Перший, двічі народжений

25 серпня 1918 року гетьманський уряд затвердив законопроект про заснування у Києві Державного драматичного театру. А восени київські глядачі побачили драму-феєрію Лесі Українки «Лісова пісня». Відтоді ця вистава є візитівкою театру.

Другий день народження, який потім довго вважався офіційною датою, пов’язаний із наказом уже радянської влади про націоналізацію київських театрів (15 березня 1919 року). Тоді Державний театр перейменували у Перший театр Української Радянської Республіки імені Шевченка. Він об’єднав акторів Державного драматичного та Молодого театрів. Очолили збірний колектив Лесь Курбас та Олександр Загаров. З одного боку, реалізм «Ревізора», поставленого Загаровим, з другого — умовність, новаторський пошук Курбаса у «Гайдамаках». Такі різні театри й несхожі режисери не могли ужитися на одній сцені. 1920 року кожен пішов своїм шляхом.

За архівними матеріалами у 1993 році встановлено початок діяльності театру — 1 вересня 1918 року. З цієї дати тепер відраховуються ювілеї шевченківців.

Спершу театр шість літ мандрував. Як згадував народний артист України Антон Хорошун, що вступив до трупи під час гастролей театру в Катеринославі у 1921 році, переїжджали часом у товарних вагонах, на волах, а то й пішки. Одночасно готували репертуар, поповнюючи його п’єсами — від Карпенка-Карого до Шекспіра та Бомарше. До речі, саме в ролі Сюзанни з «Весілля Фігаро» Бомарше з’явилася на сцені Наталя Ужвій. Тут, за три роки кочового життя, вона зіграла 26 ролей.

Після успішних гастролей у Дніпропетровську, на прохання трудящих, як відзначалося у постанові міськради від 14 липня 1927 року, театр отримав тут постійну прописку. Відтоді він зветься Дніпропетровським українським драматичним театром імені Шевченка, а в 2004-му отримав статус академічного.

Театр завжди приваблював глядача не лише назвами спектаклів, а й іменами. Це засвідчують театральні премії, які нині щороку вручають кращим митцям: три із чотирьох, запроваджених міськрадою, носять імена шевченківців. Премії імені Іллі Кобринського, який був головним режисером театру, вручають за кращу режисерську роботу, а імені Зінаїди Хрукалової — за кращу жіночу роль. Премією імені Марата Стороженка відзначають кращу чоловічу роль. Дві останні, зокрема, отримали у різні роки також шевченківці: Василь Чечот, Алла Пуліна та Василь Крачковський, а цього року лауреатом стала артистка Ірина Медяник.

Премії з іменами шевченківців є й для відзначення народних театрів області (імені Антона Хорошуна) та для студентів художньо-театрального коледжу — імені Людмили Бондаренко.

Список славних імен шевченківців можна продовжити. Серед них майстер епізоду Грицько Маринич — один із фундаторів театру, актор і режисер Василь Овчаренко (його «Сватання на Гончарівці» не сходило з афіші 15 літ, а «Майська ніч» — 20). Андрій Верменич — неповторний Карась із «Запорожця за Дунаєм». Володимир Шевченко, котрий блискуче грав Тев’є-молочника. А ще — Андрій Білгородський, який створив понад 300 ролей і понад сто вистав. Ще — Станіслав Станкевич, який потім перейшов до столичного театру імені Франка. І, безумовно, Володимир Божко — багаторічний головний режисер.

Основою репертуару залишається українська класика. Сьогодні на афіші — «Лісова пісня», «Наталка-Полтавка», «Сватання на Гончарівці», «Украдене щастя», «Хазяїн», «Назар Стодоля».

— Майже всі вони, у різних постановках, живуть на нашій сцені по 30—40 і більше років, — розповідає директор і художній керівник театру, народний артист України Валерій Ковтуненко. — Класика завжди сучасна, в ній звучать акценти сьогодення. Ми не проти пошуків і новизни — у нас є мала сцена, де ставляться експериментальні вистави. Але в подачі класичного матеріалу ми — консерватори.

Сьогодні шанувальники шевченківців ходять «на Кушкову» (Лідія Кушкова — актриса, режисер і автор театру), на Григорія Маслюка і Михайла Чернявського, на згадуваних уже Чечота, Крачковського, Пуліну і Медяник, на Миколу Постолаку, Наталю Тафі, Людмилу Белінську, Жанну Дмитренко, Валентину Сушко, Валерія Мойсеєнка, Нелю Ніколаєву, Віктора Гунькіна, Петра Кулика, Станіслава Дрожакова, Ларису Булдигіну, Олену Вербову, Світлану Сушко, Ольгу Томілку...

Дніпропетровці встигли скучити за шевченківцями. Бо упродовж останніх восьми місяців театр мандрував. Тривалі гастролі спричинив капітальний ремонт приміщення, на що з облбюджету виділили понад 8 млн. грн. В оновленому театрі шевченківці відкрилися «Сільвою», немовби обіцяючи яскравий і святковий сезон.

На знімку: сцена з вистави «Безіменна зірка» (постановка Вілена Головка). Зліва направо: Анатолій Корольов (Іким), Олена Вербова (Мона), Станіслав Дрожаков (Начальник вокзалу), Валерій Мойсеєнко (Учитель).