Снайпер цілився прямо у рану...

Валентин був добровольцем, у батальйон пішов, по суті, з київського Майдану. Артем, командир взводу, в якому служив золотоношець, у день похорону не міг приховати безмежного горя, яке, попри зовнішню стриманість, виявлялось у голосі, жестах, у згорбленій спині, а особливо — в очах.

— Ми довго були разом. Поруч спали, разом їли, разом ішли на шикування... Як боєць він був дуже дисциплінований. Усі команди виконував точно і вчасно, — розповів Артем. — За весь час жодного «зальоту»! Якщо чесно сказати, таких небагато. Майже кожен отримував наряди -як кажуть, усі ми люди. А в нього ніколи не було проблем. Один раз йому сказав — удруге вже не повторюєш. Він розумів, що таке служба. Він розумів також, де він служить... але хотів жити. Дуже хотів жити. І завжди казав: хлопці, всі будемо жити, а ворога переможемо. Неминуче!

Того дня Валентин разом з кількома товаришами отримав завдання охороняти один із секторів на правому фланзі розташування батальйону. Взяли з собою біноклі. Якби почався наступ, хлопці мали тільки попередити, не вступаючи в бій. Але ворог помітив бійців і відкрив по них нищівний мінометний вогонь.

— ...Їх було четверо. У кожного влучили ворожі осколки. Троє зараз — у дуже тяжкому стані. А Валентина, побратима нашого, терористи вбили вже пораненого, — з болем і гіркотою ділився Артем. — Він би вижив, якби не куля снайпера. Хлопці, які його витягували, розповідали, що бачили, як куля влучила йому в потилицю — прямо у рану...

Виступаючи під час прощання із загиблим героєм, яке відбулося на центральній площі Золотоноші, командир взводу від імені всіх бойових побратимів та командира батальйону Сергія Мельничука висловив глибоке співчуття матері Валентина Чурути, його сестрі Ірині, дружині Олені та її дітям Карині й Олексійку, яких Валентин виховував.

— Я завжди казав своїм хлопцям: будьте обережні! Це не Майдан... Тут зброя в руках, усе зовсім по-іншому... І коли вони йшли, то казали: «Ми будемо жити ворогові на зло. Тому що не ми прийшли до них, а вони прийшли до нас. Вони підняли зброю. Не ми розпочали цю війну, а вони! І ми захищатимемо свою землю до кінця...», — тамуючи гнів і сльози, промовив Артем.

Глава Черкаської облдержадміністрації Юрій Ткаченко та голова облради Валентина Коваленко вручили сестрі героя почесну відзнаку «За заслуги перед Черкащиною», якою Валентина нагороджено посмертно.

Валентин Чурута народився в селі Хрущівка Золотоніського району. У родині, де виховувалося троє дітей. На східний фронт пішов із Золотоноші, де мешкав. Він став другим вихідцем із Златокраю, який загинув під час проведення антитерористичної операції на Донбасі. Перший, прикордонник Сергій Єпіфанов із села Львівка, загинув 14 червня. Також у боях із терористами на сході України загинули уродженці Черкащини Олександр Сабада із села Мошни та Сергій Ярошенко із міста Тального.

...В останню путь захисника Вітчизни Валентина Чуруту проводжали з площі імені Героїв Небесної Сотні. Труну несли через усе місто на руках афганці. Квітли троянди, яскраво світило сонце, співали птахи, плакали від жалю та розпачу жінки й дівчата. Як це було неприродно, несправедливо — у буянні краси ховати молоде життя...

Черкаська область.