Минуло 125 літ з дня народження Тетяни Пати
Петриківку, як козацький зимівник, нібито заснував у ХVІІІ столітті козак з Полтави — Петрик. За іншою версією, Петриківка отримала назву від Петра Калнишевського, останнього кошового Війська Запорозького.
Оселі тут здавна — розмальовані. У петриківських хатах цвіли на стінах мальви й калина, а на ній співали птахи, кликали на поріг щасливу долю. Про господиню, в якої виходило це найкраще, казали: «У неї в хаті, як у церкві». Такою, кажуть, була і Тетяна Якимівна Пата.
«Воно намальоване!»
Один із її учнів, відомий майстер петриківського розпису (на жаль, також покійний) Федір Савич Панко згадував: «Тетяна Якимівна мені розказувала, що молодою була така гаєна (тобто непосидюча, охоча до витівок). Якось батьки поїхали в Полтаву на ярмарок, а вона надумала розмалювати зовні хату. Намалювала соняшники від призьби до самої стріхи. Одійшла, глянула: стріха на соняшниках лежить, а хати наче й нема. Аж ось повертаються батько з кумом, звичайно, напідпитку. Батько: «Тпру!» «Куме, а де це ми?» Кум підійшов до хати, довго дивився, потім допетрав: «Та воно ж намальоване!»
Для настінного малювання до кінця XІX століття петриківські художниці брали крейду, сажу, кольорові глини, саморобні рослинні фарби. Розводили їх яєчним жовтком, молоком, вишневим клеєм. А у 1900-х роках Петриківка стає центром виготовлення «мальовок». Це — стрічки-фризи, вазони-букети, гілочки з квітами, які малювали на тонкому папері дешевими аніліновими фарбами, а потім наклеювали на ґрунт стіни. Анілінові барвники, як і рослинні, розводили жовтком, а малювали пензликом з котячої шерсті.
Тетяна, як і семеро її братів-сестер, змалку заробляла на хліб. Із чотирнадцяти літ ходила по хатах квітчати до свят або весіль комини печей. А заміж вийшла — працювали удвох з чоловіком: він майстрував скрині, а вона їх вбирала у барви. У 1914-му чоловік загинув на фронті, а молода жінка у тридцять літ залишилася з чотирма дітьми.
Хто зна, як склалася б доля художниці, якби не зустріч із видатним істориком, етнографом Дмитром Яворницьким. Це його стараннями «цибульки» й «кучерявки» вибралися за поріг петриківської хати і пішли дивувати світ. На замовлення Дніпропетровського краєзнавчого музею, який очолював тоді Дмитро Іванович, Тетяна Пата виконала килим та два ескізи розпису коминів, які нині зберігаються у фондах. А згодом була запрошена до Києва на першу республіканську виставку українського народного мистецтва, яка експонувалася потім у Москві та Ленінграді.
Урок у районній дитячій художній школі імені Тетяни Пати веде Людмила Лук’яненко.
У 1937 році з Надією Білокінь і Галиною Павленко її запросили до Москви розписувати Український павільйон на Всесоюзній сільгоспвиставці. Відтоді Тетяна Пата — постійна учасниця обласних, республіканських, союзних та зарубіжних виставок.
«Малюйте, як я!»
У 1936 році учитель Олександр Феодосійович Статива заснував у Петриківці школу декоративного розпису і запросив Тетяну Якимівну викладати композицію орнаменту. Вона не вміла читати й писати, але розуміла природну красу — до останньої прожилки на листочку (вишкрябувала їх трісочкою). Пелюстки квіток малювала стеблинкою осотняку, перисті листочки —пензликом з котячої шерсті, а ягоди — пальцем. Учням казала: «Малюйте, як я».
Ця техніка шокувала відвідувачів виставок, особливо іноземців. Коли Федір Панко у Парижі умочив палець у фарбу, всі остовпіли. А коли побачили, що з того виходить, вишикувались у чергу по мальовки.
Школа Олександра Стативи випустила останніх вихованців за два місяці до війни. То було ціле покоління талановитих майстрів-петриківців: Марфа Тимченко, Євдокія Клюпа, Галина Прудникова-Завгородня, дочка Т. Пати — Векла Кучеренко, Іван Завгородній, Марія Шишацька, Віра Клименко-Жукова, Федір Панко, Ніна Шулик, Василь Соколенко, Зоя Кудіш.
Працює Андрій Пікуш.
А їхня вчителька, яку називають однією з родоначальниць петриківського розпису, створила ще багато прекрасних робіт, серед яких виділяється «Зозуля на калині». До цієї теми художниця поверталася не раз, в останньому варіанті сива зозуля літає садками і, ніби вдовиця, тужить і шукає щастя.
Померла Тетяна Якимівна Пата у 92 роки, похована у Петриківці. На її могилі — пам’ятник із білого карпатського каменю. Збереглася хата, де вона жила і творила дивовижні картини, по яких, як вважала сама, можна прочитати все її життя. Зараз тут мешкає правнук Тетяни Якимівни.
— Він не проти перейти в іншу підходящу хату, а свою віддати під музей, — розповідав мені депутат петриківської селищної ради Анатолій Лисенко. — Поки що такої можливості не знайшли. Хоч треба було б. І заради пам’яті нашої великої землячки, і заради самої Петриківки, де останнім часом розвивається зелений туризм, який приваблює у цей край не тільки природою, а й славою петриківського розпису.
Як на мене, найбільший пам’ятник Тетяні Паті у Петриківці — районна дитяча художня школа її імені, яка торік святкувала золотий ювілей. Сьогодні тут 72 учні. Як правило, приходять сюди діти у дев’ять-десять років. Але недавно довелося відкривати експериментальний клас — для двох шестиліток...
«Дружба» мистецтвом не пахне
Кращі часи для «петриківки» (так зазвичай називають тутешні вироби) — це 1980-ті роки: річний обсяг виробництва фабрики «Дружба» сягав 5 млн. карбованців, а продукцію постачали у 20 країн світу. Попит був великий, його не встигали задовольнити ні фабричний конвеєр, де петриківський розпис був поставлений на потік, ні експериментальний цех, де майстрові забороняли робити більше десяти екземплярів одного малюнка. Зараз немає ні фабрики, яка належить ВАТ «Укрхудожпром», ні експериментального цеху, що був філією Дніпропетровського обласного художньо-виробничого комбінату.
Тетяна Пата (праворуч) з мистецтвознавцем Наталією Глухенькою.
При розпаюванні майна фабрики люди просто були ошукані, вважає заступник голови Петриківської райради Лідія Можна: доручення розпоряджатися цим майном оформили на одну особу, яка передала права людей «Укрхудожпрому», і тепер у приміщеннях, де ще недавно витав дух мистецтва, пахне гусячим послідом — будинок здають в оренду. Лідія Можна побувала недавно в Києві, ледь знайшла «сарайчик», де міститься «Укрхудожпром», і намагалася з’ясувати плани подальшого використання петриківського об’єкту.
— Ми пропонуємо передати його у комунальну власність і використовувати як центр розвитку народних промислів. Але про це у Києві й слухати не хочуть, — розповідає Лідія Можна. — До райбюджету вони нічого не сплачують, навіть земельного податку, — а будівля разом з господарськими спорудами займає 3, 37 га. Валентина Семенюк, будучи на посаді голови Фонду держмайна, ініціювала передачу об’єкту в комунальну власність, і навіть з цього приводу розпочато судову справу. З’ясуємо, у якому суді вона розглядається, і будемо добиватися вирішення її на користь громади.
...А вижив «колгосп»
Єдине підприємство розпису, яке вижило в нових економічних умовах — Центр народного мистецтва «Петриківка», створений ще в 1991 році.
— Я розумів, що в умовах ринку про нас ніхто не дбатиме і що треба будувати структуру, яка буде власністю самих художників, — розповідає голова правління, заслужений майстер народної творчості України Андрій Пікуш. — З мене сміялися: мовляв, колгоспи руйнують, а він новий створює. Однак вижив саме цей «колгосп» — підприємство з колективною формою власності. У 1991 році нас було одинадцять, зараз сорок. Більшість — відомі майстри, роботи яких є у найбільших музеях. Серед них п’ять заслужених майстрів народної творчості України, 25 членів Національної Спілки художників. Можна було й більший колектив зібрати, адже колись до двохсот художників працювали у цій галузі, і зараз чоловік п’ятдесят малюють удома й самі реалізують свої вироби, щоб підтримати сімейний бюджет. Але замовлень і для цих сорока не завжди вистачає. На рік ми реалізуємо понад 150 найменувань виробів, майже на 700 тис. грн.
Центр працює на самофінансуванні й самоокупності, утримує будинок, який у 1970 роках стараннями Федора Панка побудований для експериментального цеху. Своїх фірмових магазинів «Петриківка» не має, її продукцію можна купити у художніх салонах, інших магазинах, які беруть вироби на реалізацію, і на самому підприємстві.
— А потенціал наших майстрів безмежний, — каже Андрій Пікуш. — Це знадобиться у поліграфії, художній промисловості, розписі одягу, створенні інтер’єрів, які поки що тільки знищуються. Нема вже в Києві магазину «Казка», який розписувала Марфа Тимченко, і з десяток моїх настінних розписів у Дніпропетровську теж пропали.
Але «петриківка» ще оживе, впевнений художник. З-під пластика, яким «нові українці» зашивають стіни, проростуть дивовижні петриківські квіти і врятують світ.
Фото автора.
