Розповідають, у давнину примхлива красуня жартома пообіцяла вийти заміж за чоловіка, який зуміє навіть залізо перетворити на квіти, а в них дуже кохалася. І тоді бідний хлопець, якому дісталася батькова кузня у спадок, роздмухав горни та взявся за молот. І вже на ранок поклав ніжні, наче й не залізні, троянди до ніг красуні. Нікуди було їй дітися... Шлюб з ковалем, проте, приносить не тільки троянди. А й ще більшу втіху — коли коваль власноруч миє коханій ніжки.
Виявляється, таких хлопців на планеті Земля немало. І їх можна побачити в одному гурті і в нас, в Україні. Уже всьоме збираються вони в травні на міжнародному фестивалі ковалів. А цьогоріч товариство синів Гефеста вирішило розширити географію свого форуму і помандрувало ще й на Поділля. У минулі вихідні ковалів з 20 країн світу приймав старовинний Кам’янець-Подільський, і дійство стало найбільш представницьким фестивалем з поміж тих, що досі відбувалися в місті-заповіднику. Ще в середньовіччя тут був потужний ремісничий цех майстрів вогню і молота, який спорудив навіть власну оборонну вежу. За останнє десятиліття ковальство у місті знову розквітло, тут живе і творить ціла плеяда митців.
Приймав учасників фестивалю Національний історико-архітектурний заповідник «Кам’янець», а місцем зустрічі було обрано Стару фортецю. Два дні тут лунала дзвінка пісня заліза. «Ваше місто — справжній рай, — зізналося подружжя ковалів із Франції, Корінна та Томас Жаковскі. — Ми хотіли б сюди повернутися ще або й залишитися. Камінь пасує залізу, а місто каменю надихає на творчість майстрів ковадла».
Таке враження не тільки в них. Німецькі, американські, новозеландські, фінські ковалі навперебій виповідали щире захоплення подільською твердинею. А кам’янчани захоплювалися ними, характерниками, які на очах сотень глядачів творили справжні дива. Особливою увагою нагородили «ковалих». У нас володарями кузень переважно є чоловіки... Кожна делегація викувала свій фрагмент до загальної скульптури — солярного знака, який прикрасить місто. Вдарити по наковальні міг кожен бажаючий. І це було найкращою агітацією за нелегкий фах. Під передзвін молотів ми почули кілька дивовижних історій, не гірше легенди про красуню та троянду.
У ковальській майстерні «Три Івани», що в Ужгороді, коваль Андрій Стегура відтворив технологію перегородчастої емалі, яка сягає 10—12 століть. Невеличкі медальйони зі зразками такої ковки можна було побачити на виставці. Технологію «Івани» поки що тримають у секреті, але хто приїде до історичного центру закарпатського ковальства в селі Лисичово Іршавського району, та ще візьме участь у конкурсі наметів-«вігвамів», може дістати і диплом, і ключик до таких ковальських секретів.
Горн, вогонь, мелодія української кузні поманили узбецького українця Володимира Пилип’юка на землю його дідів. Син дав обітницю батькові знайти корені роду, який жив колись у селі Лука Заставненського району на Буковині, а згодом розбрівся по світу. Тож прибув торік до Івано-Франківська на фестиваль. Та виявилося, такого села вже давно немає на карті. Ковалі привезли його в Кастержівку, в яку влилася Лука. Тут Пилип’юків живе багато, але жоден не має навіть далеких родинних зв’язків із родом Володимира. Та коваль рук не опустив — і таки знайшов родичів по лінії бабусі, яка носила прізвище Олійник. Цього року привіз із Узбекистану в Україну свою 81-річну матір. Може, востаннє вона погляне на рідний край. Саме тому й наважилася на такий далекий шлях. Поки вона з тіткою поринула у спогади, Володимир майнув із товариством до Кам’янця. А ковалем був його дядько — Корній Скребцов, кажуть, Володимир дуже на нього схожий. Сліди Корнія — десь на Донбасі. Тож узбецький гість не полишає пошуки, не прощається з Україною, яку щиро любить. Його дружина — полячка з українським корінням, очолює національне товариство поляків «Заживє». Разом із колегами з українського товариства «Батьківщина» проводять спільні заходи. Народні ремесла допомагають зберегти національну самобутність навіть далеко від рідної землі. Тому Володимир вже понад чверть століття продовжує справу дядька-коваля. Дарма, що той ходив у брилі, а Володимир — у тюбетейці. Музика його молота, як і мова самого коваля, — українська.
Кам’янчанин Ростислав Пугач недавно створив величні ажурні ворота з двометровими драконами, які, жартують вдома, купила б сама Юлія Тимошенко. У дитинстві не мріяв про кузню, не відав, що воно таке, вступив у будівельний технікум, опановував цивільне будівництво. А потрапив якось у гості до робітні майстра металу Юрія Галицького — і зачарувався. Спробував — вийшло й у нього. І ось уже дванадцятий рік удосконалює свій фах, який, переконаний, — від Бога. Його ковка у відреставрованому соборі Олександра Невського, у Вірменській дзвіниці, в багатьох готелях та ресторанах міста, яким мереживо з металу додає особливого шарму. У Пугача все — ручна робота, штамповки він не визнає. На виставку привіз не тільки ворота, мангал, а й ковані меблі. На ажурному столику — точно ті самі троянди, які підкорили серце легендарної красуні. Зараз Ростислав працює над 14-метровим хрестом, що розміститься на пагорбі неподалік Старої фортеці.
Міський голова Анатолій Нестерук нагородив учасників фестивалю дипломами, щиро подякував голові Асоціації ковалів України Сергію Полуботку та його дружині Ользі, котрі разом із працівниками заповідника Анною Кулешовою, Алісою Тихоліз, Оленою Вільчинською доклали чимало зусиль для проведення фестивалю в Кам’янці. А самі учасники не тільки демонстрували професійну майстерність, вони ще й влаштували концерт оригінальної музики. Один із синів Гефеста продемонстрував старовинну традицію: власноруч помив ніжки жінкам та дівчатам у відрі з водою, де охолоджували метал. Спекотного дня вельми приємна процедура! «Наступного року ковалі знову сюди приїдуть», — чули ми з багатьох уст.
На знімку: «якщо коваль жінці ноги миє — він її обожнює».
Фото автора.
