Про велику розлогу балку за селом Пологи (не плутайте з розташованим через річку однойменним райцентром), яку в народі називають Макітрою, давно ходять легенди. Уздовж її розтинає грунтова дорога, якою колись навіть серед дня не їздили поодинці, бо, як стверджують старожили, тут творилися неймовірні речі. То віз перекинеться на майже рівному місці, то чогось злякаються воли чи коні й так понесуть, що іншого разу обминеш прокляте місце десятою дорогою, аби з лихом не зустрітися.

 

Машина котиться... угору

Але часи міняються, і нове покоління полюбило Макітру за те, що тут проводилися районні фінали піонерської воєнізованої гри «Зірниця». І раптом за рік до московського путчу, який поставив хрест на існуванні СРСР, про балку знову заговорили. «Відкрив» її ветеран автопарку Іван Самура. Він їхав до своєї любительської пасіки і на спускові заглушив двигун та включив нейтральну передачу. Але «Волга» замість того, щоб набрати розгін, чомусь «отупіла» і зупинилася, в’їхавши передніми колесами в неглибокий рівчачок, виритий дощовими водами.

Досвідчений водій вирішив, що спустила якась камера, і вийшов із легковика, аби роздивитися. Коли ж підняв голову, машини на місці вже не було. Вона покотилася в зворотному напрямку і метрів через п’ятдесят так само несподівано зупинилася. Дружина, яка весь цей час залишалася в машині, сиділа тиха й приголомшена. Тому Іван Максимович вирішив повторити експеримент, і знову «Волга» з ним пожартувала...

Після нього до Макітри їздили всі, кому не ліньки, охали і ахали, але ніхто не міг пояснити, що ж там відбувалося насправді. Про нечисту силу тоді говорили мало, зате наукоподібних гіпотез не бракувало. Найсміливіші стверджували, що в балці десь сидить не видиме для людського ока НЛО, інші гадали про великий магнетизм, прихований в її надрах, а були й такі, що припускали якусь незбагненну взаємодію електромагнітних імпульсів радіоретранслятора та високовольтної лінії електропередач, що були поряд із нею.

Що то було?

Тоді я власкорив в обласній газеті і радо вхопився за свіжу тему. Але запал дослідника швидко остудив мій сусід Микола Злидар, який працював старшим електромеханіком на «релейці».

— Уже третій рік чую оті небилиці, але ж ніхто не показав точно, де саме відбуваються дива! — безапеляційно заявив він.

І я заспокоївся, але не надовго. Бо, як кажуть, на ловця і звір біжить. Мене таки розшукали очевидці й звозили на те загадкове місце, але їхні пригоди уже обросли новими деталями. Серед цих ентузіастів був і відставний полковник Леонід Доля, який гостював у Пологах і разом з родичами їздив у балку, аби перевірити достовірність чуток.

— Не вірю я в жодні НЛО чи бермудські трикутники, а тут не знаю, що й гадати, — признався він. — Коли вийшов із «Жигулів», якась невидима сила різко потягла мене вбік і я опинився за кілька кроків від машини. Ледве не впав. У голові запаморочилося, грудну клітину стиснуло так, що перехопило подих. Дружина теж ледве не втратила свідомість, а нашим родичам — хоч би що. Дивляться на нас і думають, що придурюємося. Зате після цього стресу в мене понизився майже до нормального артеріальний тиск і перестав боліти колінний суглоб.

Ще два шукачі пригод розповіли, як під час перебування в Макітрі зупинилися їхні механічні годинники, причому один ще й запевняв, що при цьому стрілка компаса крутилася в різні боки немов навіжена. Остання обставина не витримувала жодної критики, бо модні колись компасики на ремінцях до годинників були декоративними деталями і не мали жодного поняття, де знаходяться північ і південь. Але чим чорт не жартує, взяли з собою й компас.

На «хитре» місце є вода

Леонід Васильович туди з нами не поїхав, поскаржившись на погане самопочуття, а за кермо «Жигулів» сів його син, теж офіцер, і його присутність виявилася не зайвою. Кілька разів повторивши «фокус» з відкочуванням машини, ми таки знайшли місце, де вона стала немов укопана. Потім перевірили компас, але відхилень в його показаннях не було.

— Місце й справді хитре, — погодився Доля-молодший, — але й ми в горах дещо бачили.

Витягши з багажника каністру з водою, він вилив її біля заднього колеса. Піднявши запорошену піну, вода швидко потекла в зворотному напрямку — саме туди й скочувалася машина. От і все — звичайнісінький оптичний фокус, ілюзія спуску на підйомі... А як же бути з різким погіршенням самопочуття батьків? І тут він знайшов пояснення. Коли вони перебували в балці, наближалася гроза, а люди із захворюваннями серцево-судинної системи на неї реагують не найкращим чином. А ще, можливо, повітряний потік та високовольтна лінія притягли в низовину електричний заряд, тому й сталося те, що сталося.

А газету читали «навпаки»

Коротше кажучи, вийшла в мене кореспонденція на славу — вдарив по плітках і забобонах з головного калібру. Та через тиждень після публікації зустрічаю свого колишнього однокласника. Сашко помітно припадає на праву ногу і якось неохоче вітається.

— Бандитська куля? — намагаюся пожартувати.

— Та ні, твоя! — сердито відказує. — Начитався казок та й поїхав у балку, аби полікувати коліно. До крові стовк об землю, а тепер ледве ходжу...

— Стривай, я ж розповідав, що все це — дурниці!

— Еге ж, тільки все, що ви пишете, люди читають навпаки, — заперечив однокласник. — От і вір вам після цього!

 

Запорізька область.

Мал. Володимира ВАСЬКОВЦЕВА.