Навіть далеким від історії авіації людям хоч щось говорять прізвища легендарних радянських льотчиць — Осипенко, Гризодубової, Раскової... Однак мало хто навіть серед фахівців-істориків знає ім’я єдиної жінки-пілота, яка брала участь у бойових діях під час фінсько-радянської війни і увійшла в історію світової авіації як єдина жінка-льотчик, котра в роки Великої Вітчизняної війни здійснила повітряний таран. Це — Катерина Зеленко. Російські історики називають її «русской Катюшей», переконують, що народилась вона на Курщині, а її мати — «русская, родом из Костромской области».
Дорога в небо
Насправді Катерина Зеленко родом із села Корощине Олевської волості Овруцького повіту Волинської губернії (нині Олевського району Житомирської області). Народилася 23 лютого 1916 року, в день, який згодом став офіційним святом Червоної Армії. Вона була десятою дитиною в сім’ї православного священика Івана Зеленка. І, можливо, ніколи не загорілася б мрією про небо, якби сім’ю Зеленків не зірвав з рідних місць вихор війни. Наприкінці 1916 року, коли фронт докотився до тилу Російської імперії, Зеленки стали біженцями. Так вони й опинилися у Курську, де тоді мешкало чимало українців. Серед них сім’я Зеленків, глава якої був корінним поліщуком, а його дружина мала у роду польське коріння, мала б відчувати себе у безпеці. Однак на зміну жахам Першої світової війни прийшли реалії ще кривавішої — Громадянської. Відтак 1919 року велика родина Зеленків втратила годувальника. Втім, хоч це і жорстоко звучить, завдяки цьому удару долі Катерина Зеленко змогла втілити свою мрію про небо. Адже доньці священика у «державі робітників і селян» про авіацію годі було і мріяти. А тому в численних анкетах, які за радянських часів доводилось заповнювати на кожному кроці, Катерина Зеленко змогла вказувати «потрібне» соціальне походження. І, беручи до уваги, в якому віці вона залишилась без батька, не варто докоряти їй цим відступництвом.
Її дорога в небо розпочалась у Воронежі, де наша землячка після закінчення семи класів школи в Курську вступила до авіаційного технікуму. Одночасно Катерина Зеленко — курсант цивільного аероклубу. А з 31 січня 1934 року 18-річна дівчина назавжди пов’язала свою долю із військовою авіацією. За 10 місяців вона закінчила 3-тю військову школу пілотів-спостерігачів в Оренбурзі, і вже як кваліфікований льотчик (!) відбула для подальшого проходження служби на рідну Україну у військово-повітряні сили Харківськогo військового округу. Завдяки таланту і бажанню самостійно вчитись дівчина швидко стала класним пілотом. Втім, це на її кар’єрі не позначилося. Катерина Зеленко аж до фінської війни залишалась у званні лейтенанта. Хоча, як свідчать архівні документи, мало хто із колег-чоловіків міг скласти їй гідну конкуренцію з техніки пілотування не тільки у рідному 4-му легкобомбардувальному полку, а й серед авіаторів військового округу.
Перші тижні бойових дій на фінсько-радянському фронті продемонстрували світу справжню ціну «сталінських соколів». Керівництво СРСР у грудні 1939 року кинуло проти 115 бойових літаків фінів потужну двотисячну(!) армаду бомбардувальників і винищувачів, проте запанувати в повітрі вони не змогли. Отож радянському командуванню довелось не лише спішно доводити кількість літаків до трьох тисяч одиниць, а й почати термінову «мобілізацію» на війну кращих льотчиків з усієї країни. До їх числа ввійшла і Катерина Зеленко. Нагородою за успішне знищення артилерійської батареї і складу боєприпасів противника стали орден Червоного Прапора і ... звання старшого лейтенанта, до якого вона «йшла» шість років.
Герої «викресленої» історії
По завершенні фінської кампанії Катерина Зеленко знову повернулася служити в Україну. Цього разу — в 135-й легкобомбардувальний полк, який дислокувався на аеродромі в Сокольниках (тепер селище Жуковський) поблизу Харкова. Однією з перших вона успішно освоїла техніку пілотування суперсучасного (на ті часи) бомбардувальника ближньої дії Су-2, і як інструктор допомагала у перенавчанні льотного складу своєї авіадивізії.
Втім, упродовж зимового навчального періоду 1940—1941 років середній час перебування у польоті навіть серед льотчиків прикордонного Київського особливого військового округу становив... чотири години. Об’єктивну оцінку цій підготовці дали перші місяці Великої Вітчизняної війни. У радянській історичній літературі не прийнято згадувати, що чисельність німецького 4-го повітряного флоту і румунських ВПС, які 22 червня 1941 року завдали ударів по військах одразу двох радянських військових округів — Київського особливого і Одеського — становила 600 і 623 бойові літаки відповідно. Натомість лише в одному Київському особливому військовому окрузі (КОВО) на початок війни було 1884 бойові літаки, кількість яких за лічені дні зросла за рахунок авіації Харківського та решти тилових військових округів. Станом на 22 червня 1941 року, за оцінками сучасних дослідників, радянська авіація з урахуванням літаків Чорноморського флоту мала в Україні кількісну перевагу над ворогом у винищувачах — у 5,4 разу, бомбардувальниках і штурмовиках — у 1,7 разу. Однак вже 11 липня 1941-го — на двадцятий день війни — у ВПС Південно-Західного фронту, створеного на базі військ КОВО, в строю залишилося 380 літаків, або п’ята (!) частина тієї повітряної армади, що налічувалась на початку бойових дій...
4 липня 1941 року Георгій Жуков особисто підписав директиву ставки із категоричною забороною вилітати на бомбометання великими групами. Кращого подарунка для німецьких асів, які могли легко розправитися із трьома-п’ятьма радянськими бомбардувальниками (а червонозоряні винищувачі перебазували на аеродром за 100 км від фронту), годі було знайти. Кінець цій практиці поклав лише підписаний особисто Верховним Головнокомандувачем наказ № 0171 від 4 березня 1942 року. Але до того часу від радянської бомбардувальної авіації мало що залишилося.
19 липня 1941 року Сталін підписав секретний наказ №0299, який регламентував порядок представлення до звання Героя Радянського Союзу льотного складу Червоної Армії. У ближньобомбардувальній і штурмовій авіації найвища нагорода вручалась за виконання 30 бойових завдань, у розвідувальній — за 40 вильотів.
Катерина Зеленка, полк якої розпочав бої з ворогом з 5 липня 1941 року, на бомбардувальнику Су-2 здійснила понад 40 вильотів на бойове бомбометання і, за свідченням офіційного подання на присвоєння їй звання Героя Радянського Союзу, брала участь у 12 повітряних боях з німецькими винищувачами. Її 135-й легкобомбардувальний полк у складі 16-ї змішаної авіадивізії було закріплено за 6-ю загальновійськовою армією під командуванням генерал-лейтенанта Івана Музиченка. Його війська вели важкі оборонні бої у районі Бердичева і Новограда-Волинського. Так Катерина Зеленко знову опинилась майже у тих місцях, де народилася.
На жаль, навіть сьогодні ми мало знаємо і про подробиці тих боїв, і про справжню роль у них авіаторів. Приміром, коли 9 липня 1941 року німці практично без бою захопили Житомир, і танки пішли на Київ, єдиною реальною силою, що на якийсь час затримала їх просування, стала бомбардувальна авіація. Чи, точніше, її залишки, які, знехтувавши директивою Жукова, зібрали в один «кулак» і кинули на захист столиці України.
Перерваний політ
День 12 вересня 1941 pоку, в який обірвалось життя 25-річної Катерини Зеленко, став фатальною датою не тільки для дівчини. Цього дня в результаті зустрічного удару двох німецьких угруповань (з боку Чернігова і Кременчуцького плацдарму) було оточено війська Південно-Західного фронту. Незайнятою ворогом залишалась вузька смуга (не більше 30—40 км) між Лохвицею і Лубнами. Саме для повітряної розвідки (з метою здобути достовірну інформацію для радянського командування) піднявся у повітря літак Катерини Зеленко. Цього дня вона вже двічі вилітала на бойові завдання. На розвідку в парі з нею полетів літак під пілотуванням капітана Лєбєдєва. І цьому літаку судилося повернутися на аеродром із безцінними розвідданими.
...За розповіддю екіпажу, в районі міста Ромни літаки атакували сім німецьких «мессершмідтів». Підбитий бомбардувальник Лєбєдєва вийшов із бою, а Катерина Зеленко продовжила поєдинок з винищувачами, прикриваючи відхід напарника. Ще за три дні свій полк розшукав дивом вцілілого штурмана з літака Зеленко — лейтенанта Миколу Павлика. Він доповів, що його командиру вдалось збити одного німецького винищувача, але після того, як на Су-2 закінчились боєприпаси, Зеленко наказала штурману покинути літак з парашутом. Що сталося далі із Катериною, штурман не знав. Отож в особовій справі льотчиці з’явився запис — «зникла безвісти», а замість давно заслуженого звання Героя Катерину Зеленко нагородили лише орденом Леніна. Адже зниклих безвісти Героїв бути не могло...
Подробиці останнього бою Катерини Зеленко стали відомі лише після визволення села Анастасівки Сумської області, над яким льотчиця здійснила повітряний таран ворожого літака — єдиний на рахунку жінки-пілота за час війни. Однак ні свідчення очевидців, ні проведені 1971 року на місці падіння Су-2 і протараненого ним «месера» розкопки, що підтвердили факт тарану, «у верхах» не почули. Клопотання сумчан про присвоєння Катерині Зеленко звання Героя Радянського Союзу просто проігнорували. Отримала вона це звання тільки — у травні 1990 року.
А вже за часів перших українських президентів корабель «Катя Зеленко», що входив до складу Азовського морського пароплавства, змінив прапор і назву, перетворившись у «Конт-вілл».
Однак десь у безмежних просторах Всесвіту продовжує свій космічний шлях мала планета № 1900, названа на честь Каті Зеленко «Катюшею».
На знімках: Катя Зеленко; пам’ятник К. Зеленко у Курську.
