Село Жильжа в Костопільському районі вважають віддаленим. Воно й правда: щоб дістатись сюди, потрібно чимало кілометрів «потруситись» бруківкою. Однак сім’я Галини і Ярослава Степури почувається і у цій глибинці щасливою. Живе подружжя у мирі і злагоді, ростить тринадцятеро дітей.
— Віталій, Анатолій, Оксана, Наталя, Павло, Світлана, Алла, Роман, Сергій, Ярослава, Дарина, Руслана, Давид, — перераховує по «старшинству» своїх дітей Галина Михайлівна Степура, яка сама теж із багатодітної сім’ї — була старшою серед десятьох своїх братів і сестричок. — Щоправда, діти виростають, створюють свої сім’ї. Ось і Анатолій одружився, переїхав у Костопіль, де й винаймає квартиру з дружиною і двома дітками. Найстарший Віталій перебивається тимчасовими заробітками, бо постійну роботу дуже важко знайти на селі, особливо тепер. Оксана працює швачкою, Наталя — продавцем, а Павло навчається у Костопільському технічному коледжі на будівельника.
Менших шестеро дітей — учні місцевої школи (до речі, у ній всього тридцять сім школярів), ще двом — Русланці і Давиду — рости і рости до школи... І хоча й дехто із дітей вже перейшов, як кажуть, на власний хліб, все одно живуть у родинному гніздечку.
— З нами мешкає ще й 83-річна свекруха, — розповідає Галина Михайлівна. — Так що практично у хаті нас, якщо не рахувати Анатолія, п’ятнадцятеро.
— Чим годуєте таку велику сім’ю? — цікавлюсь.
— Щоб не було пусто на столі, доводиться багато працювати, — зітхає багатодітна мати. — Маємо гектар землі, а відтак і картоплю, овочі. Обробляємо город конем. Тримаємо свиней, курей, індиків, корову. Влітку з лісу не вилазимо — заготовляємо чорниці, гриби. Докуповуємо лише необхідні продукти, бо наш більш ніж скромний сімейний бюджет, витрати з якого ретельно плануємо з чоловіком, не дає змоги особливо розкошувати. У нас шестеро школярів, тож навіть зібрати їх до школи стає у кругленьку копієчку. Бо учнівський зошит нині коштує 50 копійок. А їх же не один треба...
І хоча Степури мають у своєму господарстві корову, ще одній вони дуже зраділи. Бо для такого чималенького гурту однієї годувальниці замало. А подарував чорно-рябу цій багатодітній сім’ї благодійний фонд-клуб «БлагоДійна Корова», який очолює депутат Рівненської обласної ради Станіслав Савінський.
До речі, крім інших благодійних справ (а за роки своєї діяльності члени клубу надали допомоги, переважно дітям, більш як на два мільйони гривень), у фонд-клубу склалась гарна традиція щовесни дарувати корову багатодітним родинам. Тож подружжю Степур із села Жильжа дісталась уже дев’ята чорно-ряба Зірка. А першу адресу благодійності підказав «Голос України». На публікацію в нашій газеті про одне з кращих в Україні підприємств — «Консюмерс-Скло-Зоря», що у селі Зоря Рівненського району, відгукнулась тодішня десятикласниця Іванна Гуменюк із села Радів Млинівського району. Дівчинка просила тодішнього генерального директора Станіслава Савінського допомогти їх малозабезпеченій сім’ї купити корову. Звичайно, на листа відгукнулись...
Бюджет фонд-клубу формувався за рахунок внесків його членів, серед яких фізичні та юридичні особи. Звичайно ж, найбільшим колективним членом був колектив склозаводу ЗАТ «Консюмерс-Скло-Зоря». Склороби переказували на благодійні цілі певний відсоток від податку на прибуток, що виливалось у солідну суму, і давало можливість проводити активну благодійну діяльність. Різні власники склозаводу (а серед них були і ЄБРР, і одна з великих канадських компаній) підтримували прагнення колективу до благодійності. Але віднедавна з приходом нових власників це питання стало проблематичним.
— Попри це, фонд-клуб «БлагоДійна Корова» діятиме й надалі, — запевнив Станіслав Савінський. — Бо в Україні є чимало чесних бізнесменів, готових до благодійних справ. Тож і наступного року збираємось подарувати «ювілейну» чорно-рябу ще одній багатодітній сім’ї.
— Тепер у нашій сім’ї буде вдосталь молока, сметани, сиру, — радіє багатодітне подружжя Галина і Ярослав Степури. — Доглядати чорно-рябу будемо гуртом. Та й пастушків у нас он скільки, — жартома кивнули на гурт дітей.
— Галина Михайлівна, як скромна людина, не сказала, що їй і досі держава не присвоїла звання «Мати-героїня», хоча й вона на те заслуговує, бо діти гарно виховані, доглянуті, — долучається до розмови дюксинський сільський голова Микола Романюк. — А ми подали документи з клопотанням про відзначення цієї матері ще 19 лютого 2007 року. Але вони «застрягли» у чиновницьких кабінетах...
Рівне.
На знімках: герб фонд-клубу «БлагоДійна Корова»; сім’я Степур, хоч і в неповному складі, але величенька; глава сім’ї Ярослав Опанасович Степура приручає подаровану Зірку.
Фото автора.
