Якби в усій Україні так, як в «Україні»!

Зізнаюся: так називався мій матеріал приблизно десятирічної давності. Вже тоді в товаристві з обмеженою відповідальністю «Україна», що в Підволочиському районі на Тернопільщині, було багато повчального. Та побувавши у Скориках нещодавно, хотілося вслід за одним із колег повторити: «Ущипніть мене, невже це — реальність?». Ми говоримо про європейські стандарти як про світло далекої зорі, а вони ось, поруч. Можливо, й вищі, ніж у Європі, бо наповнені, крім високих виробничих критеріїв, ще й духовністю, людяністю. Ось куди треба возити делегації, щоб довести: можемо, якщо захочемо.

Якщо правда, що театр починається з вішалки, то підприємство — з офісу. Такого, як в «Україні», на Тернопільщині, бачити не доводилося. Двоповерховий будинок швидше нагадує посольство якоїсь держави: на всьому — печать лоску. Відчувається, що над ландшафтом дворика (його ще доробляють) попрацювала вправна рука дизайнера: чудові квітники, рідкісні рослини, водойми. Всередині інтер’єр також продуманий до найменших дрібниць: м’які меблі, штори в тон, багато квітів, великий акваріум... Конференц-зала, комфортна для переговорів (тут підписали контракт з англійцями про продаж їм насіння зернових), актова зала, модерна їдальня, в якій (не повірите!) можна пообідати за гривню. До речі, обіди та вечері механізаторам вивозять у поле. Працівниці вистукують каблучками по глянцевій підлозі, мов у столичному офісі. «А чому, власне, у нас має бути гірше, ніж у Києві?», — запитує директор товариства Герой України Олег Крижовачук. Згодом я переконалася: зовнішня оболонка відповідає, так би мовити, внутрішньому наповненню «України». І зроблено це не заради шику, а для того, щоб люди прилучалися до нової якості життя.

Характерно, що Олег Петрович почав розмову не про виробництво, як здебільшого роблять керівники, а про свою команду. «Я не вмію доїти корів, налаштувати сівалку, не їжджу на тракторі (хоча на трактородромі у США, коли купує нову техніку, сідає за кермо. — Л.Л.), але вважаю, що з роками став непоганим психологом. Це вже моя двадцять четверта весна у Скориках» .

Спав по дві години на добу, у дружини позичав гроші на цигарки, був нещадним до п’яниць, але таки поставив «Україну» на ноги. Добрав високопрофесійну команду керівників підрозділів, тож тепер для нього головне — продукувати ідеї, бачити перспективу, а втілювати задумане є кому. За великим рахунком керівник має бути стратегом, що й підтверджує Олег Крижовачук. Для нього нинішній господарський рік розписаний, як по нотах, а сам він уже працює на 2010—2011 роки.

Про роботу з працівниками говорить рідко: механізм відпрацьований і практично не дає збоїв. Розпитає про сім’ю, дітей, здоров’я, домашню господарку. Людям це приємно. Й ефект у стократ більший, ніж коли нагримати. У кожній людині є щось добре. Завдання керівника, вважає директор, це добре знайти.

З «України» ніхто не вийшов ні з земельним, ні з майновим паєм. Це одне з небагатьох господарств, яке повністю викупило майнові паї за «живі» гроші. Якось уранці директор прийшов на ферму. Дві доярки щось перед тим обговорювали між собою, а потім кажуть: «Олеже Петровичу, дякуємо вам». Він здивувався: за що? Вони пояснили: за те, що не дав нікому розкрасти господарку і сам не крав. Прикладів руйнації навколо доволі. Не дивно, що селяни з навколишніх сіл просяться сюди зі своїми паями. Нині господарство обробляє майже 14 тисяч гектарів землі (стартували з 3 тисяч). Стосунки з пайовиками полягають не лише у виплаті орендної плати (вона тут 3,7 відсотка), а й у допомозі з утримання соціальної інфраструктури.

Коли молоді люди приходять влаштовуватися на роботу, директор запитує, чи багато хочуть заробити? І якщо не бачить при цьому зацікавленого вогника в очах, то вважає, що навряд чи вийде із претендента хороший працівник. Чоловік має бути годувальником сім’ї — так розпорядилася природа. Тому й розцвіло пияцтво, що вони ними не почуваються. «Коли наш механізатор (їх середній вік — 32—33 роки), — каже Олег Петрович, — приносить додому гідну зарплату, то на нього іншими очима дивиться дружина, і в очах дітей він — авторитет». Гідна зарплата — це в сезон до 15 тисяч гривень на місяць. Загалом середньомісячна зарплата в товаристві перевищує 1,8 тисячі гривень; цього року, незважаючи на кризу, хочуть довести її до 2 тисяч. Крім того, класні спеціалісти наприкінці року отримують винагороду в розмірі річної зарплати. Але й це ще не все. Вже другий рік поспіль узимку директор возить їх відпочивати до Єгипту — за рахунок товариства.

— Що частіше їжджу за кордон, — ділиться Олег Петрович, — то більше переконуюся: не треба було нам усе відкидати від минулої системи. Ті ж моральні стимули. Коли стою біля басейну і бачу, як мої хлопці грають у водне поло разом з американцями, німцями, британцями, то мене переповнюють такі почуття... Я хочу, щоб вони дружили сім’ями, щоб разом бавилися їхні діти, щоб росли духовно. Щоб про нас знали не лише за тим, скільки хліба виростили і молока надоїли, бо все це з’їсться та вип’ється, а є вічні цінності, ними треба дорожити.

До слова, є у Скориках старовинна дерев’яна церква — пам’ятка архітектури. Переповідають, що в ній сповідувався Богдан Хмельницький і замовив для неї у Візантії іконостас. У радянські часи храм було закрито, він потихеньку руйнувався. Коли Крижовачука обрали головою колгоспу, він узявся його ремонтувати. У райкомі пояснював, що відновлює історичну пам’ятку, а людям обіцяв: «Будете молитися». Так і сталося. Оновлений храм відкрили 1993-го. А коли у Скориках, як і в багатьох селах Тернопільщини, почалися міжконфесійні конфлікти, Крижовачук сказав людям: «Навіщо сваритися? Давайте будувати ще один храм». І збудували. З допомогою господарства, звісно. Ось і в будівництво нового приміщення сільської школи вклали чимало коштів. Та хіба тільки у Скориках? Під егідою «України» — 23 села. Кому газ підвести, кому водогін прокласти, кому храм збудувати, ФАП відремонтувати — товариство нікому не відмовляє. Хоча Олег Петрович вважає: держава не повинна перекладати утримання сільської інфраструктури повністю на плечі господарств і селян. Хіба вони не такі ж платники податків, як усі? Кажуть, коли селянин приходить до парламенту Голландії, депутати встають, а в нас про село згадують лише перед черговими виборами. А колиска нації, її духовність саме тут.

Мені також цікаво було почути думку авторитетного господарника, депутата обласної ради щодо купівлі-продажу землі. Поки що на ці процеси накладено мораторій, але в Україні чимало зацікавлених у його скасуванні. Так ось, думка Героя України Олега Крижовачука така: «Землю продавати не можна. Категорично!».

«Може, ви конкуренції боїтеся? — запитую. — Ось прийде, як обіцяють, ефективний зарубіжний інвестор і навчить нас працювати...» Ні, конкуренція Олегу Петровичу не страшна. Але він не може зрозуміти, чому в Києві вважають, що українець Крижовачук на своїй землі не вміє господарювати, а німець чи англієць робитиме це краще. Та наших селян треба до Книги Гіннесса занести. З початку року товариство «Україна» не отримало від держави жодної копійки дотації, але обсіялося за шість днів. І догляд за посівами веде відповідно до технологій.

Тим часом іноземні компанії, які взяли в області землю в оренду, пустили її цього року під пар. У них свої розрахунки, які навряд чи перетинаються з інтересами наших людей і держави. Звичайно, мета бізнесу всюди одна — заробити гроші. 240 працівників ТОВ «Україна» мають заробити на себе і на 5 тисяч пайовиків. Але іноземний інвестор сидить у Лондоні чи Берліні, а Крижовачук мотається селами, в яких, як він каже, має інтерес, знає кожного голову сільради, проблеми селян, має програми з підтримки населених пунктів. Лише торік господарство виділило півмільйона гривень допомоги на лікування, підведення газу, заміну вікон, будівництво храмів тощо. Він зацікавлений у тому, щоб наші люди працювали на рідній землі, а не їздили світами в пошуках заробітку.

Мораторій на продаж землі треба накласти не на рік-два, вважає Герой України (до речі, єдиний в АПК західного регіону), а на 10—20 років. Деякі вчені підспівують владі, мовляв, під ногами незадіяний капітал — земля. Пустимо в оборот й одразу заживемо. У багатьох країнах земля не є об’єктом купівлі-продажу, а люди живуть гідно. Якщо українська влада таки наважиться на торгівлю землею, то це, на думку авторитетного аграрія, буде найбільшим її злочином перед власним народом.

«Україна» — господарство багатогалузеве. У землеробстві, вважає її керівник, європейських стандартів уже досягнуто.

Поголів’я вирощують самі: ферма має статус племінного заводу. Телички української чорно-рябої породи як на підбір. Головний зоотехнік Борис Радчук каже, що вибраковують їх декілька разів, поки досягнуть бажаної продуктивності. Поки що вирощують для себе, але згодом мають намір продавати. Загалом у господарстві понад 1800 голів великої рогатої худоби. Нещодавно зайнялися свинарством. Почали з 300 голів, а за рік наростили їх до 1,1 тисячі. Найближча мета — 5 тисяч свиней. Минулий рік, коли видався гарний врожай, а ціни на зернові впали до мінімуму, показав, що добре б мати свій елеватор. У Підволочиську, ближче до залізниці, купили землю й почали будувати. Проект вартістю 60 мільйонів гривень думають реалізувати самостійно. «За нами немає «волохатої» руки, — каже Олег Петрович. — Користувалися довгостроковими кредитами, передусім на купівлю техніки. Завжди повертали їх завчасно. Торік узагалі обійшлися без позичок».

Техніка тут справді супер, практично вся — зарубіжного виробництва, обладнана супутниковою навігацією. До того ж найновіша. Директор із головними спеціалістами (вони, до речі, періодично їздять на стажування за кордон) відвідують найпрестижніші світові виставки, передплачують спеціальну літературу, тож завжди в курсі новинок. Тільки-но на ринку з’являється щось перспективне, грошей не шкодують. Уживану техніку розпродують.

Якийсь час мали проблему з кадрами механізаторів. Спочатку не знали, як підступитися до «іноземців», начинених електронікою. Олег Петрович навіть думав відкрити на базі господарства філію профтехучилища. Однак з боку влади зацікавлення не було, тож узялися готувати кадри самотужки. Більш досвідчені механізатори стають інструкторами, біля них молоді вчаться. Працювати на імпортній техніці — саме задоволення. І не лише тому, що умови в кабіні трактора чи комбайна не гірші, ніж у класному авто, а в кінці робочого дня механізатор знає, скільки заробив. Це передусім підвищує його соціальний статус, значущість.

Торік «Україна» сплатила податків і різних платежів понад 1,9 мільйона гривень. Уся до копієчки зарплата — легальна. По-перше, керівник, як він сам каже, воліє спати спокійно. По-друге, дбає про людей, адже тільки з легальних заробітків нараховується пенсія.

— В Європі мене нічого особливо не вразило, окрім сіл, — зізнається Олег Петрович. — І на святкуванні 550-річчя бригадного села Климківці я висловив, можливо, комусь дивну, а для мене заповітну мрію: щоб селяни не тримали вдома ні свиней, ні корів, а я міг платити їм таку зарплату, щоб у них не було потреби цим займатися, щоб могли присвятити вільний час дітям, культурі, відпочинку.

Я також розмріялася і запитала Крижовачука, а що, якби в усій Україні справді було так, як в «Україні»? І почула у відповідь: «Було б так, як Богом призначено нашій державі: годувати себе і півсвіту».

 

Тернопільська область.