Питання ціни зайве...

З політичної авансцени не сходить, а, швидше, загострюється боротьба різних політичних сил. Що ближче день виборів Президента України, парламентські вибори, то менш розбірливі в засобах і вигадливіші опоненти. Політична практика показує, що мовна політика в цей період виходить на передові позиції будь-яких політичних платформ. І дуже не хотілося б, щоб у черговій виборчій кампанії питання мовної політики стало розмінною монетою і предметом спекуляцій.

Мовна політика, мовна культура в поліетнічній державі, якою є Україна, стосуються кожної людини, кожної родини. Порушувати питання статусу мов сьогодні — це все одно, що йти по мінному полю.

Розуміючи це й бажаючи попередити можливі негативні наслідки, пропонуємо відкинути політичну заангажованість і з усією відповідальністю, з точки зору інтересів народу, його прав, а не інтересів окремих можновладців, підійти до питання про мови в Україні.

Головним виміром влади в державі має бути людина. Це положення закріплено в Основному Законі нашої держави.

«Людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», — так каже Конституція України (стаття 3).

Кожна людина наділена від природи комплексом природних прав, які безпосередньо пов’язані з особистістю, невід’ємні від неї, належать їй довічно й не мають економічного змісту (розділ ІІ Конституції України, книга ІІ Цивільного кодексу України).

Серед таких основних прав, як право на життя, охорону здоров’я, варто виділити і право на вибір мови спілкування, яка є природним і необхідним елементом життя і культури кожного з нас.

У громадянському суспільстві, в якому забезпечується вільний і всебічний розвиток людини як особистості (стаття 23 Конституції України) і в якому всі люди вільні і рівні у своїй гідності і правах (стаття 21 Конституції України), політична складова його розвитку і державна влада повинні бути націлені на єднання народу, збереження його культурної та історичної спадщини.

Мовна політика покликана забезпечити не лише єдність народу України як єдиної нації, а й закласти фундамент майбутніх морально, політично, економічно та історично стабільних суспільства і держави.

Якщо врахувати той факт, що в Україні проживає більш як 130 народностей і національностей, то ми особливо чітко повинні уявляти справжню ціну мови кожної народності і національності, навіть якщо вони представлені однією людиною.

Мови безцінні й рівновеликі. Держава та її влада великі, якщо пам’ятають і шанують цей постулат.

Заведено вважати, що держава починається з мови. В основі державності лежить влада, її єдність, а одним із головних знарядь цієї єдності є мова. І тому завжди гостро, передусім політично гостро, стоїть питання про державну мову, особливо в країні з політично та економічно нестабільним розвитком.

Якщо звернутися до історії, основ теорії і практики державного будівництва, які закладалися в далекі двадцяті роки минулого століття, то ми знайдемо, на наш погляд, раціональне зерно.

Хіба не може бути повчальним безконфліктний на ґрунті мови розвиток багатонаціональної держави Радянського Союзу?

У питанні мовної політики, державної мови не зайвим було б повернутися до робіт класиків, хоч би ким вони були, зокрема, робіт В.І. Леніна (Ульянова) «Чи потрібна обов’язкова державна мова?» і «До питання про національності або про «автономізацію». Уже якщо ми серйозно говоримо про державну мову, то головним і основним має бути цілковита відсутність будь-яких елементів примусовості. Інакше буде відторгнення, несприйняття, роздратування і загострення.

Крім того, якщо йдеться про державну мову, то повинні говорити про єдину чисту літературну українську мову. Не повинно бути ні західного, ні східного пріоритету. Не повинно бути й запозичених іноземних слів. Приміром, у Російській Федерації діє закон, що накладає певні обмеження, заборони на використання іноземних слів замість споконвічно російських.

Насильницька й поспішна українізація всіх сфер публічного і приватного життя в державі (див. законопроекти №4222 і №3015-2), введення в мовний і літературний обіг слів «міліціянт», «гвинтокрил», «кіна», «метра» та інших, яких немає ні в сучасному орфографічному, ні в новітніх російсько-українських, українсько-російських словниках і які не характерні для населення ні західної, ні східної України, безперечно, не сприяють становленню, поширенню і розвиткові істинно української мови.

Сьогодні Україну, треба відзначити заради об’єктивності, глибоко й повсюдно захопила особлива мова — мова Вєрки Сердючки, або «суржик». У цьому небезпека. Небезпека втрати національної культури, національної самобутності народу України.

Шукати небезпеку в конкуруванні з російською мовою як мовою найчисленніше представленої меншини в Україні щонайменше нерозумно.

Так, справді, в Україні росіяни становлять найчисленнішу, після українців, групу населення (17,3 відсотка).

Так, справді, в Україні немає жодної області, де не проживали б росіяни, коливається тільки відсоткове співвідношення.

Так, справді, для більшості громадян України, їхніх родин російська мова фактично є другою рідною мовою, бо переважна частина населення України народилася, виховувалася, жила в період, коли рідними були дві мови: українська і російська. І не варто тепер опускатися до того рівня, що будемо з’ясовувати, яка з них рідніша. А то вийде, як у сім’ї, коли дитину запитують: хто рідніший, кого більше любиш — тата чи маму? Обидва рідні й однаково близькі.

Цей факт підтверджують соціологічні дослідження й опитування, проведені, зокрема, на Харківщині: 83,1 відсотка респондентів вільно володіють російською мовою, а 87 відсотків висловилися за використання російської мови поряд з українською.

Ці показники обумовлені, на наш погляд, головним: українці, через обставини, що історично склалися, так перемішалися з росіянами, що між ними не можна провести етнографічну межу.

Що стосується мови, то відзначається велика їхня подібність, а на кордоні спостерігається надзвичайна змішаність обох наріч: українського й російського.

З огляду на ці обставини, Харківська обласна рада, як представницький орган територіальних громад, в інтересах захисту прав і законних інтересів жителів цих громад, керуючись національним чинним законодавством: Конституцією України, Законом України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», «Європейською хартією регіональних мов або мов меншин, прийняла 2006 року рішення «Про реалізацію конституційних гарантій на вільне використання російської мови в Харківській області і сприяння виконанню зобов’язань України з реалізації норм Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», яким російській мові на території Харківщини надано статус регіональної.

Правові наслідки ухваленого рішення в жодному разі не позначилися на використанні української мови на території Харківщини і, природно, не вплинули на її статус як державної.

Сьогодні жити в суспільстві світового співтовариства і бути незалежним від нього — це рівною мірою неможливо для кожної окремо взятої людини і для держави.

Особливо неможливим це бачиться для держав, в основі яких лежить єдність слов’янського коріння і слов’янських душ, тому що історія й долі цих держав схожі, і сам Всевишній велів їм мати тісні зв’язки, разом шукати адекватні відповіді на найглобальніші виклики: загальну безпеку, бідність і хвороби, падіння інтелектуального рівня й моралі, подолання глибокої системної, майже постійної, кризи в економічній і фінансовій сферах.

Історичний зв’язок слов’янських народів і держав є сполучною ланкою між минулим і майбутнім держав, бо людина дивиться в майбутнє через своє минуле. Історію переписати не можна, хоч би хто і що нині казав. Правда в кожного буде своя, але істина завжди одна.

Осмислення контактів російської та української мов з позицій міжмовної, міжкультурної й духовної комунікацій повинно ґрунтуватися на прагненні до взаємоповаги і взаєморозуміння.

Не можна заперечувати те, що російська мова була і залишається мовою дружби і взаєморозуміння народів єдиного слов’янського роду, і в жодному разі вона не повинна мати в Україні статусу іноземної мови.

З цією метою, закладаючи основи й формуючи громадянське суспільство, ми зобов’язані переглянути навчальні програми з вивчення російської мови і літератури в навчальних закладах сфери освіти і науки в бік не лише збільшення кількості годин, а й передбачити якісний бік викладання, заснованого на об’єктивності й достовірності літературно-художнього та історичного матеріалу.

Російська мова сьогодні утверджує себе як мова міжнаціонального, міжнародного й міждержавного спілкування. Заперечувати очевидне немає сенсу.

Наведемо лише один факт, який каже сам за себе.

21 квітня 2009 року відкрився веб-сайт Всесвітньої цифрової бібліотеки. Зміст ресурсу, що включає в себе бібліотеки та архіви з усього світу, доступний лише сімома мовами: арабською, китайською, англійською, французькою, португальською, російською та іспанською.

Для переважної кількості жителів України (майже 100 відсотків) із перерахованих вище мов рідна, близька і така, яку розуміють, — російська.

Наведений факт свідчить про те, що, входячи в новий виток інформаційного розвитку суспільства, одержання інформації, її переробка, а отже, підвищення загальноосвітнього рівня людини й суспільства можливо, і не в останню чергу завдяки великій російській мові.

Повертаючись, у зв’язку з вищенаведеним фактом, до мовної політики в Україні, бачиться необхідним навести одну із пропонованих норм законопроекту  №4222 від 17.03.2009 р. «Про державну мову та мови національних меншин в Україні». Стаття 32 цього законопроекту передбачає: «В Україні програмне забезпечення й наповнення інформаційних систем здійснюється на основі української мови. ...Використання комп’ютерів, не забезпечених україномовними програмами, не допускається».

Уважаємо, що такий підхід не потребує коментарів.

А самі законопроекти №4222 і  №1015-2 — це тема окремої аналітичної статті.

Ніхто сьогодні не заперечує значущість і місце української мови, української культури, але вони розвивалися й розвиваються в поєднанні з розвитком мов і культур національних меншин і народів, кожна з яких має право на життя, повагу і збереження своєї спадщини.

«...Культурну спадщину необхідно популяризувати, передавати майбутнім поколінням у всіх формах, що відображають досвід та очікування тих або інших соціальних утворень і цим створюють живильне середовище для творчості у всіх його різноманітностях», — йдеться в Загальній декларації про культурну розмаїтість, прийнятій 31-ю сесією Генеральної конференції ЮНЕСКО 2 листопада 2001 року в Парижі.

З викладеного вище напрошується висновок: мовна культура, як частина культурної спадщини минулого і культурної спадщини майбутніх поколінь, повинна виходити насамперед із прав і інтересів людини і народу, а позиція держави у відносинах з іншими державами — будуватися, ґрунтуючись на позиції Михайла Драгоманова у філософському її розумінні: «Ногами і серцем стояти в Україні, головою — в Європі, а руками охоплювати всю Слов’янщину».