Пільги, як явище, відіграють деструктивну роль

Напередодні кожних виборів усі політики раптово починають піклуватися про «маленьких українців». Складається враження, що йде гарячковий пошук — кого ще можна «облагодетельствовать» за кошти державного бюджету? Хто ще не «охоплений турботою» політиків? Байдуже, що держава вже давно не в змозі фінансувати навіть те, що обіцяли раніше.

Розрахунок простий: обіцяємо перед виборами, закони про пільги і дотації приймаємо перед виборами, а платити потрібно буде потім, колись, і можливо — політичним опонентам. Таке цинічне розуміння соціального захисту, яке триває ось уже 18 років, призвело до того, що громадян, які мають право на пільги відповідно до чинного законодавства, вже майже 43% населення. На державному рівні встановлено 136 видів соціальних виплат, пільг, доплат та дотацій. Загальний обсяг пільг потребує щороку понад 29 млрд. гривень, що дорівнює річним видаткам усіх місцевих бюджетів України. Видатки на пільги збільшуються кожного року, але їх все одно не вистачає.

Крім того, система пільг створює принизливу залежність населення від подачок держави, від політичної кон’юнктури. І одночасно дозволяє представникам політикуму використовувати стосовно громадян метод «батога і пряника». Будеш лояльним — отримаєш пільги. Підтримаєш на виборах — матимеш пільги. Звичка до «халяви» породжує хворобливу залежність, якою користуються певні політикани. Регулярно «граючи» на темі пільг, вони збурюють населення, підштовхують країну до дестабілізації та соціального вибуху. Ницість деяких політичних сил перетворила природне бажання людини допомогти ближньому, що опинився у скруті, на вид паразитування.

Зрозуміло, що ніяка економіка, навіть процвітаюча, не може собі дозволити утримання половини населення. Тим більше під час економічної кризи. Так, пільги потрібні — але чітко визначеним верствам населення, які справді потребують державного соціального захисту або мають видатні заслуги перед державою. Хоча у Польщі пільги для населення відсутні взагалі. По суті, пільга має бути винагородою за якусь заслугу, дії, вчинок, щось особливе, що виокремлює людину з-поміж інших. У цьому контексті безглуздими видаються пільги постраждалим внаслідок Чорнобильської катастрофи, співробітникам МВС і військовослужбовцям.

Соціальна справедливість — це підтримка найбідніших верств населення, а не утримання державним коштом половини мешканців. Тому слід радикально зменшити кількість пільг, особливо за професійною ознакою, персоніфікувати їх і привести у відповідність із фінансовим та майновим станом.

Адже пільги, як явище, відіграють деструктивну роль і для економіки, знищуючи цілі галузі (наприклад, громадський транспорт), оскільки пільги на проїзд надає держава, а оплачують їх транспортні підприємства, і це руйнує транспортну галузь. І для суспільства, порушуючи принцип соціальної справедливості, ділячи людей на категорії (що, до речі, суперечить Конституції). Пенсіонери, які живуть у сільській місцевості та в містах, поставлені в нерівні умови. Одні, наприклад, можуть щодня користуватися безплатно міським електротранспортом, інші цією пільгою жодного разу не скористалися. Або пільги на сплату послуг житлово-комунального господарства. Чому пенсіонер оплачує послуги в повному обсязі, а пільговик, який пристойно заробляє, — ні?

Уже понад десять років порушується питання про заміну пільг компенсаційними виплатами. Але жоден з урядів не наважився запровадити це у життя, побоюючись соціального вибуху. Під час прем’єрства Анатолія Кінаха, в 2002 році, Кабмін своєю постановою навіть затвердив чотирирічну «Стратегію заміни системи пільг адресною грошовою допомогою населенню». Проте гроші на програму не були передбачені в бюджетах ані на 2003-й, ані на 2004 роки. У 2004-му уряд Віктора Януковича визнав постанову Кінаха такою, що втратила силу, і монетизацію припинили, за офіційною версією — через брак коштів на створення реєстру пільговиків. Так воно і триває. Пільги декларуються, але не забезпечуються фінансово.

Зрозуміло, що настав час розв’язати цю складну суспільну проблему. І для початку потрібно відмовитися від встановлення нових видів пільг та розширення категорій громадян, яким їх надають.

Звісно, такі заходи не будуть однозначно і прихильно сприйняті суспільством. Та й електоральної підтримки не створять. Саме тому для запровадження таких новацій потрібна політична мужність і відповідальність. Нинішній Кабінет Міністрів таку мужність має. За рік уряд планує сформувати реєстр тих, хто має право на пільги, вирахувати суми компенсацій і передбачити ці виплати в бюджеті наступного року.

Наша політична сила виступає за збільшення допомоги з боку держави тим, хто потерпає від злиднів, особам, які мають фізичні вади, пенсіонерам та інвалідам. Але допомога має бути не у вигляді пільг, які надаються бездумно цілим верствам населення, а адресною, конкретній особі. Пільга повинна мати грошовий еквівалент. Та й несправедливо виходить, що хтось користується транспортом, а хтось ні, й обидва пільговики. Хтось купує ліки за пільговою ціною, хтось ні, і це теж пільговики. Потрібно дати людям гроші, і кожен нехай сам вирішує, витратити їх на проїзд, або на ліки, або заплатити за ЖКГ, або відкласти на інші цілі.

Україна не перша йде шляхом монетаризації пільг. У Росії цей процес розпочався ще 2005 року і проходив нелегко. Щоб запобігти повторенню помилок наших сусідів, варто зберегти безготівкову форму отримання пільг з оплати житлово-комунальних послуг, транспортних послуг і послуг зв’язку, санаторно-курортного лікування тощо лише для Героїв України, Героїв Радянського Союзу, повних кавалерів ордена Слави, осіб, нагороджених чотирма і більше медалями «За відвагу», Героїв Соціалістичної Праці, повних кавалерів ордена Трудової Слави, учасників бойових дій, інвалідів війни та осіб, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, віднесених до категорії І за умови застосування принципу відшкодування вартості пільгових послуг за фактом їх отримання. Крім того, необхідно створювати загальнодержавний реєстр пільговиків і обчисляти точну суму компенсації — по кожній пільзі в кожному регіоні.

Для того, щоб зменшити кількість бідних, потрібно спростити процедури створення нових підприємств, регуляторної політики та дозвільної системи. Забезпечити державну підтримку у створенні дрібних та середніх підприємств, запровадити податкові пільги для тих, хто створює нові робочі місця та інвестує у розвиток нових технологій. Безглуздою видається ситуація, коли молодий, здоровий чоловік іде по допомогу до держави, а держава, замість того, щоб допомогти йому заробляти і платити податки, виплачує йому соціальну допомогу. Особливо актуальною стала ця ситуація нині, у зв’язку зі скороченням виробництва і вивільненням зайвої робочої сили.

Людям потрібно давати не рибу, а вудку, якою вони самі зможуть ловити рибу, та ще й ділитися через податки з тими, хто справді себе прогодувати не може.