Наріжний камінь державності

16 липня 2014 87

16 липня 1990 року Верховна Рада Української РСР прийняла Декларацію про Державний суверенітет України. За таке рішення проголосували 355 народних депутатів із числа тих, хто був у сесійній залі.

Це був перший крок до здобуття незалежності нашою країною, про яку мріяли, за яку боролися мільйони українців протягом кількох століть.

Слова, винесені у заголовок, належать тодішньому Першому заступнику Голови Верховної Ради Івану Плющу, який, на жаль, нещодавно помер після тяжкої хвороби. Так він назвав свої спогади про те, як приймався цей архіважливий для нашої країни документ. А Іван Степанович знав, про що йдеться, оскільки головував у сесійній залі в ті вікопомні дні.

Зазначимо: перебудова, яка розпочалася в СРСР, дала поштовх процесам демократизації, відкрила шлях до влади багатьом громадянам, у тому числі колишнім політв’язням. У березні 1990 року відбулись вибори до Верховної Ради УРСР, які показали, що Компартія почала втрачати свої позиції.

Відтак не тільки народні обранці, а й ЦК КПУ почали готувати проекти документів, які передбачали розширення повноважень республіки. Але якщо Компартія робила лише кроки щодо економічного суверенітету, то представники демократичного блоку, як згадував в інтерв’ю «Голосу України» народний депутат кількох скликань Іван Заєць, вважали за потрібне задекларувати шлях до повної незалежності України, у тому числі вони розглядали можливість формування власних Збройних Сил, проведення власної міжнародної політики.

Сім проектів Декларації про державний суверенітет України опинилося на розгляді народних обранців. Як пригадував Іван Плющ, спершу у порядку денному розгляд цього питання передбачався п’ятим пунктом, згодом — п’ятнадцятим, врешті 23 травня його затвердили на десятому місці.

Однак процес постійно гальмувався — комуністи явно не хотіли «бігти попереду батька», постійно оглядаючись на те, що робиться в Москві. У своїх спогадах Іван Степанович писав: «Потрібно віддати належне Івашку В. А., який 12 червня 1990 р. брав участь у засіданні Ради Федерації СРСР і на другий день (13 червня 1990 року) поінформував народних депутатів України про розглянуті питання на ньому, підкресливши на початку свого виступу, що «це засідання певним чином стимулює деяке прискорення нашої роботи в такій важливій сфері, як національно-демократичний устрій, прийняття Декларації про державний суверенітет Української РСР». Він розповів про варіанти розробки нового Союзного договору і підтримав підхід до цього питання Голови Верховної Ради Росії Б.М. Єльцина: починати треба не з нового Союзного договору, а з міжреспубліканських всеохоплюючих договорів «без каких-либо предварительных экономических или политических условий».

Для того, щоб обговорювати питання нової федерації, нового Союзного договору і вносити свої (українські) пропозиції, треба було, наголошував В. А. Івашко, якнайшвидше сформувати мандат для керівництва Верховної Ради і для інших представників від України, тобто прийняти Декларацію про державний суверенітет Української РСР. Він також повідомив, що за 35 хвилин до початку засідання Ради Федерації Союзу (12 червня 1990 року) Росія прийняла Декларацію про Державний суверенітет.

Проте більшість залишалася непохитною. І лише на вечірньому засіданні 28 червня Верховної Ради було представлено проекти Декларації про державний суверенітет.

Одначе, зрозуміло, що потрібен був один проект. Спершу над документом працювала комісія під керівництвом тодішнього народного депутата, голови ради з вивчення продуктивних сил Української РСР Сергія Дорогунцова. Утім він підтримки залу не отримав. І для узгодження позицій була створена спеціальна група, до якої, окрім авторів проектів декларацій, увійшли провідні вчені-правники. Ось як згадував про це у спогадах про керівника групи Леоніда Юзькова тодішній народний депутат Сергій Головатий: «Спочатку — підготовка проекту Декларації про державний суверенітет України за завданням ЦК КПУ. Документ, у назві якого «керівна і спрямовуюча» не дозволяла вживати слова «державний» та «Україна» (натомість — Українська РСР), на завершальному засіданні спеціальної групи був поставлений на голосування, і голоси розподілилися порівну. Голос керівника групи Леоніда Юзькова «за» став вирішальним. Документ схвалено».

А тим часом у сесійній залі зростала напруга. Володимир Івашко був обраний першим заступником Генерального секретаря ЦК КПРС і повертатися в Україну не захотів. Хоча у своїй заяві, пригадував Іван Плющ, тодішній Голова Верховної Ради Володимир Івашко напише: «...Запевняю, український народ, що нічим перед ним не завинив, дещо встиг зробити, хоча дуже мало, бо доля не дала достатнього часу. Прошу мені вибачити. Хай щастить Вам, люди добрі...».

З 11 липня почалося постатейне голосування за проект Декларації. Потім тривало його обговорення. І ось що згадував Іван Плющ про 16 липня 1990 року: «Переді мною стояла дилема: відкривати обговорення чи без обговорення одразу ж голосувати за Декларацію. А я знаю, що інколи, не відкриваючи дебати, можна досягти більшого, аніж відкриваючи обговорення ще раз і слухаючи по десятому разу аргументи, які вже давно відомі і лише дратують протилежні сторони...

Я звертався до депутатів з одними і тими ж аргументами: вже нікого ні в чому не переконаєш. Тому, відкривши сесію, я відразу поставив обговорений проект Декларації на голосування... Результати голосування, що висвітлились на табло, були вражаючими...».

Так, і досі довкола Декларації тривають дебати. Кожен хоче бачити у цьому документі те, що бачить сам, — у кожного своя правда. Але є ще правда часу. А тому можна погодитись з Іваном Степановичем Плющем: Декларація — наріжний камінь державності.

* * *

«Я ще сподіваюсь...»

Сергій ПРАВДЕНКО, народний депутат України першого, третього і четвертого скликань:

— Я спершу зверну увагу на дев’ятий розділ Декларації, де говориться: «Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати в майбутньому постійно нейтральною державою, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». Хай це нікого не шокує, бо це ще була Українська РСР, ще 1990 рік, ще точилися там балачки про новий союзний договір, якими займалися Горбачов і його оточення.

З ядерною зброєю все ж таки, мабуть, Степан Ількович Хмара мав рацію — даремно її позбулись, або позбулися занадто даремно під якісь гарантії США, Росії і Великої Британії. І що ми маємо в результаті? Росія лізе, куди хоче: Крим окупувала, на Донбасі, по суті, — 20000 її найманців, і вона від цього не відмиється. Ото й усі гарантії. Як казав Бісмарк, ті договори, які підписує Росія, малась на увазі ще царська, але подібне можна сказати і про нинішню, не варті того паперу, на якому вони написані. На додачу ще й кажуть, що це — наш братній народ.

У чому моя надія, на що я ще сподіваюсь, вибори Президента мене трошечки надихнули, трошечки підняли. Бо в першому турі нація показала, що вона ще здатна консолідуватись. Її двадцять три роки грабують під орудою всіх наших очільників підряд. А люди врешті обрали Президентом просто бізнесмена, ефективного власника, який взяв підприємство і розвиває його власними зусиллями, розумом, добором кадрів і таке інше. Отже, є ще надія, яка викликає у мене фразу: я ще сподіваюсь, що життя налагодиться бодай трохи.

Але підкреслю: Українська РСР хоче стати в майбутньому по-стійно нейтральною. Так, мені можуть сказати, що Декларація — це не закон, це — заява про наміри. Але Декларація закінчується словами: «Декларація є основою для нової Конституції, законів України і визначає позиції Республіки при укладанні міжнародних угод». То я питаю нинішніх політиків: чому вони зрадили цій Декларації? Он читайте, перечитайте, це — основа, чому ви порушуєте? То Ющенко тягнув в Європу, то в Митний союз тягли... Чому ми туди йдемо і будемо платити величезну ціну, бо рівень життя різний, корумпованість в Україні колосальна. У нас чітко сказано: «постійно нейтральною державою». І, як то кажуть, ласкаве телятко двох маток ссе. І з тими, і з тими, і всі б з нами рахувались.

А от про свої Збройні Сили треба було дбати. Вся людська історія цього навчає: хто не годує свою армію, той годує чужу або щось у цьому роді.

Тобто напередодні чергової річниці прийняття Декларації можемо говорити, що ми відійшли від принципів Декларації.

Ми в першому скликанні були мудріші трошки. У складі тієї Верховної було більше людей, які керували великими промисловими підприємствами. Там було багато людей, нехай з комуністичним, але з досвідом політичної роботи і політичного керівництва. Які бачили чимало, помилялись багато в чому, звичайно. Але голосування за Декларацію показало, що все-таки в тій Верховній Раді були державники і досить далеко-глядні. Я це продемонстрував на прикладі основних цитат: якою має бути Україна, якою її бачило керівництво Верховної Ради.

— Як починалася робота над Декларацією?

— Оскільки цим почали займатися всі республіки, і навіть Росія, бо в Росії був Єльцин, у нього була стратегічна мета — очолити Росію навіть ціною розпаду Радянського Союзу. Це, по суті, грало на нашу користь. На користь незалежної України, я маю на увазі.

І остаточний аргумент: Росія прийняла Декларацію про державний суверенітет 12 червня 1990 року, на місяць з гаком раніше від нас. І це, може, найбільше переконало комуністичну більшість — і за Декларацію проголосували 355 народних депутатів. Тобто про Україну, як таку, у світі, заявили, по суті, комуністи.

Боротьба була запекла, але й робота була інтенсивна. І це — головне. Проектів було чимало. В комісіях їх опрацьовували. В результаті вийшов, я вважаю, і навіть сьогодні, бездоганний документ, бо люди працювали дні і ночі. Врешті-решт, Україна цим документом вперше заявила: я є і я хочу бути.

Хоча і комуністи, і представники Народної ради щодня, на кожному сесійному засіданні стикалися в словесних перепалках, в тому числі на засіданнях постійних комісій. Але Народна рада тоді працювала, я сказав би, настільки тонко і делікатно! Вона була в меншості. Але в неї здібних ораторів — більше. Це — перше. У них було більше переконливості.

Або, скажімо, перед Верховною Радою — діти у віночках, українських вишиванках. Музика, танці. Ми виходимо на перерву, а тут — українське свято. Імпровізоване, але веселе, цікаве, з гарним музичним супроводом. Це переконувало, це за-кликало до свідомості найзашоренішого політично: «Хлопці, давайте пошкребемо себе трохи, а ми ж таки — українці». Це впливало. Я не пригадую якихось там серйозних бійок, які потім виникали в наступних скликаннях.

На превеликий жаль, наступні скликання Верховної Ради, наступні президенти нас, депутатів першого скликання, авторів Декларації про державний суверенітет, тих, хто народив її, хто практично підтримав Акт про державну незалежність України, на свята не запрошують. Єдиний, хто здогадався, і спасибі йому за це, — Володимир Литвин, який на двадцятиріччя прийняття Декларації зібрав нас у Верховній Раді. І я скажу читачам сьогоднішнім, що ми зустрілися, як брати. Ми скучили один за одним. У нас існує якась солідарність. Ми майже однаково дивимось на подальші події, на те, що зробили з Україною.

— Нещодавно, на жаль, не стало Івана Плюща. Фактично під час його головування в сесійній залі проходило прийняття Декларації про державний суверенітет України. Напевне, варто сказати про його роль у прийнятті цього документа.

— Від нього залежало дуже багато: і кому слово надати, і як інтенсифікувати роботу комісій, і когось висміяти. Можна говорити багато.

На початку він був інтуїтивно свідомий українець. Але дуже швидко вийшов на шлях свідомого українця. Окрім того, проявив лідерські якості. Це був темпераментний чоловік. Десь, може, в чомусь помилявся.

Я скажу, що він був і досвідчений політичний гравець. Він чітко прораховував розстановку сил, настроїв у залі, все інше. Тобто він був на своєму місці, затребуваний часом.

Імпульсивність Івана Степановича, його небажання озиратись сторожко по боках, а що з ним за це зроблять товариші по партії, гадаю, дозволило нам прийняти Декларацію. Це була цікава постать. По-своєму навіть трагічна. Але він зробив усе, що міг, щиро для України.

Підготував Володимир КОРОЛЮК.