннє листя», — сказав він. Однак це не допомогло заводу вижити — згодом довелося і виробничі приміщення «скинути» в оренду.

Колишня відомча інфраструктура на комунальні служби міста впала не листям, а снігом — вони й без неї ледь справлялися. А що вже казати про об’єкти, які перейшли на баланс сільських, селищних та й навіть районних рад, котрі не мають за що їх утримувати? Вони б’ють чолом в область. Прохань профінансувати той чи інший проект — на 5,5 млрд. грн., а наявних коштів — близько 600 мільйонів. Одні просять допомогти завершити газифікацію, другі — розв’язати проблеми водо- і теплопостачання, треті — відремонтувати школи, дитячі садки, будинки культури...

Та й переважна більшість сільських рад у таких приміщеннях, що, як казав митник Верещагін із славнозвісного фільму, «за державу обидно», а 15% взагалі їх не мають. Цю проблему теж взялися розв’язувати самотужки, прийнявши Програму підтримки розвитку органів місцевого самоврядування, згідно з якою із обласного бюджету виділяються кошти і на ремонт, і на придбання автотранспорту (до ста сільських голів мали в розпорядженні хіба що велосипеди).

А як забезпечувати без належного фінансування решту регіональних програм, які спрямовані, зокрема, на ліквідацію наслідків підтоплення території в містах і селищах, на реформування житлово-комунального господарства, подолання бідності та підтримку сім’ї, на соціальне житлове будівництво і розвиток міського електротранспорту, на забезпечення жителів області питною водою, на розв’язання екологічних проблем?

Безумовно, область і, особливо, місто великі надії покладали на Євро-2012. Та й, власне, зробили все для того, щоб Україна стала приймаючою стороною: саме напередодні прийняття остаточного рішення щодо України у Дніпропетровську було введено в експлуатацію перший стадіон, який відповідав усім вимогам УЄФА. Причому на цей об’єкт не отримали жодної копійки державних коштів.

Але сподівались отримати їх на реалізацію проектів, пов’язаних насамперед із розв’язанням транспортної проблеми — побудову нових шляхів і розв’язок, які б розвантажили місто, на завершення будівництва «замороженого» метро. Дві нові станції Юлія Тимошенко обіцяла запустити ще торік і три в цьому році. Але торішні 850 млн. грн. землячка забула переказати, а нинішні — запланувати (згадала тільки про донецьку підземку). Тепер уже закрадаються сумніви в тому, що усе це — результат забудькуватості. І чи не випадково так довго вирішується доля аеропорту (про ці проблеми «Голос України» писав 14 листопада 2008 р.), через який Дніпропетровськ втратив свій шанс. Дніпропетровці виявилися неготовими не до вимог УЄФА, а до підступності власного уряду, який одному місту гарантував усе (аж до інвестиційних ризиків), а іншому відмовився підтвердити навіть власні зобов’язання.

Смак уранових відходів

Практично вся територія області визнана однією з найбільш техногенно навантажених. Концентрація промислових потужностей вдвічі перевищує середній показник по Україні. Обсяги валових викидів забруднюючих речовин в атмосферу сягають 18% від загальнодержавних, а обсяги скиду зворотних вод — майже 15%. Понад 70% викидів припадає на три найбільші міста: Дніпропетровськ, Дніпродзержинськ, Кривий Ріг. Накопичені промислові та побутові відходи на території області перевищують 9 млрд. тонн. Щороку їх додається 200—300 млн., близько третини переробляється й утилізується, а решта поповнює звалища. Особливо небезпечні для довкілля великотоннажні відвали гірничо-металургійного комплексу, шкідливі відходи хімічної промисловості, машинобудування та енергетики. Йдеться про хвости збагачення, шлаки, відпрацьовані породи й формовані суміші, які, власне, є родовищами корисних копалин...

Півтора року тому на сесії обласної ради затвердили регіональну «Програму поліпшення екологічного стану Дніпропетровської області за рахунок зменшення забруднення довкілля основними підприємствами-забруднювачами на 2007—2015 роки». Визначено 25 основних забруднювачів — рівень навантаження їх на навколишнє середовище сягає 95% від загального по області. Торік на реалізацію природоохоронних заходів вони запланували понад 690 млн. грн. Освоєно майже 731 мільйон. І хоч плани перевиконали, на недавньому засіданні координаційної ради з питань екології та використання природних ресурсів, де підбивали підсумки року, овацій не спостерігалося. Навпаки, розмова була жорстка. Перевиконання відбулося за рахунок частини підприємств, зокрема, трьох криворізьких гірничо-збагачувальних комбінатів, ВАТ «АрселорМіттал Кривий Ріг», ВАТ «Дніпрококс». Решта — хто на третину справився із завданням, а хто й навіть до 1% не дотягнув. На Криворізькій ТЕС, наприклад, і досі не розпочали модернізацію електрофільтрів, яку мали завершити ще 2007-го і у такий спосіб зменшити річні обсяги викидів майже на 5 тис. тонн.

Керівники ВАТ «Дніпроенерго» (Запоріжжя), якому належать Криворізька і Придніпровська теплові електростанції (остання псує своїми викидами довкілля Дніпропетровська: торік її «внесок» сягав 60% від загальних викидів по місту, при цьому порівняно з 2007 роком він зріс на 15,6%), пояснюють таку непоспішливість тим, що самі природоохоронні заходи, поки збиралися їх впроваджувати, вже застаріли...

Нинішня екологічна ситуація в регіоні — це спадщина багаторічного екстенсивного характеру розвитку промисловості, зокрема, найбільш екологічно небезпечних її галузей, резюмують фахівці. Одне із таких підприємств залишило по собі другий Чорнобиль: свого часу навіть лунали пропозиції, аби колишнім ветеранам Придніпровського хімічного заводу (про нього мова) присвоїли статус «чорнобильців». Дніпродзержинська міськрада клопочеться перед Верховною Радою про запровадження на законодавчому рівні особливого екологічного статусу для всіх жителів міста, які й досі потерпають від наслідків діяльності ПХЗ. Інформація про це підприємство, яке з 1948-го по 1991-й переробляло уранові руди, шістдесят років зберігалася під грифом «надзвичайно секретно». За час роботи воно, за словами колишнього генерального директора Юрія Коровіна, виробило 80 тис. тонн урану ядерного ступеню чистоти, що дорівнює 20 тис. тонн боєголовок (U-235) або 30-річній роботі атомної станції, а за енергетичною цінністю — одному мільярду тонн вугілля.

Перші тридцять років підприємство працювало за недосконалими в екологічному відношенні технологіями, що призвело до значного рівня радіоактивного опромінювання працівників (в середньому робітники основних професій доживали до 40—45 років) та забрудненості території. У самому місті складовано 42 млн. тонн небезпечних відходів. А загалом на території області їх понад 80 млн. тонн, які утворилися в процесі видобутку урану в Жовтих Водах та його переробки у Дніпродзержинську. Упродовж сорока літ вони накопичувались в природних ярах та балках, у так званих хвостосховищах, без будь-яких  природоохоронних заходів. Тільки одне з дванадцяти — «С-2» — має захисний гідроекран. Усі ці яри та балки є елементами гідрографічної мережі Дніпра, а одне з найбільших хвостосховищ — «Дніпровське» — розташоване менш як за кілометр від його русла. Отже, забруднюються не тільки підземні води. Під час повеней та підтоплень отрута з них виноситься у водойми і далі — у Дніпро. Якщо за десять років радіоактивний мул з Прип’яті по дну перемістився до дніпродзержинської дамби, то цілком зрозуміло, що мільйони тонн радіоактивних речовин на території області загрожують не тільки Дніпропетровщині, а й усій Україні.

У цьому зв’язку 2005 року було прийнято державну програму «Приведення небезпечних об’єктів виробничого об’єднання «Придніпровський хімічний завод» в екологічно безпечний стан і забезпечення захисту населення від шкідливого впливу іонізуючого випромінювання на 2005—2014 роки», якою передбачалося спрямувати на ці цілі із спецфонду Мінпаливенерго 25 млн. грн. Кошти виділили в повному обсязі, але через інфляцію вистачило їх аж ніяк не на всі заходи.

Нині Мінпаливенерго разом із міською владою розробляють нову програму — на 2010—2015 роки, яка, за словами начальника управління охорони навколишнього середовища Дніпродзержинської міськради Андрія Плешакова, вже узгоджена Кабінетом Міністрів і до нового року має бути затверджена. Поки що частково рятують ситуацію кошти, виділені торішнім розпорядженням Кабміну: 28,5 млн. грн. для проведення робіт ДП «Бар’єр», створеного для обслуговування хвостосховищ відходів уранового виробництва, і трохи більш як 24 млн. — зокрема, для фізичного захисту проммайданчика ПХЗ, аби не допустити переміщення небезпечних відходів на територію міста. На першочергові екологічні заходи у самому місті, які також передбачені цим розпорядженням, джерел фінансування досі не знайдено.

Вода — та не та...

Майже тисяча (із 1,5 тис.) населених пунктів на Дніпропетровщині вимушена вживати воду, яка не відповідає стандартам. Близько 700 з них використовують підземні води з шахтних колодязів і свердловин, якість яких постійно погіршується внаслідок виробничої діяльності підприємств Криворіжжя, Нікопольсько-Марганецького родовища, шахт Західного Донбасу. Майже 290 населених пунктів, у яких проживає 67 тисяч населення, користується привізною водою. Половина водопровідних очисних споруд і мереж області відпрацювали термін амортизації, 47% мереж — в аварійному стані. Закінчився термін амортизації кожної п’ятої насосної станції.

Як повідомили в обласній раді, для реалізації проектів реконструкції та будівництва об’єктів водопостачання у Васильківському, Верхньодніпровському, Криворізькому, Нікопольському, Покровському та Солонянському районах необхідно майже 19 млн. грн. фінансової підтримки з держбюджету.

Село Мар’ївка Софіївського району віддзеркалює проблеми більшості «зневоднених» населених пунктів. З молочними бідонами на возиках люди стоять у черзі біля колодязів. Але вони не рятують ситуацію. Бо хіба настарчиш тим возиком води на чимале домашнє господарство, якщо одній корові треба 6—7 відер на день? А з другого боку, тією водою можна хіба що підлогу помити. Худоба визнає питво тільки з одного колодязя, який ремонтують усім миром. Собі на споживання і прання купують привізну воду — 180 грн. за чотири куба, яких на сім’ю з чотирьох осіб вистачає на місяць лише за умови жорсткої економії. Але машину води треба десь зберігати. Для цього будують басейни: із штучними водоймами для купання вони нічого спільного не мають, а нагадують звичайні колодязі, зашиті зверху деревом і зачинені на замки.

Раніше вода була в кожному дворі. Чотири роки тому централізовану подачу припинили. Чутки різні ходили: буцімто десь трубу прорвало, потім — що нібито через борги воду відключили. Люди кинулись платити, але з крана так і не закапало. А коли серед білого дня пригнали техніку і почали викопувати труби, мар’ївці забили тривогу — і трасу перекривали, і до начальства їздили, і навіть Президенту писали. Приїздили якісь уповноважені й роз’яснювали, що все на законних підставах. Мовляв, Софіївське управління групових водоводів (свого часу на його базі всесоюзні семінари проводили!) збанкрутіло, і труби забирають за борги, а натомість обіцяли прокласти нові — пластикові. Тільки не сказали коли.

Немає у селі й природного газу (на нього чекає більше третини населених пунктів області): влітку варять їсти на балонному, а взимку палять піч — у кого є гроші, вугіллям, а в кого нема — дровами з лісопосадки.

Живуть тут переважно пенсіонери. Перед молодими вони у виграші: мають за що хліб купити. Працевлаштуватися у селі майже неможливо. Раніше фермери брали на сезонні роботи, а нині самі сіяли — кажуть, нічим кредити віддавати, на всьому економлять. З власного городу прожити важко, тому чимало молодих мар’ївців перебирається у Кривий Ріг, до якого 50 км навпростець...

Поки всіх корів не поміняли на кіз!

Сьогодні в області поголів’я великої рогатої худоби стільки, як було двадцять років тому в одному районі. Зменшення його, як свідчить статистика, триває й досі. Від молочного виробництва відмовляються не тільки сільгосппідприємства — проганяють селяни годувальницю і з власного двору: за рік у домогосподарствах корів поменшало на 8%. А саме тут утримується понад 76% від загальної кількості великої рогатої худоби, у т. ч. 82% корів. Люди перейшли на менш затратного постачальника молока — кіз.

Не треба бути великим фахівцем, щоб зрозуміти просту істину: поки ця справа не буде вигідною і фермеру, і домогосподарці, яка нині здає молоко за «копійки» (1,20 — 1,50 грн. за літр), молочне виробництво занепадатиме. 

На недавньому виїзному засіданні Комітету Верховної Ради з питань агарної політики та земельних відносин учасники обговорення насущної проблеми «Як повернути землі господаря?» (пам’ятається, колгоспи ламали під таким же гаслом) запропонували створити державну програму, в рамках якої щороку закладати будівництво нових тваринницьких ферм (ну як не згадати мар’ївський комплекс?). Крім того, наполягали на запровадженні 50-відсоткової державної закупівлі вирощеного врожаю.

Торік на Дніпропетровщині зібрали 3 млн. 900 тис. тонн зернових — це рекордний ужинок за останні двадцять років і найкращий показник на минулорічних жнивах серед областей степової зони. Однак фінансовий результат отримали гірший, ніж у попередньому році, коли зібрали менший урожай. Збитки, яких зазнали товаровиробники, не дали змоги їм ні по кредитах та заробітній платі розрахуватися, ні закупити нову техніку.

Віддавати свою працю за безцінь аграрії не хочуть. Тому і у великих господарствах, і на підприємствах, що займаються зберіганням та переробкою зернових культур, залишалося на 1 квітня ц. р. понад 900 тис. т зерна — у півтора разу більше, ніж на таку дату торік. Більше половини його — безпосередньо в аграрних підприємствах, що перевищує минулорічний показник у 2,4 разу.

Зерно, призначене для продажу, пускають на комбікорми і згодовують свиням. Як кажуть, коли б не нещастя, не було б і щастя: свинарство в регіоні набуває розвитку — зростання поголів’я (на 14% порівняно з березнем минулого року) припадає якраз на перші три місяці року, а в домашніх господарствах цей показник сягає майже 23%.

Лише є поодинокі «плюси»

За підсумками роботи промисловості області у січні—березні 2009 року, темпи виробництва продукції, проти відповідного періоду минулого року, знизилися на 62,3%, стверджує статистика. Фінансово-економічна криза, яка призвела до скрути в забезпеченні газу для виробничих потреб, погіршення кон’юнктури зовнішнього ринку і згортання внутрішнього, обмеження кредитування й невизначеності курсу іноземної валюти, негативно позначилася на всіх галузях виробництва. Більш як на третину зменшилися виробничі показники у добувній промисловості. На металургійних та підприємствах з виробництва готових металевих виробів (частка їхньої продукції у структурі загальнообласного обороту перевищує 39%) менше випустили чавуну (на 33,2%), дроту зі сталі (на 47,3%), сталі без напівфабрикатів, отриманих безперервним литтям (на 45,4%), готового прокату чорних металів (на 47,2%), труб великого і малого діаметрів, профілів пустотілих з чорних металів (на 67,6%). У машинобудуванні зменшилось виробництво близько половини основних видів продукції.

Серед суцільних мінусових показників вирізняються лише поодинокі «плюси»: збільшено випуск круп (на 19,8%), м’яса і субпродуктів свійської птиці (на 22,1%), кормів для сільськогосподарських тварин та свійської птиці (на 32,5%).

Дніпропетровська міська рада розробила і прийняла програму виживання у цій ситуації. Головна її мета — пом’якшити вплив безробіття, створити нові робочі місця, а також умови для дрібного бізнесу (наприклад, уже визначено більш як 150 місць для сезонної торгівлі). Цього року на реалізацію програми виділяється понад 37 млн. грн., які, зокрема, буде спрямовано на фінансування тимчасових робочих місць, перенавчання фахівців незатребуваних професій, а також на матеріальну підтримку тих, хто не може заробити навіть тимчасово. Важливе місце в антикризовій програмі відводиться питанням товарообміну (включаючи й продукцію сільськогосподарського виробництва).

...На Дніпропетровському агрегатному заводі про «бартерний» досвід згадали одразу, тільки-но в країні заговорили про кризу, і почали міняти свої агрегати на вугілля, а вугілля на цукор. В обіг знову пустили чеки, які, за бажанням, можна взяти в рахунок заробітної плати і оплатити ними куплені товари і навіть кредити й комунальні платежі. Отже, і продукти працівникам дістаються дешевші, бо у заводський магазин вони потрапляють без посередників, і в разі затримки зарплатні люди не залишаються без засобів до існування.

 

Фото автора.