Усе за планами прихватизаторів

«Подібних до цієї друкарні, що на околиці Києва, донедавна в Україні було кількасот. Чимало з них, змінивши вивіску й так-сяк оновившись (а більшість і без цього!), й досі працюють. Біда ж Києво-Святошинської райдрукарні, про яку мова, у тому, що вона розміщується в лісопарковій зоні столиці на площі 0,35 га, а все її майно — виробничо-складські приміщення — належить громаді району. Не дає спокою сучасним прихватизаторам і вдале розташування об’єкта — на тихій вуличці Львівська, 72, що неподалік транспортної розв’язки на перетині кільцевої дороги і траси Київ — Житомир. Все це й позначилося на долі друкарні. Вона де-юре ще є і значиться у документах, а де-факто давно спочила у бозі. 

Вирує лише боротьба начебто за комунальне майно, а насправді за її територію, на якій вона розташовується. Через чвари та судові тяганини, що тривають останніми роками, майже не стало роботи, а тому люди розбіглися, а ті, що залишилися, й не пам’ятають, коли нормально працювали й одержували зарплату. Матеріалів із судових справ, усіляких рішень і постанов, скарг та заяв стосовно цього об’єкта та причетних до нього дійових осіб назбиралося стільки, що можна й грубку протопити. Спробуймо глянути і ми бодай на деякі з них, побачити, хто й для чого довів «до ручки» друкарню районного масштабу.

Ще сім—вісім років тому ця друкарня наших скоробагатьків не дуже цікавила. Не до неї було, бо не завершилася війна за жирніші шматки народного добра. А майбутні доморощені мільйонери-торгаші поки що пір’ям та потрібними зв’язками обростали. Та й столична земля ще не мала захмарних цін за сотку, не роздавалася владою й не продавалася своїм людям сотнями гектарів. Але часи мінялися. Змінювалися й смаки тих, хто готовий іти по кістках людей до своїх нахапаних мільйонів. Активізувалися вони тоді, коли ціна на столичну землю почала швидко зростати. Процес бойових дій Києво-Святошинських спритників пішов після того, як у січні вісім років тому Київська облрада передала ДП «Міська друкарня Києво-Святошинського району» до спільної власності територіальних громад згаданого району, а райрада через три місяці реорганізувала це державне підприємство у комунальне з юридичною адресою у місті Вишневому, що поряд зі столицею. Зі зміною вивіски на підприємстві, щоправда, особливих новацій не сталося, бо невеличкий колектив, не одержуючи коштів з місцевого бюджету, мусів, як і раніше, сам дбати про себе — займатися підприємницькою діяльністю для одержання прибутку. Зате ті, хто вже давно бачив на місці друкарні розкішний хмарочос, потирали руки: знищити комунальне підприємство і загарбати його територію їм здавалося справою техніки — подумаєш, якась там дрібна виробнича структура.

Щоб повністю управляти комунальним підприємством і поступово вести його до банкрутства, прихватизатори створили товариство з обмеженою відповідальністю, таку собі посередницьку організацію. Остання, уклавши угоду з райдержадміністрацією, мала стати повновладним господарем усього, що належало комунальному підприємству, тобто Києво-Святошинській друкарні. Це їй вдалося без особливих труднощів: до групи засновників цього ТОВ спритники залучили дружину одного з тодішніх керівників РДА — їй належало сімдесят відсотків статутного фонду товариства. Про законність цієї угоди мова йтиме далі. А поки що звернімо увагу на цікавий факт: весь комплекс разом із землею здавався в оренду видавничому дому на 49 років за надто символічну ціну — 491 гривню на місяць. А це ж, дозвольте нагадати, 2200 квадратних метрів виробничо-складських площ плюс 0,35 га землі.

Прихватизатори, захопившись знищенням комунального підприємства, так поспішали до своєї мети, що зовсім забули про те, що на території друкарні працювали ще два підприємства-орендарі — «Тамподрук» і ТОВ «Виробничо-комерційне підприємство «СТ-друк», які своєю успішною роботою приносили помітну копієчку районному бюджету.

Ось так почався план ліквідації, як кажуть поліграфісти, райдрукарні. Погодитися з ними можна, бо на очах у десятків працівників знищувалося комунальне майно. Вартість цього майна спритники оцінили лише в 187 тисяч, тоді як експертна група Києво-Святошинської РДА дещо пізніше (30.10.2006 року) оцінила його в 6,5 мільйона гривень. Серед білого дня, вважайте, поцупили в територіальної громади понад 6 мільйонів гривень!

Новостворене ТОВ і не намагалося особливо налягати на якусь поліграфічну діяльність, як належало б у таких випадках. Та й як воно могло займатися виробничою діяльністю, коли склад його працівників налічував лише одну особу і то, за свідченням поліграфістів, оформленої за сумісництвом? Ні її, ані інших орендарів за шість років там майже не бачили.

А займалися вони лише одним: усіма силами намагалися зупинити роботу друкарні, довести її до повного банкрутства, оформити це документально, а потім самим оволодіти рухомим і нерухомим майном. В одному прорахувалися прихватизатори: колектив друкарні рішуче став на захист свого дітища на чолі зі своїм директором Леонідом Коцюбою. Поліграфісти почали звертатися по допомогу до районної влади, надсилати листи до районної прокуратури, народних депутатів України, судових органів, доводити, що договір оренди між новоствореним ТОВ та колишніми керівниками райдержадміністрації фіктивний, бо майно друкарні в оренду не передавалося, всі витрати, пов’язані з утриманням об’єкта, несла самотужки сама друкарня, тоді як ефемерний видавничий дім за весь час навіть не торкався виробничої діяльності, не створював жодного робочого місця, не вклав у розвиток друкарні жодної копійки. І навіть навпаки — завдяки згаданому ТОВ за чотири роки після його приходу чисельність працівників у друкарні зменшилася з 32 до 14 чоловік, які фактично сиділи без зарплати. Показово, що трудівники, перебуваючи без роботи і зарплати, продовжували відстоювати свої права.

Розлючені непоступливістю поліграфістів прихватизатори всю боротьбу спрямовують проти їхнього директора. Ще б пак! Завдяки його енергійним діям нове керівництво Києво-Святошинської райдержадміністрації у 2006 році пильно вивчило суть липового договору, складеного прихватизаторами, і звернулося до суду, щоб розірвати його. Однак під тиском невідомих (а для друкарів цілком відомих сил!) районний суд підтримує не поліграфістів, а їхніх прихватизаторів. Апеляційний суд столиці, уважно вивчивши суть справи, скасовує рішення районного суду, цілком підтримавши інтереси друкарів.

І тоді спритники вдаються до знайомого у наші дні рейдерства: серед білого дня двоє невідомих осіб, натягнувши на вуха спортивні шапочки (поліграфісти впізнали в них депутатів районної ради), приводять із собою якихось, одягнутих у чорне, людей, викидають з друкарні охоронців і захоплюють приміщення. Захопивши таким чином друкарню, вони нікого не пускають усередину, чим повністю паралізували роботу поліграфістів. А їхні керівники всю свою енергію спрямовують на те, щоби знеславити Леоніда Коцюбу. Спираючись на сумнівні факти, вони ініціюють порушення кримінальної справи проти непоступливого директора. Районний суд прийняв тенденційне рішення, засудивши його на кілька років ув’язнення. Як і в першому випадку, Апеляційний суд Києва знайшов час і можливість, щоб розібратися, що до чого, і теж скасував рішення районної судової ланки.

Однак засновники видавничого дому певним чином домоглися свого: змучений тривалою боротьбою та хворобами, заляканий директор покірно передав ключі й печатки новому директору — двадцятирічній дівчині, яка не мала ніякого стосунку до поліграфії. Пізніше голова районної ради Григорій Косенко, який у цій справі зайняв принципову позицію, скаже: «Районна рада ніколи не надавала цій дівчині доручення керувати комунальним підприємством».

Однак боротьба за комунальне майно спалахнула з новою силою. Після перших судів пішли другі, треті. Немає потреби розповідати про їх перипетії. Радує те, що суди вищої інстанції, які були втягнуті у цю справу прихватизаторами, Генеральна прокуратура України знайшли і час, і можливість вникнути в цей конфлікт, який, на перший погляд, має надто локальний характер, стати на захист комунальних інтересів. Як результат — Апеляційний суд столиці, Вищий господарський суд України, Судова палата Верховного Суду України повністю задовольнили інтереси колективу комунального підприємства, захистили їх від свавілля.

Та радіти остаточній перемозі справедливості ще рано. Незважаючи на судові рішення, друкарня, яку захопили люди в чорному, і досі не розблокована. Замість того, щоб там працювали друкарі та вносили й свою частку до районного бюджету, там і досі хазяюють невідомі особи. Григорій Косенко, голова районної ради, якій належить комунальне майно, і представник його справжнього власника, уже вкотре посилає депутатські комісії, щоб зайти всередину підприємства, провести інвентаризацію майна, з яким невідомо що трапилося за час блокування, не може і досі проникнути на цю територію. Самозванці, вдаючись до силових методів, нікого не пускають усередину.

І ніхто — ні прокуратура, ні працівники міліції, посилаючись на недосконалість законодавства, не хочуть мати справу із знахабнілими загарбниками, яким вже давно пора дати не тільки по руках за силове, а по суті — бандитське захоплення чужого майна.

І наостанок: чи не віддзеркалює ця історія із захопленням райдрукарні, а головне — землі, на якій вона розміщена, як дві краплі води, чимало з того, що коїться нині в нашій державі? Яка ваша думка, шановні читачі?