Музиканти не грають на старовинних роялях. Фагот чи кларнет, виготовлені двісті років тому, цікаві лиш для музею. І тільки скрипки та їх найближчі родичі, альти й віолончелі, з віком не втрачають своєї цінності. Кожен скрипаль мріє зіграти на інструменті, зробленому Страдиварі чи Гварнері, яким по триста літ.
Досі нікому не вдалось створити скрипку, яка б перевершила чи дорівнювала творінню Страдиварі. Багато майстрів розбирали його скрипки, копіювали деталі, а успіху не мали. Підраховано, що секрет Страдиварі сьогодні в світі хтось таки «відкриває» раз на півмісяця. Фелікс Савар, що жив на початку XІX ст. в Страсбурзі, першим підійшов до чарівного інструмента як до звичайного фізичного приладу. Скрипка, зроблена ним у формі трапеції, нічим не відрізнялася за звучанням від творінь Страдиварі. Але музиканти відмовлялися грати на ній!
Мабуть, скрипка — все-таки не просто фізичний прилад! Так вважає і Петро Костюк (на знімку) з прикарпатського містечка Богородчани. Уродженець буковинського села Ошихліби ще змалку марив музикою, яка і привела його на навчання до Чернівецького культурно-освітнього технікуму, а пізніше — на музичне відділення філологічного факультету Івано-Франківського педінституту. Потім разом з дружиною Марією Броніславівною був скерований на роботу в Горохолинську загальноосвітню школу вчителем музики, української мови і літератури. Учні із захопленням сприймали не лише добірне українське слово, а й голос баяна або скрипки. І коли згодом, переїхавши до Богородчан, вів курс гри на баяні у музичній школі, скрипка так само не давала йому спокою.
Підростав син Андрій, дочка Оксана. І от на один з днів народження вирішив подарувати їм скрипку, зроблену власноруч. Купив у крамниці розбитий інструмент, щоб відреставрувати. Спроба виявилась марною, і Петро Кузьмич засів за книги з техніки виготовлення скрипок. Нарешті, 1981 року з’явилася його первістка. Вона була ще не зовсім досконалою, але колеги-музиканти хвалили. Окрилений майстер виготовив другу, третю. На республіканському конкурсі в Харкові зі скрипкою «Алегро» дійшов до другого туру. А в 1986-му, на VІ всесоюзному конкурсі в Москві з інструментом «Попелюшка» став дипломантом. У 1988 році на всеукраїнському конкурсі в Києві з «Кассандрою» став лауреатом. А в 1993 році знову там же завоював звання лауреата всеукраїнського конкурсу за скрипку «Надія» і диплом за «Віру».
Майстер виготовляє й альти, й віолончелі. Так, за скрипку-альт «Прометей» на Київському фестивалі мистецтв у 2003 році став лауреатом. Численні конкурси і виставки принесли йому визнання, дали змогу познайомитися з відомими майстрами.
Петро Костюк поділився з нами формулою виготовлення скрипки: «Це має бути явір, смерека. Явір хвилястий, він же кучерявий. Смерека, в якій мало вологи. Вона росте високо в горах. Таку смереку я шукав на вершинах Карпат. Знайшов біля села Бистриці Надвірнянського району. На виготовлення грифа, струноутримувача, порожків та інших деталей потрібна деревина екзотичних порід — червоного або чорного дерева з екваторіальних країн. Треба бути віртуозним різьбярем по дереву, знати фізику, хімію, бо процес лакування тут непростий. Бути трохи художником, трохи архітектором, адже скрипка — не лише краса звуку, а й краса ліній. Набути всіх цих знань і вмінь можна, але не в кожного вони виллються в такий витвір мистецтва, як скрипка. Значить, основа — все-таки талант. Бажання знати і вміти, самоосвіта теж багато важать. Але справа, можливо, ще й у генах. Батько мій був добрим ковалем. Але все, що треба було зробити поза цим ремеслом, він умів».
У майстерні Петра Костюка — понад 200 робочих інструментів. У шафі за склом — скрипки, виготовлені останнім часом. Вони приваблюють око своїм силуетом, складовими частинами — завитком, резонаторними отворами, ефами, контурами дек. Петро Кузьмич дістає одну з них, проводить смичком по струнах, і в кімнаті народжується ніжний сріблястий звук, своїм тембром нагадуючи людський голос.
Помешкання Костюків, що в Богородчанах на вулиці імені Латишевського, неможливо уявити без скрипки. Цим інструментом володіють і діти Петра Кузьмича, і внуки. Його син Андрій також успадкував романтичну професію батька. Зараз він працює на відомій скрипковій фабриці «Рудольф Фідлєр», що поблизу Праги.
Більш як за чверть століття з-під рук Петра Костюка вийшло 88 інструментів — з них 14 альтів, 5 віолончелей. На його інструментах грають відомі музиканти в Україні та за її межами. У нас — Олександр Клочков і Герман Сафонов, а також студенти Національної музичної академії імені Чайковського та Львівської академії імені Лисенка, учні музичних шкіл і училищ. Дві скрипки й віолончель придбала у майстра Єкатеринбурзька консерваторія. Чотири скрипки — у Чехії, по одній — у Польщі та Англії. Ще одна — у Версальській консерваторії поблизу Парижа (до речі, ця скрипка — лауреат міжнародного конкурсу в Москві). Під час ярмарку-розпродажу в Москві дві скрипки майстра придбав студент із Болівії.
Петро Кузьмич розміняв восьмий десяток літ. За його непересічну й копітку працю — грамоти, дипломи, цінні подарунки. Лиш одного немає — звання заслуженого майстра народної творчості України, хоч він цього давно заслужив.
Олексій РОВЕНКО, керівник фольклорного ансамблю «Музики».
Богородчанський район
Івано-Франківської області.
Фото Тараса ІВАНИШИНА.
