У суспільстві запущена ідеальна тема про те, що указ про черговий «розгін» Верховної Ради готовий і чекає підпису гаранта. Навряд чи буде помилкою стверджувати, що політичні сили самі виявилися замовниками цього безладу, продемонструвавши власну неспроможність або небажання результативно провести переговори щодо створення коаліції.

Юридично незріла спроба

Відтак, переконана парламентська опозиція, призначення дострокових виборів — питання часу, адже йдеться про нормалізацію ситуації в центральній владі, що певним чином відповідає громадським очікуванням. Однак за своїм адміністративним задумом і підсвідомим політичним потенціалом ця спроба є не тільки юридично незрілою, а й морально авантюрною. Дострокові парламентські вибори в нинішніх умовах не вигідні нікому, крім регіоналів. Це пов’язано з тим, що Партія регіонів, у свою чергу, будучи однією із потужних парламентських фракцій, поки що не спромоглася знайти спільну мову з жодною депутатською фракцією, а самостійно переформувати парламент і відправити уряд у відставку ресурсно не є можливим. Їй залишається лише вибирати між вуличними протестними акціями та омріяними достроковими виборами. Тут об’єктивно збігаються інтереси регіоналів з інтересами Президента, який наприкінці своєї каденції з мінімальною суспільною підтримкою розпочав активну компанію щодо здійснення в авральному порядку конституційної реформи та «модернізації» виборчого законодавства. Цілком імовірним є те, що на економічному та політичному фронті у гаранта ніяких шансів немає — він явно все програв. А на конституційному у нього є надія залишитися деякий час при владі, оскільки сподівається на безплідність та марність дискусій, які точитимуться навколо запропонованого ним проекту Конституції. Немає сумніву, що через втягування політичної еліти в конституційний процес повториться, як завжди, ситуація відвернення уваги на непридатний об’єкт. А тут ще озвучені вимоги Президента стосовно відкритих виборчих списків, які, певно, знайдуть підтримку виборців. Хоча мало хто з них чітко уявляє, які наслідки від нововведення нас очікують. Як і мало кому зрозуміло, в який спосіб ці списки відкриються.

«Відкриємо» списки — що далі?

Запитайте сьогодні навіть у прихильників запропонованої пропорційної системи, що таке ці відкриті списки і почуєте: «Це коли виборець не тільки голосує за партію, а й визначає своє ставлення шляхом персонального голосування до того чи іншого кандидата». А що далі? Ось саме про це і мовчать політики, які так прагнуть перевиборів. Вони розуміють, що варіант із бюлетенями, де надруковано в алфавітному порядку 450 прізвищ від кожної партії, не реальний, оскільки виборці просто заплутаються в бюлетенях. Та й фізично людина усвідомлено може оцінити лише кількох осіб.
Якщо ж прийняти варіант, коли партіям не обов’язково виставляти по 450 кандидатів, то тоді втрачається сенс відкритих списків, оскільки станеться таке, що будуть існувати округи, де окремі партії не матимуть своїх представників.
Оптимальна ж система відкритих регіональних списків, на переконання окремих її ідеологів, — це коли народні депутати будуть обиратися у 27—40 виборчих округах, відповідно в кожному з них обраними стануть 10—20 депутатів, що дасть змогу пропорційно представити політичні інтереси основних груп виборців на відповідній території.
Здавалося б, дуже простою і зрозумілою є схема, коли Україна «розбивається» на 450 округів, у кожному з яких партії виставляють по одному кандидату. Однак і в цьому разі партійна корупція нікуди не подінеться. А це означає, що місця в «найкращих» округах будуть більш привабливими, а включення кандидатів до партійних списків залежатиме від керівної партійної верхівки. Окрім того, відкриття партійних облич у регіонах може посилити внутрішньопартійну конкуренцію, породити нестабільність у самих партіях і блоках. Тепер партії будуть змушені вести міжусобну боротьбу за прохідні округи, залучати на свій бік авторитетних людей на місцевому рівні, справді за певних обставин посунувши з виборчих списків «водіїв і секретарок». За сучасного менталітету наших виборців та піару в засобах масової інформації останні голосуватимуть переважно за лідерів партії.
Ця версія змін виборчого процесу передбачає запровадження пропорційно-рейтингової системи виборів, за якою виборець у квадрат виборчого бюлетеня з позначкою (+) вписує номер обраного ним кандидата в депутати з відкритого списку підтриманої ним партії. Відтак, віддаючи голос своїй партії, виборець водночас впливає на порядковий номер обраного ним кандидата в остаточному списку.
Поліативом могло б стати запровадження у Виборчому кодексі України, який зареєстровано в парламенті, формування відкритих виборчих списків шляхом закріплення партіями (блоками) за кожним із територіальних виборчих округів від одного до трьох кандидатів в народні депутати, але зрозуміло, що такі новації вимагають перенавчання працівників виборчих комісій усіх рівнів та підготовки населення.

Можна підірвати віру у справедливість

Отже, за зовнішньої відмінності від наявної пропорційної системи, варіанти з відкритими списками не лише мало що змінять, а й можуть у черговий раз підірвати віру виборців у справедливість. Отож усі намагання йти на дочасні вибори з такими класичними змінами свідчать про очевидну безвідповідальність, бездумність та політичну легковажність задуманого. З цього приводу Ю. Тимошенко в одному із своїх інтерв’ю зазначила, що «відкриті списки — це повернення мажоритарної системи, яка існувала до введення партійної системи. Це означає, що олігархи країни розставлять своїх людей в округах, заплатять їм по два мільйони за кожен округ, просто вкладуть їх як у бізнес, а потім отримають країну як приз».
Відтак в Україні навряд чи можна запровадити вибори до парламенту, та ще й позачергові, за відкритими списками. У морально-політичному плані така виборча система є нещирою, бо на тлі гасел про демократизацію вона зменшує можливості повноцінного народного волевиявлення, оскільки проблема полягає у відсутності дієвого і прямого механізму голосування, який давав би змогу виборцям обирати найкращих кандидатів із запропонованих партіями списків. А тому нам не варто робити різких і непередбачуваних кроків. Усі трансформації необхідно здійснювати з огляду на інтереси виборця.
Через це було б доцільно спочатку розвести питання термінів виборів у часі, провести кадрову хірургію у президентському таборі, обачливо здійснити ротацію політичних та економічних еліт країни і лише потім законодавчо визначатися з виборчою системою. Досвід європейських держав показує, що будь-які радикальні зміни в країні проводяться не перед виборами, а після них, і саме декларація про реформу є основною тезою в передвиборних програмах більшості політичних сил.
Що ж стосується парламенту, то з огляду на колегіальний масштаб і органічно притаманну йому інерцію дій останній мав би обиратися винятково на термін законодавчо визначених повноважень. Тоді був би задіяний аргумент процесуальної економії, а воля виборців мала однакову політичну вагу.
Проте у владних коридорах склалося розуміння того, що позачергові вибори можна використати не як інструмент політичного волевиявлення, а як засіб маніпулювання масовою свідомістю.
Якщо бути послідовним, то з огляду на характер політичних подій в Україні, поляризацію парламенту, наявність симптомів загальної деградації політичного іміджу, прикро очікувати ініціаторам таких виборчих нововведень їх тріумфальності.

Міф, а не реальність

Насправді сьогодні існує більше міфів про відкриті списки, аніж реальна можливість поліпшити наявну виборчу модель. Хоча на даний момент в законодавчому органі вже зареєстровано декілька проектів з аналогічної тематики. Однак через вічну неузгодженість і гострі парламентські дискусії суспільство ризикує опинитися в обставинах, коли жодне принципове рішення не буде прийнято.
У політиці, як відомо, немає нічого постійного, крім вічних інтересів, полеміки думок та зміни політичних настроїв. Тому не дивно, що до запропонованих виборчих новел, оформлених у вигляді проектів законів, виникає ціла низка запитань. Так, на моє переконання, голосування за одного кандидата по виборчому округу є запозиченням деяких елементів мажоритарної виборчої системи, а запровадження системи виборів до Верховної Ради України у два тури та обмеження терміну перебування депутата в парламенті двома строками підряд суперечить конституційним положенням. Закріплення ж до п’яти кандидатів у депутати за територіальним округом фактично позбавляє виборців можливості голосувати за конкретного депутата, а повернення до змішаної мажоритарно-пропорційної системи може значно ускладнити функціонування коаліції депутатських фракцій. Одразу виникають «самостійники» і політичні «підневільники».
Цілком очевидно, що всі, хто працював над проектами, прагнули правовими рамками обмежити владу безапеляційно втручатися у виборчий процес. Проте варто пам’ятати, що високі очікування можуть обернутися глибоким розчаруванням. Не секрет, що запровадження відкритих виборчих списків дещо завадить партійним керівникам здійснювати контроль за діяльністю членів фракції, однак принципово мало що змінить у їх взаєминах із виборцями. Така пропорційна система не відновить право безпартійного громадянина бути обраним. Через вимушений партійний «податок» на придбання партійної ліцензії йому, як і раніше, буде перекрито доступ до парламентської демократії.
Чому ж тоді система відкритих списків, яка мусується останнім часом, спричиняє таку жваву дискусію в політикумі. Усе дуже просто. У суспільстві відбувається нагнітання істерії навколо позачергових президентських і парламентських виборів. Це напрочуд вдалий момент для будь-якого політика продемонструвати чесність перед виборцями, особливо не вдаючись в тонкощі пропонованих змін.

Не сліпе копіювання, а вибір оптимального

Хоча заради справедливості слід зазначити, що пропорційна модель виборів, запроваджена у 2004 році, вважалася попервах більш прогресивною за попередню і прийнятною для країни. Вона застосовувалася, як правило, в тих країнах, де є декілька впливових партій, але жодна з них не має стабільної більшості в парламенті. Різниця полягала лише в тому, що в одних державах голосування відбувається за жорсткими списками, коли прізвища кандидатів розташовуються у пріоритетному порядку, а в інших діють пропорційні виборчі системи, де виборець, хоча і голосує за список в цілому, проте визначає, якому з кандидатів він надає перевагу. Наприклад, вибори до польського сейму відбуваються за пропорційною системою. Але партійні списки там мають регіональний, а не загальнонаціональний характер. У країнах Західної та Центральної Європи застосовуються і регіональні, і відкриті списки. В Україні голосування відбувається за звичайними виборчими списками кандидатів, де розподіл місць у них здійснюють партії на власний розсуд. Але річ не в тім, щоб сліпо йти за сусідами, важливіше прислухатися до тих аргументів, які змушують вибирати ту чи іншу виборчу систему щодо України. Проте й погоджуватися з нашими нині діючими принципами формування парламенту — значить робити крок назад.
Які ж висновки напрошуються? Звичайно, Україні слід удосконалити виборчу систему, забезпечивши пропорційне відображення суспільних настроїв у виборчих округах. Але так само потрібно підняти і роль громадянина в суспільних процесах, в управлінні державою, без чого все інше залишається спорожнілою декларацією.
Стосовно проблеми відкритості партійних списків, яка обговорюється, то на сьогодні це певні ліки для хворого політичного організму. Останні допомагають почуватися краще, але жодним чином не ліквідують корені хвороби, а тому слід знайти таку модифікацію виборчої системи, за якою виборець мав би більше інформації про тих, за кого збирається віддати свій голос. Необхідно мати шанс не лише вибирати партійний пакет кандидатів, але хоча б номінально впливати на порядок кандидатів у цьому пакеті. Для цього потрібно уже на чергових виборах народних депутатів забезпечити відкритість формування виборчих списків кандидатів у депутати та надати виборцю можливість через регіональні чи обласні друковані засоби масової інформації з ними ознайомитись. Врешті-решт, дати виборцю право обрати того кандидата із списку, якому він віддає перевагу. Цілком очевидно, що тут мала б місце конструктивна законодавча робота, яку не слід здійснювати зопалу та в залежності від політичних настроїв провідників реформаторських ідей.
А втім, поживемо — побачимо...

Олександр СТЕШЕНКО, народний депутат України, член фракції «Блок Юлії Тимошенко».