Українці почали більше усиновляти дітей. Незважаючи на кризу, сьогодні півтори тисячі потенційних батьків стоять у черзі на всиновлення.Заступник міністра сім’ї, молоді і спорту України Тетяна Кондратюк вважає: така позитивна динаміка пов’язана з тим, що люди стали більше довіряти державній системі усиновлення.
— Більш як три роки ми вибудовували схему, за якої українському громадянину за бажання буде нескладно всиновити дитину. Це не означає, що зменшилася кількість документів, які треба зібрати. Але підвищилася якість роботи служб, котрі відповідають за усиновлення, — коментує ситуацію «Голосу України» Тетяна Кондратюк.
— І все-таки багато нарікань на бюрократизм системи усиновлення...
— Держава має бути впевнена в усиновлювачах. Адже вона довіряє їм маленького громадянина, права якого вже порушені. Ми не спростили жодної довідки, але спростили систему їх отримання. Не можна, скажімо, не обстеживши житлові умови родини, гарантувати, що завтра всиновлена дитина не опиниться на вулиці з простягнутою рукою.
— Кому надається пріоритет в усиновленні — іноземцям чи українським громадянам?
— Звичайно, українським усиновлювачам. Кожний український громадянин за бажання, якщо він відповідає загальним вимогам до усиновлювача, може стати батьком. При цьому йому не обов’язково бути сімейною людиною. А от стосовно іноземців з минулого року діє норма: всиновити українську дитину може тільки родина. Це наша страховка. Якщо в Україні подальшу долю дитини ми можемо контролювати, те за кордоном це складно. Крім того, Конституційний Суд прийняв ще одну норму для всіх: всиновлювач має бути старший за дитину не більш як на 45 років.
Прийнято її свідомо, щоб батьки встигли виховати і виростити дитину до своєї старості.
— А як держава підтримує вітчизняних усиновлювачів?
— Більше морально. Хоча і виплата на всиновлену дитину така само, як і при народженні первістка — 12 240 гривень. Однак усиновлючачі беруть дитину свідомо, а не заради грошей. Переважно це представники середнього класу. І для них грошова мотивація вочевидь не головна. Приходять у нашу службу і дякують більше не за цю виплату, а за 56 днів оплачуваної відпустки, котру зараз дають одному з батьків для адаптації дитини в сім’ї. Сьогодні спостерігається тенденція всиновлення дітей старшого віку. Часто, виходячи з інтернату, така дитина соціально дезорієнтована: не вміє користуватися побутовими приладами, не може сама вийти з дому, не знає, як поводитися на вулиці, у магазині тощо. Усього цього її треба навчити, допомогти освоїтися в новому для неї соціальному середовищі.
Крім усиновлення, в Україні розвиваються й інші форми опіки: опікунство, будинок сімейного типу і прийомна сім’я. Опікунство оформляють, як правило, родичі, коли дитина з якихось причин залишається без батьків. У будинку сімейного типу виховується до десяти дітей. У прийомній сім’ї — до чотирьох дітей. В обох випадках на кожну дитину в місяць виділяють по два прожиткових мінімуми, а батьки по 35% від цієї суми одержують як винагороду за свою працю вихователів, пояснили в Мінсім’ї. Сьогодні майже 6,5 тисячі українських дітей виховуються в будинках сімейного типу й у прийомних сім’ях.
Головне — дитина виводиться в сім’ю, ходить у загальноосвітню школу, у неї нормальне коло спілкування, вона соціально адаптована. Уже є перші перемоги. Торік у багатьох регіональних інтернатах не були набрані перші класи. Подальший розвиток цієї системи, за словами заступника міністра сім’ї, молоді і спорту, повинне звести до мінімуму кількість дитячих інтернатів в Україні, щоб діти, котрі залишилися без батьківської опіки, виховувалися в сім’ях. У світі, як правило, 90% таких малюків виховуються в сім’ях і лише 10% — у спеціальних державних установах. Переважно це діти-інваліди, діти з важкими психічними захворюваннями, які потребують спеціального догляду і постійної медичної допомоги.
— Що треба змінити на законодавчому рівні, щоб домогтися поставленої мети?
— Стосовно національного усиновлення, то слід усе-таки зняти таємницю всиновлення. Просто пояснювати дитині: одна мама тебе народила, друга — виховує. І не робити з цього трагедію. Більшість європейських країн її вже скасували.
Поліпшити систему діагностування дітей. З одного боку, ми хотіли б відкрити для іноземного всиновлення більше дітей зі складними діагнозами. З другого боку, розширивши цей список, ми боїмося зловживань у плані постановки діагнозу.
Чотири рази ми вносили в парламент на ратифікацію Гаазьку конвенцію. Це свого роду міжнародний стандарт процедури всиновлення, прийнятий у більшості країн Європи. Вона дає змогу простежити подальшу долю дитини після всиновлення й одержати достовірну відповідь від державних служб тієї країни, куди була усиновлена українська дитина. На жаль, цей документ ще й досі не прийнято. Опоненти вважають, що потрібні міжнародні договори. Ми не проти. Але побоюємося: процес може затягтися, і тоді не кожен маленький українець зможе реалізувати своє право, задеклароване в Конвенції ООН з прав дитини, ратифікованій Україною, — жити в сім’ї.
