Теплоенергетика без газу? Усе зовсім просто і непросто, зважаючи, що всі живуть за принципом: не чіпай техніку і вона не підведе.

«Україну давлять газом»... Фраза стала найкоротшою характеристикою наших стосунків із братерською Росією за всі роки незалежності, а що вже нині, й говорити не варто. Хоча чому так сталося, вам не розповість ніхто. Бо людство, щоб приготувати їжу чи зігрітися, тисячоліттями користувалося, умовно кажучи, в’язанкою дров. І ніколи та «в’язанка» не була великою проблемою. Проблема, здається, виникла тільки в нас. Бо подивишся, особливо напередодні опалювального сезону, телевізор і зловиш себе на думці, що пересічний українець народжується, росте, вчиться (і далі за списком) не для того, щоб БУТИ ЩАСЛИВИМ. Ні! Щоб розрахуватися за тепло і газ...

Коли ж наслухаєшся поважних промов із приводу енергозбереження, впровадження нових технологій (це зазвичай під час «чергових газових воєн» у період лютих морозів), то може скластися враження, що хтось і справді про щось дбає. Однак приїдеш у райцентр, де зі всієї «промисловості» хіба податкова та райдержадміністрація залишилися, і чуєш плач: «Ось у нас були «Сільгосптехніка» і «Міжколгоспбуд», а тепер усе розвалили — немає де працювати».

І тут нариваєшся на китайську статистику, де 30 відсотків в енергетичному балансі країни становить біогаз. 31 мільйон сімей мають власні біогазоустановки (200 мільйонів населення), 64 тисячі потужних біоустановок працюють в агро- та комунальному секторах економіки. На долю останніх припадає виробництво 14 мільярдів кубометрів біогазу. То чому ж у нас в речах, які могла «потягнути» й сільська кузня, ніхто вперто ні кує, ні меле?

Бо є лобісти, які в перервах між закликами до енергозбереження, знають одне: що більше газу та дорожче продано, то вищий зиск. То хто ж витрачатиме мільярди євро, як це протягом останніх десятиліть робили китайці, на інвестиції в біогазифікацію?

Однак усе це, скаже читач, стосується сільських районів. Так, з біогазом (на базі тваринного гною та рослинних решток) у містах сутужно. Тут шлях один — активніше використовувати електроенергію. 

Зауважимо, що на дворі XXІ століття, а наша теплоенергетика застрягла десь у XІX столітті і ніяк не хоче звідти вилазити. 

Тому не лякайтеся, хоча і справді — використання електрокамінів за сьогоднішніми цінами пустить вас світом.

По-перше, у нас є промисловість, зокрема електрометалургія, яка використовує фантастичні обсяги електроенергії. І ось вона нарешті навчилася утилізувати надлишкове тепло. Наприклад, на Запорізькому заводі феросплавів працюють НАД ВПРОВАДЖЕННЯМ проекту, який дасть змогу забезпечити теплом пів-Запоріжжя. Так принаймні обіцяє голова правління ЗЗФ Павло Кравченко.

Попри те, що за доброї волі, майже у кожному місті є можливість знайти та утилізувати надлишкове тепло, все-таки не в кожному місті є свій феросплавний завод. І це правда. Однак складати руки зовсім не варто. Знову-таки, це коли трохи приструнити лобістів, які всіма копитами впиратимуться, щоб заблокувати навіть найобережніші наміри в цьому напрямі. Ось світова наука ще в 1930-ті роки винайшла, а світова практика у вигляді підприємств, наприклад, компанії «Mіtsubіshі», виготовила й поставила на світові ринки так звані теплові насоси. Щоб довго не морочити людям голову, скажу одне: тепловий насос — це такий холодильник чи кондиціонер навиворіт. Бо всі знають, що в холодильника всередині холодно, а задня стінка — навіть гаряча.

Народні майстри придумали кілька моделей цього дива техніки, яке, використовуючи, наприклад, ОДИН КІЛОВАТ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ, ВИДАЄ П’ЯТЬ КІЛОВАТІВ ТЕПЛА. Зокрема, штуковина, яка забезпечує теплом 30 квадратних метрів площі (потужністю 4 кіловати теплової енергії) бере лише 800 ватів електрики.

Диво! Так. Однак «Mіtsubіshі» просила за нього торік... 21 тисячу гривень. Через те якось обійдемося і без дива... Хоча магазинчик, який торгує такими тепловими насосами вдалося побачити на колишній прохідній мелітопольського «Продмашу», який разом з іншими підприємствами Мелітополя міг би впоратися навіть ІЗ ДЕРЖАВНОЮ ПРОГРАМОЮ СТВОРЕННЯ СВОЇХ ТЕПЛОНОСОСІВ. І не для квартири, наприклад, а для цілої дев’ятиповерхівки. Не вірите? А дарма. Адже ж лякає темними вікнами (з кореспондентом «Голосу України» чомусь навіть поговорити в заводоуправлінні не наважилися) ще один велетень, який міг би взятися за теплонасоси. Колись це дуже потужне підприємство називалося «Мелітопольхолодмаш» і практикувалося на установках для АЕС та атомних підводних човнів. Вловлюєте і габарити, і якість цієї продукції? Тепер тут теж наче щось роблять, але листок про те, що до кінця місяця майже всі у вимушеній відпустці, на прохідній висить...

А лишень і справ! Державна програма не розмов, а конкретного фінансування стартового проекту. Адже тут відкривається справжня золота жила, навіть коли теплонасос від «Mіtsubіshі», але нашого виробництва, буде коштувати як пристойний холодильник, але, звичайно, не 21 тисячу.

І ще про одне. Поки ми готувалися писати про теплонасоси, наука не стояла на місці, як і практика також. Народні умільці освоїли такий собі тепловий насос Френетта (чи генератор Потапова, чи вихоровий генератор Шаубергера). Його вже виготовить не те що спеціалізований завод, а й колгоспна майстерня. Умільці кажуть, що коефіцієнт перетворення електроенергії в теплову сягає навіть не п’яти, а 10. Брешуть, звичайно, але, витративши одну кіловат-годину електроенергії, зняти 7 кіловатів тепла вже з наявних промислових установок можна. То за чим, друзі, справа?

На завершення скажемо таке. 

У нашої електроенергетики буде велике майбутнє, коли вона лобіюватиме свої інтереси хоча б як газівники. 

І навчиться так само ВИХОВУВАТИ, чи, точніше, СТВОРЮВАТИ СОБІ СПОЖИВАЧА, як газовики. У процес також мала б втрутитися і держава. І тоді, напевно, з’явилися б гроші в когось на армію, а в когось і для розвитку ядерної енергетики, для модернізації теплових станцій (які теж десь на початку минулого століття, за великим рахунком, застрягли в плані ККД).

А для цього всього так мало треба — бажання і силу волі.

Запоріжжя.