Захована від батька Анастасія

Листу чернігівця Олександра Мамчура, який написав до редакції про те, що після смерті дружини теща забрала у нього доньку, стала її опікуном і не дає можливості з нею бачитися, не дуже вірилося. Тим паче що в листі був досить промовистий закид стосовно підозрілих стосунків у родині, в яку орган опіки і піклування Деснянської райради передав на виховання дівчинку. «Формально не розлучена зі своїм чоловіком теща проживає із співмешканцем, — написав він. — Отак утрьох вони й виховують Анастасію. І в цю шведську сімейку потрапила моя дитина!»

Зрозуміло, згадані закиди, а тим паче звинувачення в алкоголізмі окремих фігурантів справи викликали закономірний сумнів та й міркування: чого тільки читач не напише від неприязні.

Тому своє розслідування розпочав із поїздки до села Андріївка, щоб почути думку передусім пані В.: чому вона забрала онуку від батька. Була впевненість, що жінка спростує всі натяки, звинувачення, та й з’ясується, що сам Мамчур все-таки має певні недоліки, про які він не розповів. Мені «пощастило». В автобусі, який прямував до села, коли почав розпитувати, як розшукати жінку, спочатку познайомився із сільським головою, а потім і з самою В.

— Ось вона сидить за мною, — сказала сільський голова Ніна Слюсар.

Виявляється, жінка їхала додому із суду.

Я тому дуже зрадів, але передчасно. В., почувши про мету приїзду кореспондента, не добирала гнівних слів на мою адресу.

— Я не буду з тобою розмовляти! — кричала. — Скільки Мамчур грошей заплатив? До хати впущу тільки з міліцією.

Зрештою, у відповідь на мої пояснення, що я ще й скаржника не бачив, побачив дулі. Нічого собі!

Сільський голова, коли вийшли в центрі села, виправдовувалася за В.:

— Та ви не переживайте і не ображайтеся. Її зять уже дістав своїми судами, тому вона така знервована. А дівчинку водить до школи й видно, що про неї піклуються.

Підтвердила останнє й директор школи Тетяна Безлюдна.

— Бабуся дуже старається, — сказала вчителька початкових класів Наталія Калита, — Анастасія акуратно одягнена. Я була у них вдома. Дівчинка має стіл, багато дитячих книжок. Вона гарно навчається.

— А от батько хоч би раз поцікавився, як вчиться його дитина, — зауважила Т. Безлюдна.

Передаю ці слова під час зустрічі батьку Анастасії Олександру Мамчуру. Зустрілися з ним у його затишній двокімнатній квартирі, де він проживає разом із матір’ю. Переді мною інтелігентний на вигляд 55-річний чоловік. Має фізичну ваду — пошкоджені хворобою ноги. Та на милицях він вправно пересувався квартирою, подавав мені документи, шукав окремі з них у комп’ютері, роздруковував на принтері. Показав статті про нього як науковця у пресі.

— Я шість разів їздив до села, наймав машину чи просив друзів, — пояснив О. Мамчур. — І жодного разу теща не дала можливості побачитися з дитиною. Надсилав подарунки — відправляла назад. Ось квитанції про повернення...

— Я працюю старшим науковим співробітником Інституту сільськогосподарської мікробіології УААН, — продовжив він. — Незважаючи на хворобу, вчився на стаціонарі Київського університету імені Т. Шевченка. Їжджу на роботу, отримую пристойний заробіток. Сам себе обслуговую. Але в грудні 2006 року рішенням виконкому Деснянської районної ради без моєї згоди була встановлена опіка над моєю донькою. Я що, недієздатний? Маю погану поведінку?

Чоловік розповів свою історію поневірянь. Одружився він через свою інвалідність пізно, в серпні 2001 року. Його дружина Олена, яка була на 11 років молодша й виходила заміж удруге, перебралася до нього зі своєю донечкою Яною). У 2002-му в родині народилася Анастасія. Усе йшло добре, поки дружина не захворіла. Під час операції в серпні 2005-го молода жінка дізналася про те, що у неї злоякісна пухлина. У жовтні її, незважаючи на протести Олександра, забрала до себе матір. Коли він був на роботі, теща відвезла також до своєї міської квартири й Яну та Анастасію. Старша дівчинка, щоправда, невдовзі повернулася до вітчима.

Олександр зізнається, що ще до операції дружини мав проблемні стосунки з тещею, а після повернення Олени з лікарні вони стали ще напруженіші. Автор листа до редакції стверджує, що постійно підтримував дружину матеріально — віддав їй зарплатну картку, а сам жив на пенсію з інвалідності. Крім цього, сплачував аліменти нібито за позовом лежачої і вмираючої дружини...

Коли 16 червня 2006 року її не стало, організовував похорон, а згодом хотів повернути свою чотирирічну доньку. Але вона зникла з міста!

О. Мамчур показав стосик листування з правоохоронцями, іншими службами з цього приводу. Директор Чернігівського міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Оксана Сердюк в офіційному листі чесно зізналася, що «неодноразово мали спробу здійснити соціальне інспектування В.», та, на жаль, безуспішно, бо вона «за свідченням сусідів, тимчасово мешкає... в Андріївці». «З цього приводу Вам потрібно звернутися до суду в приватному порядку», — така відповідь прийшла з міськвідділу міліції. Поки чоловік збирав документи, писав у різні інстанції, 22 грудня 2006 року рішенням Деснянського райвиконкому опікуном маленької дівчинки призначено В. Уже відбулося декілька судів за позовом батька, але він не може виграти у бюрократичної системи, докази якої дуже важко спростувати. Так, в ухвалі від 4 листопада 2008 року Апеляційного суду в Чернігівській області однією з причин відмови позивачу є те, що він «питанням виховання дитини не займався» (як чоловік це міг робити, якщо йому навіть не дають побачитися з донькою?), «є інвалідом 2 групи, через обмеженість у пересуванні перебуває на роботі з понеділка до п’ятниці, де і ночує, а лише на вихідні його відвозять додому».

Останнє, як мовиться, зі сфери фантастики. Але такий бездоказовий папірець фігурує у судовій справі!

— Це якийсь абсурд, — каже колега по роботі О. Мамчура Володимир Стрекалов. — Адже є охорона. Ніхто із працівників не має права залишатися на робочому місці в нічні години!

О. Мамчур вважає, що його «справу» в органі опіки та піклування наспіх «змонтували» зі слів його тещі, без належної перевірки. Чому? Хтось впливовий про це подбав? Чи було інше стимулювання? Чоловік і досі отримує різноманітні відписки про те, як гарно живеться його доньці в селі разом із двома чоловіками та бабусею.

Чесно кажучи, насторожили і наступні зустрічі. Під час розслідування на мене вийшов Петро Лепесій, перший чоловік померлої Олени. Як з’ясувалося, він теж нині судиться зі своєю колишньою тещею В., за його словами, вона привселюдно образила його, звинувативши у здійсненні злочинних дій, неадекватності. Чоловік, щоправда, так і не міг доладно пояснити, чому в міській квартирі В., де проживають чимало людей, прижився ще й чоловік, який має добротне помешкання у Славутичі. Нині він «тулиться» у тісному просторі будиночка в селі Андріївка і фігурує в офіційній відповіді голови Деснянської райради М. Сеньковича як «родич В.».

— Знаєте, що мене вразило, коли я став жити в їхній родині? — запитав П. Лепесій. — Це відбірні мати за столом. Вони ні на кого не звертають уваги — чи діти поряд, чи жінки. Постійні лайки, регулярне пияцтво. Я довго там не витримав — випросив кімнату в гуртожитку...

Його донька Яна нині проживає з батьком. Але... й колишнього вітчима, О. Мамчура, не цурається.

— Я після уроків заходжу до нього, — розповідає дівчинка, — користуюся комп’ютером, Інтернетом. Дядя Саша допомагає мені вивчати іноземну мову. Я часто в них обідаю.

— Бабуся готує?

— Переважно. Але й дядя пригощав борщем, який готував сам.

— А сестричку давно бачила?

— Років зо два тому. Їздила її провідати, але бабуся нам не відкрила ворота... Хоча я вже так за Настею скучила!

Інтригує й така подробиця. В «Акті обстеження житлово-побутових умов малолітньої Мамчур А.» від 20.12.2006 р. зазначається: «У бесіді з сусідами було з’ясовано, що вихованням та матеріальним утриманням Анастасії займаються її бабуся, дідусь і рідний дядько та брат по лінії матері, сім’ю яких охарактеризували з позитивного боку. Про батька дівчинки сусідами було повідомлено, що мешкає він окремо, доньку не відвідує, її життям та здоров’ям не цікавиться». Це тоді, як інші інстанції інформують батька, що не можуть зв’язатися з В., бо вона в селі! Та сусідів, мабуть, не дуже й розпитували. Ось декілька рядків із листа чотирьох мешканців під’їзду до прокурора області: «Куди ми вже тільки не скаржились, не можемо нічого добитись. Залишилося тільки звернутись до міністра внутрішніх справ та Генерального прокурора. Якщо Ви нам не допоможете, ми так і зробимо, бо не бачимо іншого виходу. Ми вже немолоді люди, дехто переніс інфаркт, інваліди другої групи. Всім нам необхідний спокій. Та про який спокій може йти мова з такою сусідкою, як В.». Зрозуміло, їхню скаргу породив не якийсь пенсіонерський каприз, а неспокійна ніч, коли ніхто не міг «до ранку заснути», 5 червня 2008 року.

Раїса Василівна Шишей взагалі не побоялася написати до «Голосу України», бо колишня сусідка, як мовиться, добряче дістала своїми «святкуваннями» та їх наслідками. Після чергового підтоплення квартири у травні 2008-го жінка не добилася від неї відшкодування збитків. «У порушенні кримінальної справи відмовлено згідно з п. 2 ст. 6 КПК України, — дав потерпілій відповідь начальник міського відділу внутрішніх справ В. Парфентьєв. — Опитати В. не змогли, бо при неодноразовому виході за місцем її мешкання двері квартири ніхто не відкрив». «Моя донька, яка проживає в Італії, — згадує Р. Шишей про промовистий випадок, який стався ще 1 січня 2007 року, — передала для дитсадочка цілий ящик різних іграшок. Я подарувала онуці Насті дві найкращі ляльки. В. забрала їх і помістила на шафу так, щоб дитина не могла їх дістати. Коли на Новий рік уся сім’я святкувала, Настю залишили одну в іншій кімнаті. Дівчинка поставила декілька стільчиків і залізла на шафу, щоб дістати нові ляльки. Однак не втрималася і впала. Внаслідок чого зламала ліву стегнову кістку і місяць лежала в дитячій травматології. Потім ще місяць — в гіпсі вдома. В. мене вилаяла, звинувативши в тому, що через ляльок дитина травмувалася». Зрозуміло, ідеальних сусідів не буває. Та, як видно, деякі не можуть жити тихо, спокійно, не зловживаючи певними захопленнями.

...Улітку вже буде третій рік, як Анастасія не бачить свого батька. Ймовірно, вона вже про нього забула. Ми не знаємо, як там їй живеться в одній кімнаті з трьома дорослими. Можливо, й добре і краще, ніж іншим дітям-сиротам. Можливо, вона не страждає від любові та опіки. Та хоч би там як, а дитина все-таки має право бачити батька. А він — свою доньку.

Сергій ПАВЛЕНКО.

Чернігівська область.

На знімку: Олександр Мамчур (ліворуч) та Петро Лепесій судяться зі своєю колишньою тещею.

Фото автора.

 

Від редакції. У зв’язку з продовженням судового процесу прізвище головного фігуранта не називаємо.